Настя померла через тиждень після пологів. А донечка кличе: «Ма-ма» Ма-ма!»

19 листопада минулого року Настя Черненко із села Максим Козелецького району народила дочку. А 27 листопада 17-річна жінка померла. Опікуном маленької Емілії стала рідна бабуся Марія Петрівна. Відтоді минув майже рік.

Підкова і білі лебеді на воротях

Підкову на щастя прибив на хвіртці Сергій Панасович давно. Хотів, аби було в їхньому з Марією сімейному житті усе добре. Так і мало бути. Перший шлюб у Маші був невдалий. Настраждалась від чоловіка, зазнала всього. Діти були ще зовсім маленькі, коли вона розлучилася з їхнім батьком.
Сергія зустріла на Київщині. Подруга попросила її стати кумою. Як відомо, від хреста не відмовляються. Поїхала Маша в Теплівку на хрестини з обома своїми синочками Юрою і Ванею. Там вони й познайомилися. Сергій Черненко, на п'ять літ старший за неї, був не одружений. Молода жінка з двійком діток сподобалася, зачепила за серце. Може, й Маша розгледіла в ньому свою долю, вірного мужа, доброго батька своїм дітям. Хлопчики теж потяглися до нього, татом назвали зразу, як тільки Сергій переїхав до них у Максим. Уже двадцять років вони разом, Марія і Сергій, а вона не нахвалиться чоловіком: трудяга, береться за будь-яку роботу, щомиті підставляє коханій дружині своє надійне плече, дітей любить — і її, і спільних, яких у них троє народилося, онуків бавить, сім'єю дорожить. Ціни немає такому чоловіку.

А лебедів на воротях і квіти на хвіртці — то вже Ірина намалювала, невістка, Іванова дружина. Щоб красиво було.
По тих білих лебедях ми й знайшли хату Черненків. На подвір'ї порався Іван. А затишна хата зустріла нас дитячим сміхом. То бігала між іграшками Емілія, веселе кучеряве диво. Не злякалася чужих людей, пішла на руки і знову залилася веселим сміхом.
— Оце вже ми такі, — милується онукою Марія Петрівна. — Пішла наша красуня за день до десяти місяців. Тепер он бігає, крутиться, як дзиґа. Моє ти сонечко! — пригортає малу до грудей. — Робиться схожою на Настю. Волоссячко таке, як було у неї. Кучеряве.
— То вже й слова якісь знає? — цікавимося.
— Чітко вимовляє баба. Раз вирвалося дідь. Ой же й зрадів наш дід, почувши оте. «Чуєте, — каже, — дитя знає, хто його найбільше любить». Вчу її казати «мама». Підношу до Настиного портрета, показую: «Це мама». І Ема, коли чогось плаче, гукає: «Ма-ма! Ма-ма!» — витирає сльозу з очей Марія Петрівна.

Ім'я дитині заготовила дочка

— Настю ми з чоловіком вимріяли, — каже Марія. — Два синочки вже було. Дуже хотіли дочечку. Настя народилася через два роки після нашого одруження. 4 липня 95-го. Яка ж то була радість і нам, і братам. Юрі було вже дев'ять, Вані — шість. Усе агукали, забавляли сестричку. А тоді Бог дав нам ще Серьожу і Сашка. Старші сини вже дорослі. У Вані свої дві донечки — Вікторія і Саша. Вітусі два рочки, а Саші три місяці. Он спить на дивані. Приїхали з Гончарівського, де Ваня працює сторожем, допомогти на городі та по хазяйству. Юра працює на будівництві — то в Києві, то в іншому місці. Серьожа цього року вступив до Чернігівського промислово-економічного коледжу Київського національного університету технології і дизайну, відділення «Механіка і технологія». А Сашко ходить до сьомого класу. Отака у нас сім'я. Кілька років тому мені присвоїли звання «Мати-героїня». Настечка тоді ще жива була".
Після дев'ятого класу вона вступила до Чернігівського тринадцятого профтехучилища на швачку. Хороше дитя було. Не пила, не курила. Подружилася з дівчатами. Усе, було, розказує, які вони хороші, яка гарна їхня керівниче Наталія Федорівна. Коли сталося те горе, я сама переконалася в цьому. На допомогу нам прийшло усе училище. І кров здавали, і гроші зібрали, і поховати допомогли. Усе Наталія Федорівна організувала, спасибі їй велике. До кінця днів своїх дякуватиму їй і директору за підтримку в нашому горі. Проситиму Господа про милість до них.

Дочці було шістнадцять, коли познайомилася з Артемом. Розповідала, що він зателефонував їй. Хто вже дав йому її номер, не знаю. Зустрілися, закохалися. Пізніше Настя привела його до нас, сказала: «Ми хочемо розписатися». Рано ще, кажу. А вона: «Я вагітна». «Дочечко, ти ж іще сама дитина!» — вмовляю її. А вона: «Мамочко, я дуже хочу донечку». Ну, що ж, кажу, народиш, тоді розпишетесь. «Якщо буде дівчинка, назву її Емілія». Таке красиве ім'я», — планує вона.
Вагітність протікала добре. Ми стали на облік у Козельці. Усе ніби гаразд. У дочки ще з дитинства високий тиск. А тут кажуть — усе нормально. Тиск стабілізувався.
Почувала себе Настя добре. Усе робила по дому. Мені у медпункті до останнього дня допомагала. Я у сільському ФАПі молодшою медсестрою працюю на півставки, санітаркою по-старому. Щодня, було, іде до мене: «Що тобі допомогти?» Для майбутньої дитини всього накупила — іграшок, одягу, навіть коляску і ванночку.


