Наші за кордоном: чернігівка про російський порядок, пропаганду та ставлення до мігрантів

Кількість трудових мігрантів із України до Росії останнім часом скорочується. Висока конкуренція, жорстке міграційне законодавство, що значно утруднює легальне працевлаштування, засилля нелегалів із Кавказу та Середньої Азії, які готові виконувати ту ж саму роботу за копійки, спонукають українських гастарбайтерів шукати для себе нові маршрути і країни.
Одначе, ця тенденція стосується в основному низькокваліфікованих працівників, які не претендують на інтелектуальну роботу. Для тих українців, хто здатен заробляти радше розумом, ніж руками, Москва, та й інша частина Російської Федерації, все ще залишаються достатньо привабливим місцем. Місцем, де можна і заробляти на життя, і постійно перебувати у розвитку та пошуку нових можливостей, та і близькість культур та ментальностей сприяють швидкій інтеграції в суспільство.
Чернігівка Маргарита у свій час тому вирішила саме так. Аніж працювати за копійки тут, гаючи час у безглуздій боротьбі із бюрократами від держави, краще поїхати туди, де тебе чекають із розкритими обіймами і дають повну можливість для самовираження і творчого пошуку. Зараз їй 24 роки, і вже півроку Маргарита живе у Підмосков’ї, працюючи педагогом-вихователем у приватній школі для дітей забезпечених батьків.

Із Чернігова я виїхала відразу після школи, вступила до Національного Авіаційного університету на психолога. Після закінчення ВУЗу перебивалася випадковими заробітками на різних фірмах, писала статті і т.д. Так тривало років півтора. А потім я влаштувалася на роботу у дитсадок. Працювати з дітьми спочатку мені було страшно, я завжди говорила, що хочу собі лише дорослих. Але, потрапивши туди, я зрозуміла: діти - це чудово!

Незважаючи на те, що робота з дітьми мені дуже подобалася, державна освітня система убила наповал. Це повний жестяк і кошмар. Працюючи у дитсадку в Києві, я весь час перебувала у стані нервового зриву.
 Одного разу, вкотре поїхавши волонтеркою на фестиваль із саморозвитку "Казкове місто",  я зустріла там тренера Езру Щебальського. "Це та людина, у якої я хочу вчитися", - сказала собі я. Поїхала до нього на тренінги, пройшла сертифікацію "Педагог раннього розвитку". І ще він мене спонукав наважитися на рішучі зміни в житті.
Через деякий час після того, як я зрозуміла, що треба щось кардинально міняти, мені зателефонувала подруга, яка виїхала до України із Підмосков’я. "Слухай, Марго, я відкрила Центр розвитку для дітей. Приїзди, є для тебе вакансія". От так я і зірвалася та й поїхала до Росії.

Живу у м. Долгопрудному, в годині від Москви. Місто менше за Чернігів, але так як Москва зовсім поряд, то її дихання відчувається у всьому. Для місцевих жителів вона - як для чернігівців Київ. Всі їдуть туди заробляти. Відчуття, щоб щось занадто сильно відрізнялося від України, насправді немає.

Так як дитячий центр розвитку, де я працюю, зовсім молодий, для мене там відкриті всі можливості для реалізації. Ніхто не ставить ніяких перешкод. Можна вчитися, пробувати нові методики і експериментувати як заманеться. У порівнянні з дитячим садком в Україні, де творчій людині взагалі не дозволяють працювати, це небо і земля. Крім того, і у зарплатні є помітна різниця.

Оформляти на роботу іноземного громадянина для російського роботодавця невигідно. Бюрократична тяганина, податки. Тому я працюю нелегально. Щоб мене не видворили з Росії за відсутність реєстрації, я просто раз на три місяці в’їжджаю в Україну, а потім їду назад. Так багато хто робить із наших.

Чим більше місто, тим більше у ньому можливостей: цікавих людей, динаміки, речей, які дають натхнення і самому щось робити. У Чернігові у мене постійно було відчуття, що люди крім замкнутого кола "робота-дім" більше нічим не цікавляться, і це дуже пригнічувало. Коли я переїхала вчитися до Києва, то просто втратила голову від кількості всього, що там відбувається. А у Москві цього більше у рази!

