Вона була за іншим, а він забрав її, аби прожити в парі майже 60 років

Іван Іванович Бібік з Олешні Ріпкинського району — відома в наших краях людина. І Заслужений майстер народної творчості України, уславлений гончар, під чиїми руками народжувалися глиняні вироби, що вражають не тільки красою, а и фантазією творця, гарні макітри, миски, горщики, глечики, кухлики так і просяться до рук, а казкові герої, персонажі народних легенд, популярних опер, пісень і книжок викликають добру усмішку від зустрічі з таким дивом.
— Сьогодні я найстаріший гончар в Україні, — каже Іван Іванович. — 25 листопада, як доживу, буде мені 88 літ.
Пам'ять у Бібіка хороша, а пережите вражає крутими поворотами долі, в якій густо переплелися радість і печаль.

«Я першу мисочку у 6 літ зробив»

— В Олешні Бібіків багато, а родом вони з Полтавщини, — розповідає Іван Іванович. — Мого прапрадіда Івана Івановича Бібіка привіз сюди, на Глібів хутір, поміщик Ліндфорс. Чули про такого? Софія Русоваз Ліндфорсів. Був прапрадід управляючий поміщицьким господарством і прозивався Гайдаром. Бо ходив з нагайкою, яку тут називали гайдайкою. Людська пам'ять зберегла це, і вже його правнука Бориса Григоровича теж звали Гайдаром.
По лінії матері Катерини Іванівни ми теж з Полтавщини. її прадід Яків Мазепа служив тут кучером у пана Глібова.
Дід Ісай Якимович навчився будівельного ремесла у німців-колоністів у Таврії, став підрядником, будував церкви, поміщицькі маєтки. А коли заробив багато грошей, купив у Ліндфорса землю і збудував тут, на Глібовому хуторі, собі дім. У ньому в 1901 році народився мій батько Іван Ісайович.
А гончарі ми з діда-прадіда. Бібіки — знамениті гончарі. Ще мій прадід Яким Іванович робив горщики. Возили їх у Пирятин, Яготин. І батько — гончар. Я свій перший виріб — кривобоку мисочку — зробив у шість років. Пам'ятаю, як поїхали з батьком на базар в Остер. Повний віз горщиків та гладишок везли. Батько каже: «Бери й свої мисочки продавать». А я соромлюсь, кажу: «Да їх ніхто не буде брать». Та раз батько велить, треба слухатись. Виставив свої мисочки, а їх розібрали! Ми тоді увесь свій товар розпродали. З грошима заїхали в Ріпки на базар, купили муки, хліба, сала. А вже голод був. Так того дня хліба наїлися.
Отож я вже більше 80 років гончарюю. І тепер ще можу щось простіше змайструвати. Гончарний круг в Олешні чи не в кожному дворі.

«На війну нас троє пішло. Батько і брат Василь загинули»

— Батька мого забрали на фронт у 43-ому. Кулеметником був. Загинув у сорок четвертому в Білорусії, в Пінських болотах.
А старший брат Василь, 1922 року народження, був у партизанах, в загоні Артозєєва. При форсуванні Дніпра був контужений і поранений. Після лікування воював в авіаційному винищувальному полку. Загинув під Берліном. На його могилу в місті Бернау ми з молодшим братом Гришею їздили в 1990 році. 92 наші воїни лежать у тій могилі. Загинув Вася 29 квітня 1945 року, перед самою перемогою. Збереглися два листи матері від нього. Один від 23 березня, а другий — від 6 квітня. Усе хвилювався за маму: «Знаю, як вам важко, все треба самій — і дров, і води, і гній вивезти на город. Дуже вам співчуваю, але я далеко. Та скоро закінчиться війна, живі будемо — прийдемо додому і все наладимо». Мені листи писав: «Будь обережний, брате. Не сьогодні-завтра війна закінчиться. Треба вижить. А ти ж на передньому краї».
Мене у сорок третьому забрали в армію. В Естонії я взяв у полон німецького майора, начальника штабу полку, за що був нагороджений медаллю «За відвагу».
Там мене вперше поранило осколком у ногу, перебило ключицю на лівому плечі. Після госпіталю потрапив в артилерію, був командиром гармати. У складі І Українського фронту дійшов до Берліна. А брат Василь воював у складі І Білоруського. Були недалеко один від одного.
2 травня нас направили на Прагу. 800 кілометрів на студебекерах — 40 ящиків снарядів, гармата і 8 чоловік розрахунку. Чехи зустрічали радісно, обнімали, цілували. У мене навіть тоді віршик народився:

800 километров —
маршрут не малой.
Взяли с собой мы пушки.
Встречали нас чехи —
кепи долой,
Подносили с пивом нам кружки.

