Зоя Шматок: «Журналістика - це стан душі»

Скільки працюю у редакції, стільки й виношую плани написати про цю невгамовну і талановиту жінку. І стільки ж... боюся. Боюся схибити, не виправдати довіру людини, яка для мене ще зі шкільної лави - яскравий приклад живої, цікавої і майстерної журналістики.

Зоя Степанівна - людина дуже скромна, тому не одразу погодилася на розмову. «Не хочу!Не треба! Не люблю я цього!» - і все, як не вмовляла. Ледь до сліз не довела своєю відмовою! Дуже вдячна їй, що згодом вона таки передумала.


«Журналісти на пенсію не йдуть...»

Ще у свої шкільні роки, читаючи прості і водночас проникливі статті Зої Шматок, настільки явно уявляла її собі, що, здавалося, зустріну - впізнаю. Минуло чимало років до нашого з нею знайомства. Як же я здивувалася, побачивши її вперше! Нехай пробачить мені Зоя Степанівна, навіть... розчарувалася. її непереверше-ні творчі роботи малювали в моїй уяві тонку натуру, тиху, спокійну, неспішну жіночку, яка творить у тиші, наодинці з музою, а вона - абсолютна їй протилежність! Худесенька, швидка, небагатослівна, весь час кудись поспішає і біжить, де сяде - там пише, а ще -дуже прямолінійна. «Забери свою писанину з моїх очей! Переробляй!» -невдоволено кинула на стіл статтю. що аж папірці розлетілися навсібіч!», -згадує спільні роки роботи із Зоєю Шматок мій колега Ігор Халіман. Така вона була завжди: як щось не подобається - делікатничати не буде. Чесна.

- Зоє Степанівно, що Вас привело у журналістику?

- У мене були дуже хороші вчителі: Марія Степанівна Мойсієнко і Людмила Кирилівна Чепурко, які прищепили любов до слова. А якось до нас у школу приїздив кореспондент із газети «Молода гвардія». Вважаю, що зустріч із ним теж відіграла не останню роль під час вибору життєвого шляху. Інколи надсилала свої замітки в обласну газету «Комсомольський гарт».

У 1966 році закінчила школу, працювала у крамниці. А за рік, як відновився Корюківський район, у районну газету шукали працівників. Редакція була поряд із нашим будинком, можна сказати, - через паркан. Мене покликав редактор, фронтовик Іван Пискун, прочитавши мій нарис у «Комсомольському гарті». Він і взяв на роботу двох юних дівчат - мене і Віру Бушай (у дівоцтві - Погуляй). Пам’ятаю: заступник редактора Петро Шморгун обурювався тоді: «Понабирали дітей...» Та, думаю, ми виправдали довіру Івана Петровича - обидві доросли до заслужених журналістів.

Від кореспондента до редактора

- Яким був Ваш трудовий шлях у районці?

- Призначили у відділ сільського господарства. Мені завжди подобалося бути ближче до людей, а тому ходила пішки, їздила велосипедом, інколи навіть ночувати доводилося у селах. Усього було...

У 1968 році вступила на факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. І разом із тим працювала. Пам’ятаю: попервах мене, молоду-зелену, часто критикувала заступник редактора, письменниця Надія Петренко. Я тоді ображалася, а тепер - вдячна їй.

Спробувала себе на різних посадах у редакції, отож і писати доводилося на різні теми, але найбільше подобалося про людей - нариси, замальовки.

Завжди вважала, що журналіст має себе випробовувати всюди, не лише у районці - писати і в обласні, і в республіканські видання. Хоча школа райгазети - незамінна. Тут люди по землі ходять.

- Чи є речі, яких би Ви собі ніколи не дозволили у роботі?

- Тобто те, що проти власної совісті?.. (замислилася. - Авт.). Доводилося кілька разів відмовлятися від написання критичних матеріалів про людей, які, на мій погляд, не заслужили на таке.

Ніколи не забуду, як під час навчання в університеті дали мені завдання написати фейлетон. Який із мене фейлетоніст? Та писати треба. Обрала для цього Петра Мостовича, який тоді очолював АТП. Рознесла вщент і авто-підприємство, і його самого! Він, звичайно, дуже обурювався, але керівництву не жалівся. Років через тридцять п’ять написала в обласну газету статтю «Герой мого фейлетону», де розповіла про життя і трудовий шлях Петра Володимировича, про поневіряння під час війни, освоєння цілини... Для мене це було ніби спростуванням тієї далекої публікації.

Хоча є люди, які і до сьогодні затаїли злобу і мстять мені за критичні матеріали. Свого часу і в ЦК писали,і у Верховну Раду з вимогою зняти з роботи...

- Зоє Степанівно, чи слідкуєте за життям героїв своїх нарисів?

- І люблю їх, і слідкую. З деякими підтримуємо дружні стосунки. Багатьох, на жаль, уже немає на цьому світі... Ніколи не забуду трактористку з Білошицької Слободи - Варвару Назаренко. Скільки вона своїм трактором роботи переробила, скільки хліба посіяла! Так і не вийшла заміж, жила сама, заготовляла дрова, будинок збудувала, у вільний час вишивала. Мала високі державні нагороди. А як померла - жменька людей проводжала в останню путь, ніхто і слова не сказав. Ордени - покрали...