На мій погляд, бізнес у Росії процвітає. Принаймні, у людей із мого оточення. Всі постійно щось придумують, ініціативні, підприємливі. У Москві із цим, по-моєму, зовсім не складно.

Перше, що кидається у вічі по приїзді до Росії - їх ціни на проїзд у громадському транспорті. Метро у Москві - щось біля 8 грн., приблизно такий же порядок цін на автобуси, маршрутки, тролейбуси. У нас в Долгопрудному - те ж саме, хоч і передмістя. Чим далі в глибину провінції - тим дешевше. Житло теж недешеве. Я знімаю кімнату у трикімнатній квартирі, яка обходиться мені приблизно у 2000 грн.
Втім, на даний момент мені на всі мої потреби вистачає близько 4000 грн. на місяць, щоб нормально себе відчувати. 

Засилля мігрантів помітно кругом, куди не кинь оком. Зустріти у магазині касира слов’янської національності практично нереально. Всі вантажники, двірники, чорноробочі - вихідці із Азії. Особливих якихось "терок" між росіянами і мігрантами я не помічала. Але подібні настрої у провінції досить сильні. Навіть мій сімнадцятирічний брат, який щойно школу закінчив, дуже негативно до всіх цих емігрантів ставиться.

По-моєму, до такої кількості мігрантів всі вже звикли. Я ще коли у 90-х через Москву з мамою до родичів їздила, все було не так. Їх було менше, але вони здавалися агресивнішими. А зараз, коли мігранти навколо, вони як чорні у США. Ніхто не звертає на них уваги.

У ставленні до українців теж можна зустріти такий собі типовий великоросійський шовінізм. Навіть у спілкуванні із родичами. Зараз у Росії молодь вивчає нову історію, все переписано. І згідно неї ми для них не зовсім повноцінні, малороси якісь. Хоча, по правді, таке ставлення зустрічала нечасто.

Коли я жила тут, мені здавалося, що у Росії живуть краще, і всі за Путіна тримаються і радіють, що мають самодержця, який навів порядок. А насправді виявилося, що незадоволення політиками серед простих громадян точно таке ж, як і в Україні. Щоб це зрозуміти, достатньо було потрапити на перший корпоратив і послухати розмови людей.
Але в цілому в провінції люди інертні. Політикою цікавляться набагато менше, кожен заглиблений у свої справи. А на платні мітинги молодь заробляти їздить так же, як і у нас.

В Росії дуже відчувається робота пропагандистської машини. Це у них поставлено досить якісно. Достатньо увімкнути телевізор, і на кожному каналі Путін приїхав туди, зробив те, і взагалі вся партія влади працює на благо людей.

Дуже багато також пропаганди православ’я. Соціальна реклама у метро - цитати із Достоєвського, Толстого, що стосуються віри. Де у нас таке?
Православ’я у Росії культивується на державному рівні. Якщо це все не пов’язувати із церквою як його організацією, по-моєму, це дуже добре. Серед молоді багато тих, хто іде в релігію.

Ті молоді люди, хто їдуть до Москви із провінції, прагнуть освічуватися, тягнутися до столичного рівня, чогось досягати. А місцева молодь особливо нічого не прагне. Жити є де, чого напружуватися. Краще потусити, розважитися. Типові люди великого міста. Найактивніші у Москві – "понаїхавші".

В Росії вражають величезні неосвоєні простори. По Україні їдеш: тут хатки, там поле розорано, вся земля при ділі. А по Росії - незаймані поля, ліси, берізки. Величезні ділянки недоторканої землі.

Відчуття порядку і чистоти у викликане тим, що над нею цілодобово працюють вихідці із Середньої Азії. Починають гребти о п’ятій ранку, і закінчують коли стемніє. Влітку сміття, взимку сніг. Принаймні, у нас у місті дуже чисто.

Не вистачає наших смачних овочів та фруктів. Так, там без проблем можна купити взимку помідори в супермаркеті. Але їсти їх неможливо, водянисті і зовсім несмачні. Ще і коштують дорого.

В Росії мені комфортно. Зовсім немає відчуття, що ти живеш у іншій державі. Все близьке, просто трохи інше.

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.