День Перемоги ми святкували у Празі. Далі була знову Німеччина, через місяць — Угорщина. 23 лютого 1946 року нашу дивізію перевели у Фастів під Київ. А в 1948 році я знову опинився в Німеччині, на Ельбі. Служба тривала аж до 1950 року.

«Здрастуйте, мамо. Я повернувся»

— Додому приїздив у відпустку тільки раз, у 1947 році. Гриша, брат, був ще малий. Побачивши чоловіка в шинелі, злякався, заховався на піч. Мати його заспокоїла:
— Це ж Ваня наш, з війни прийшов. Ось тобі зошити привіз, олівці, цукерки.
У сорок сьомому голод був. Гриша блідий — малокрів'я у нього, слабенький, помирав від недоїдання. Рятувала корова, яку держала мати.
А 9 серпня 1950 року я вже переступив поріг рідної хати демобілізованим старшиною. Привіз з Німеччини матері і сестрі Тані якусь матерію, Гриші — фотоапарат. Може, тим визначив його долю. Став наш Гриша відомим фотокореспондентом. Працював у районній газеті «Добрянська правда», редакції молодіжки «Комсомолець Чернігівщини», а далі в Москві в журналі «Пограничник». Удостоєний звання «Заслужений працівник культури Російської Федерації». Він і в Афганістані був, чуть не погиб. Тепер син Гриші Олександр працює в цьому журналі фотокореспондентом. Та це я трохи відхилився.
Так от, собі я тоді привіз із Німеччини костюм, шовкову сорочку, хромові чоботи. Парубок! Час уже й жениться.

Таню Бібік я до війни фактично не знав. Вона старша за мене на три роки, а я тоді ще зовсім дитиною був. Але її подруги пізніше казали, ніби я ще хлопчиком заявляв, що найбільше люблю Таню. Вона — моя родичка. Батько Тані Дмитро Ни-кифорович і мій дід Ісай Іванович — двоюрідні брати. Виходить, вона мені — троюрідна тітка.
Перед війною Таня закінчила медучилище у Щорсі і працювала в Чернігові в лікарні. В реанімації. А як почалася війна, з Овруча на схід ішов санітарний ешелон з пораненими. Під бомбами загинула частина медперсоналу. І його поповнили в Чернігові трьома медсестрами. Так Таня усю війну і прослужила в санітарному поїзді.
Після війни працювала в нашій сільській лікарні, в туберкульозному відділенні, а далі — завідувачкою фізкабінету.
Шлюб з Михайлом Денисенком вони не реєстрували, жили на віру. Він був художником, у війну опинився в Німеччині. Танин дядько Михайло Никифорович Бібік на той час працював головним інженером Васильківського майолікового заводу. Він і забрав Таню з Михайлом до себе у Васильків. Вона пішла на роботу в лікарню, а Михайла призначили головним художником заводу. На цій посаді він був аж до 1982 року.
Тоді, в п’ятдесятому, Таня приїхала в Олешню у відпустку. Ми зустрілися, а на Жовтневі свята – вже розписалися. Літру горілки випили з родичами – оце й уся свайба. Отак я оженився. Забрав кохану в іншого, щоб пожити з нею у любові майже 60 років.
З Михайлом Івановичем ми стосунків не з'ясовували. Таня сказала, що його не любить, що житиме зі мною. З ним ми зустрічалися, навіть у баню разом ходили. Мабуть, слідкували за творчістю один одного. Звання заслуженого майстра народної творчості України я одержав у 1988 році. А Михайло Іванович став заслуженим діячем мистецтв України у 1995-ому. У його сім'ї — двоє синів. У нас з Танею народилося три дочки. У кожного своє життя. Помер Михайло у 2000 році. А моя Таня пішла в інші світи у 2010-ому.

«Я — сільський житель. У місті жити не можу»

— Через місяць після весілля поїхав до Василькова і я. Рік працював формувальником на заводі. Але життя в місті не сподобалося, хотілося додому. Таня зрозуміла мене, і ми повернулися в Олешню. На той час у нас уже була донечка Неля. Ліля народилася вже тут.
Таня пішла знову у лікарню, у свій фізкабінет. А мене взяли в школу. Був я і военруком, і фізруком, і вчителем малювання. А випаде вікно —якась година між уроками, біжу додому, до гончарного круга. І так мені ця сімейна робота подобається, що передати не можу.
Життя потроху налагоджувалося. Мене шанували. Таню — теж. І тут раптом мене викликають у райком партії, пропонують очолити колгосп тут, під Добрянкою, за 40 кілометрів від дому. Я відмовився, в результаті чого втратив роботу в школі. Ну, до діла мені не звикать. Пішов працювати лісником. І почав будуватися. Скільки ж жити у матері!