Емілія, Емочка, головна людина в домі

Ніщо не провіщало біди

— Дочка трохи переходжувала. Ну, таке буває. 18 листопада десь у час ночі у неї почалися схватки. У селі був мій брат Віктор. Він і відвіз Настю в Козелець. Мені хвалили одну лікарку. Я з нею познайомилася і довірила свою дитину. Спокійно повернулася додому. Серед дня Настя подзвонила, що народжувати їй аж увечері. Ну, кажу, тоді ми завтра приїдемо. Тримайся, дочечко, усе буде добре.
Наступного дня Настя зателефонувала і поздоровила нас з народженням онуки. Дівчинка хороша, 3100 грамів вагою. Ми радіємо. Усе слава Богу.
А далі дзвонимо-дзвонимо, а вона не відповідає. Що таке?
А перед цим мені наснився сон, наче Настя у білому платті пливе до мене. Про щось погане і думки не було.

А тут — мовчить телефон. Я знову до Віті: їдьмо, братику.
Приїхали в Козелець. Нас завели в кабінет і повідомили, що після родів стався розрив судини біля нирки. До Насті викликали бригаду з обласної лікарні, видалили нирку. Виходить, треба було робити кесарів розтин, а не видавлювати дитину рушниками. Не знаю, чому не врахували, що у Насті високий тиск, а через такі важкі пологи він підвищився аж до 180.
Нас ще до неї впустили на 5 хвилин. Вона розмовляла, усміхалася. Похвалилася, що бачила донечку.
«Така гарненька, моя Емілія», — раділа.

Запитувала мене: «Мамо, а мене до п'ятниці випишуть?» А я дивлюсь на її руки. Усі пальчики поколоті. Бідна моя дитина!
Далі їй стало гірше. Потрібні були кров, ліки, гроші. Нам на допомогу прийшли родичі, мої брати, куми, сусіди, училище. Усіх прізвищ не назву, хоча б кілька. Хрещені Насті Сергій Дуля і його дружина Наташа. Ольга Крупко і її діти. Валентина Гулійчук. Марія і Валентина Демшевські. Це дівоче прізвище моїх сусідок, теперішніх не знаю. З Чернігова, Гончарівського, Десни, навіть з Києва передавали ліки, гроші, одяг для новонародженої, кров здавали дівчата з училища, боролися за життя моєї дитини. Дякуватиму їм, доки житиму.
Померла наша Настечка у Чернігові, в обласній лікарні 27 листопада. Причина смерті — тромбоз легеневої артерії.
Пережити це неможливо. Коли дочку везли з Козельця до Чернігова, біля карети «швидкої» мені стало погано. Уже мене поклали в лікарню. Та зрештою я підвелася, а Насті, донечки дорогої, вже нема.

Тамара була моєю подругою

— Ховали Настю в четвер. Провести її в останню дорогу прийшло усе село. І кожен ніс гроші, аби допомогти нам у нашому страшному горі. Увесь цей жахливий тиждень мене підтримувала наш сільський голова Тамара Василівна Новик. Ми з нею однокласниці, дружили. Наші відносини були дуже близькими. Вона була мені як мати, як сестра. І на похороні Насті, який вона належним чином організувала, обняла мене і каже: «Як хреститимете онуку, я буду бабою. Чуєш? Станемо родичами».
У четвер була наша розмова, а в п'ятницю Тамара пропала. Сіла за кермо своєї машини і поїхала у справах. Відтоді її нема. І слідів ніяких. Ніхто не знає, де ділася, що з нею. Зосталися чоловік, двоє синів. І ми без Тамари Василівни осиротіли. Хороша людина, а для мене ще й дуже дорога.
Поховали ми дочку, оплакали. Сльозам цим і горю нема кінця-краю. А 7 грудня забрали з лікарні онуку, дорогу нашу Емочку. Їздили за нею з братом Віктором, його дружиною Людмилою я і чоловік. Що буде дитина з нами, не мали найменшого сумніву. Вона ж — наша, дитина коханої дочки. 4 січня цього року я стала її опікуном. У таких випадках, як у нас, держава виплачує опікуну гроші за народження дитини, надає декретну відпустку. Усе так, як було б при живій матері.
За ці одинадцять місяців Настя тільки раз наснилася. Ніби каже мені: «Мамо, мене забирають. Я їду учиться». За весь час єдиний сон. А так хочеться побачити її хоча б уві сні.


Бабуся Марія Петрівна Черненко

Рости щаслива, дівчинко!

— Дівчинка наша росте. Хворіла тільки раз, коли полізли зуби. Ох і мучили вони її! Температура піднялася до 40 градусів. Бідне дитя три дні так плакало, що не можна було пережить. Ми з нею лежали в обласній дитячій лікарні. Там нас рятували.
До десяти місяців годували Емочку сумішами. Тепер вона вже супчик їсть, манну і рисову каші, молочко любить, та не розведене водою, а незбиране, з-під корови. Мала, а розрізняє! Швидка, прудка, весела. Непосида! Усі її люблять, усі няньчать. У нас великий город, чимале хазяйство: кобила Марта, корова Яна, телятко Сеня, свині, кури. Емочці усе цікаво. Хазяйка буде, як її покійна мама. І в хаті вона головна. Так і дивись, у шкоду вскочить.
Господи, яка то радість — мала дитина в домі. Для нас Емочка — то продовження Насті, коханої донечки, яка так рано пішла з життя. Усе з дідом зробимо, щоб виросла онука хорошою людиною, щоб працю любила, людей шанувала. Помічники у мене — уся велика сім'я. Молимо Бога, щоб дав їй щасливу долю. Не дарма ж наш дід Сергій прибив на воротях підкову. На щастя і добро наших дітей і онуків.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №42 (1432)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.