Корюківчанка Ганна Дуденко за життя працювала машиністом фарбувальної машини на фабриці тех-паперів, Герой Соціалістичної Праці. Заслужена людина, що й казати. А як відійшла на той світ, то, окрім голови фабричної ветеранської організації, ніхто з представників влади не прийшов. Була людина - і нема. Отак... Пропонувала я на засіданні районної ради ветеранів назвати вулицю Радянську, де вона жила, її іменем чи бодай площу перед фабрикою. Невеличкий бюст поставити б на підприємстві - людина на це заслужила, дошку меморіальну виготовити на її будинок... Та десь у міськраді так і «померла» ця пропозиція.

Інколи відвідую у Носівці колишнього першого секретаря Носівського райкому, члена ЦК Компартії України Віру Сотниченко. Вона тривалий час була головою Олександрівської сільської ради. Непроста доля судилася їй. Жінку з роботи мітингами знімали - часи такі були. Хоча скільки вона добра зробила для людей!

Хороші стосунки у мене з корю-ківчанином Василем Пилипченком. Чоловік має понад 50 років трудового стажу голови колгоспу! І хоча сьогодні його незаслужено призабули і всіляко намагаються применшити заслуги, багатьом у нього ще вчитися і вчитися. Він - сильна людина і заслуговує на велику повагу.

Часто телефонує мені Ганна Везо-вик із хутора Борок, колишня активістка і комсомолка. її батьки фронтовиками були, в одній військовій частині служили. Спілкуємося, коли душа болить...

Завжди приємно, як із Наумівки озивається Ганна Пономаренко. Скучила за її новими віршами.

І таких людей чимало у всьому районі. Можу сміливо сказати, що шматок хліба мені дадуть у будь-якому селі.

- Близько 20-ти років - редактором районки,14 - власкором «Деснянської правди» і «Деснянки вільної». Важко?

- Журналістика - це стан душі, тому журналісти на пенсію не йдуть (усміхається - Авт.). Наче й стомилася, думаю: все, не писатиму! Потім таки знайдеться тема - і рука сама тягнеться записати, хоч і немає коли.

«Моя сім’я мені допомагала»

Забігла колись Зоя Степанівна у редакцію: «Ой, це ж мої внучечки під парасолькою!» - зраділа, побачивши фото на першій сторінці «Маяка», зроблене випадково на міському гулянні. З такими ж емоціями пригощала нас солодощами, коли внучок народився. У Шматків - троє онуків. Поки що.

- Зоє Степанівно, Ви стільки часу присвячували роботі, а як же родина?

- Моя сім’я мене бачила рідко. Газета виходила тричі на тиждень. Такі гонки були, що не передати! А ще ж громадська робота. Спала по чотири години на добу, в обідню перерву бігла доїти корову, з роботи поверталася поночі, а потім знову сідала писати... Дуже вдячна своєму чоловіку і дітям, які розуміли мене і левову частку домашньої роботи тягли самі.


Чоловік мій завжди був першим читачем і критиком районки. Принесу свіжий примірник, а він гляне і каже:«/ що ви там робите у своій газеті? Ось, дивися, знову помилка!» Біжу серед ночі в друкарню помилку виправляти.

Павло Григорович дуже не любив, щоб у газеті згадували його ім'я, хоч і пропрацював багато років директором школи на Олексіївці. Завжди був категоричним у такому питанні. Було, що й знімала з друку публікацію про цю школу прямо в друкарні. А писати було про що. Пам’ятаю, як пропав безвісти хлопчина з неблагополучно! корюківської родини. Півтора року про нього ні слуху, ні духу. А потім - дзвінок із Криму чоловікові на роботу: «Павле Григоровичу, такого-то знаєте?..» А дитя згадало найпершим прізвище та ім'я директора своєї школи.

- Ви - мама трьох дітей. Щасливі з того, що доньки пішли вашими стопами?

- Син Геннадій очолює дільницю тепловодопостачання енергетичної служби в ПАТ «Слов'янські шпалери -КФТП». Донька Лариса має педагогічну освіту, працює кореспондентом “Деснянки вільної» у Чернігові. Найменша, Тетяна, вивчилася в інституті журналістики у м. Штутгарті, живе в Німеччині, працює менеджером із торгівлі з країнами Східної Європи у компанії «STIHL».

Отож, у журналістиці лише Лариса. Вчиться писати, завжди радиться зі мною - підказую, допомагаю. Що мені у ній подобається: відповідальна і принципова, ніколи не піде на компроміс із власною совістю.

- Зоє Степанівно, у людини будь-якого віку є мрія. Про що мрієте Ви?

- Хотілося б книгу нарисів видати - не для себе і не для слави, а для своїх земляків. Може, хтось почитає колись про своїх рідних, знайомих, себе впізнає... А так у мене нема якихось масштабних мрій. Щоб добре було моїй сім’ї, дітям і щоб частіше збиралися всі разом. От і все.

***

5 липня відзначила свій ювілей Зоя Шматок - заслужений журналіст України, колишній редактор корюківської районної газети «Маяк», власний кореспондент «Деснянки вільної»

Щиро вітаємо Зою Степанівну з Днем народження! Бажаємо міцного здоров'я, радосіі, благополуччя, невичерпної життєвої наснаги, тепла і затишку в родині.

Нехай доля дарує лише теплі дні. осяяні любов'ю близьких людей. Хай Вас завжди береже Бог!

З повагою колектив «Деснянки вільної»

Наталія Рубей, фото з сімейного фотоальбому сім'ї Шматків

Деснянка вільна №49 (452) + Деснянская неделя №27 (170), 11 липня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.