У 1958 році ми увійшли в оцей будинок, просторий, уже свій. Того ж року у нас народилася третя дочка — Аллочка. Завели чимале хазяйство. Корова, свині, гуси, індики, качки, кури... Коня купили. Кінь був ще в батька — Сірий. Як війна почалася, його забрали з возом на фронт. Сірого запрягли під гармату, а на воза клали снаряди. І — вперед, на форсування Дніпра. Брат Вася в листах з фронту писав: «Так хочеться вдома побути, піти погуляти, проїхати на Сірому...» Сорок років у нашому хазяйстві був кінь, любили його дуже. У селі кінь виручає людей повсякчас. Прекрасна розумна тварина.
Лісникував я, мабуть, років десять. А далі ще й кухарем працював. У школі, в лікарні, в їдальні відділу робітничого постачання в лісгоспі. Усе вмію готувати. Хоч суп, хоч борщ, відбивні, котлети... Та що завгодно! От хоча б польський борщ. Не чули про такий? Дуже смачний. Готується на вершковому маслі. Смакота! Тепер, коли вже нема моєї Тетяни Дмитрівни, носять мені обіди дочки Неля і Ліля. Живуть на одній зі мною вулиці. Але я й сам приготую, коли треба. Сьогодні вранці пішов до лісу, назбирав сироїжок і насмажив цілу сковороду. Ось покуштуйте. Смачно. Грибів у лісі, вважай, нема. Сухо, дощу давно не було. То які ж там гриби.

«Аллочка померла молодою, у 27 років»

— То було неймовірне горе. Аллочка вивчилася на медсестру, прийняла від матері фізкабінет у лікарні. Народила синочка Юру. Йому було тільки два рочки, як ми його поховали. А Аллочці судилося прожити всього 27 літ. Тяжка хвороба забрала її від нас.
Дочка Неля закінчила Ніжинський педінститут, викладала в нашій школі хімію і біологію. її чоловік Валентин був ліквідатором аварії на Чорнобильській атомній. Помер три роки тому. У 23 роки пішов в інші світи і син Нелі Ярослав, мій онук. А його дитина — Данилко уже школяр, вчиться у четвертому класі.
Дочка Нелі Таня живе в Ріпках. Лікар-лаборант. Має сина Єгора, шестикласника. І її чоловік Сергій помер п'ять років тому.
У другої моєї дочки Лілі золоті руки. Працювала закрійницею у швейній майстерні. І її чоловік помер. Дочка Ірина вчителька математики. Зараз без роботи. Має дочку Анечку. А оце на фото — Владислав, моєї Лілі син. Курсант Одеської військової академії. Кандидату майстри спорту, гирьовик. Два метри зросту!
Горя наша сім'я зазнала багато. Було важко прощатися з моєю Тетяною Дмитрівною, з якою ми прожили п'ятдесят дев'ять з половиною років. Але вона прожила довге життя, і тут нічого не вдієш. Як же жаль, коли відходять молоді, дорогі нам люди. Вічна пам'ять їм і царство небесне!

«Мої вироби розійшлись по всьому світу»

— От ви питаєте, скільки виробів створив я за своє життя. Більше мільйона. Це правда. Що бачу, те й ліплю. А це не всі гончарі вміють. Тут треба мати художній смак. У мене він є.
Оце в кімнаті на комоді, на столі, трельяжі, на шафах виставив я якусь дещицю своїх робіт. Це такий мій домашній музей. Приходять діти зі школи, дивляться. Може, у когось із них прокинеться бажання і собі зайнятися гончарством. Олешня, наш Глібів хутір, Ловинь, Олександрівка, Папірня — колись у цих селах були усі гончарі. Захоплююча професія.
Мої вироби розійшлися по всьому світу. Не кажу вже про Чернігів чи Київ. В обласному історичному музеї більше 200 моїх виробів. У Москві на Виставці досягнень народного господарства, не пам'ятаю вже, в якому році, мені вручили срібну медаль за димлену кераміку. Свої свищики я посилав у 2009 році на 9-у інтернаціональну виставку глиняних свищиків, що проходила на празнику Святого Марка в Канове (Роана) в провінції італійського міста Вінченца.
Є мої роботи в приватних колекціях в Америці, Німеччині, Польщі, Італії, Франції, навіть на Тайвані. Був я зі своїми виробами в музеї в Пирогові під Києвом, то китайці з Тайваню багато придбали.
Мені вже скоро 88. Найстаріший гончар в Україні. Але й досі люблю сісти до гончарного круга. Он він там у мене стоїть. Витончений виріб, може, вже й не вийде, але миски, кухлики, кришечки — це будь ласка.
На здоров'я не скаржусь. У1958 році кинув курити. А смоктав цигарки ще з війни. В одну мить сказав: «Стоп!». Кинув півпачки «Біломору» на землю і затоптав. Відтоді не люблю, навіть коли хтось поруч курить.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №34 (1424)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.