Спалений, але не скорений Пакуль

На рівні з іншими вікопомними датами пакуляни не забувають і б травня - день, коли фашисти спалили село й винищили його жителів. Сталося це в 1943 році, тож цьогоріч цій сумній даті виповнилося 90 років.

З січня 1943 року в Пакульських лісах почав діяти партизанський загін під командуванням Миколи Таранущенка, в якому боролися проти загарбників 39 пакульців. Кожна родина в селі допомагала партизанам продуктами, одягом, виконували різні доручення. Горіла земля під ногами окупантів. Партизани нищили німецький транспорт з боєприпасами, робили засідки на залізниці, де проїжджали фашистські потяги.
Окупанти вирішили помститися нескореному селу й направили каральний загін у Пакуль і сусідні Ведильці. До полудня 5 травня вони оточили село, та партизани вже попередили місцевих мешканців про каральну акцію. Всі, хто зміг, покинули рідні домівки, сховалися в лісі. А увечері б травня Пакуль перетворився на палаючий факел. Людей, які залишилися, карателі вбивали нещадно - живцем кидали у вогонь, топили в колодязях. Ось лише кілька фактів розправи. Сімдесятирічного сліпого й немічного Йосипа Ткача фашисти катували в хаті, потім витягнули на двір, де добивали молотками по голові. Мертвого вкинули в палаючий будинок. Старого Антона Семенягу схопили, коли сидів на колодці біля хати. Застрелили, тіло кинули в палаючу хату.

22-річна Євгенія Снітко залишилася вдома, бо мала немовля. Молода жінка прийняла страшні знущання: фашисти випитували, де ховаються партизани. Ворогам не сказала нічого. Озвірілі, вони відрізали жінці вуха, вбили дитину, й Євгенію разом із мертвою дитиною спалили живцем.
Після розправи в селі рушили в ліс, де ловили людей, виводили на галявину, ставили на коліна. Тих, хто відмовлявся йти із своїх укриттів, розстрілювали на місці. Хто залишився живий, повернулися в село, спалене майже дотла.
Сьогодні залишилося вельми мало на цьому світі тих, хто воював за нашу Батьківщину. У Пакулі таких двоє - колишній партизан Григорій Примачен-ко та Микола Мельник. Усім - і живим, і полеглим за Батьківщину землякам моїм - низький уклін і вічна шана.

«Маму й брата вбили. Нехай і нас уб'ють...»

Марія Бориско народилася у Ведильцях, а живе в Пакулі. Роботяща родина мала власну оселю й землю, ростила дітей. Коли починався колгоспний рух, батьки Марії Пилипівни, як і багато їхніх односельців, відмовлялися вступати в новостворене господарство. А дід узагалі казав: «Там душу чорту віддають». За що влада й поквиталася: батька було засуджено.
Марія Пилипівна була дитиною, а добре пам'ятає події кривавого для пакулян дня - б травня 1943 року.
- Приїхав каральний загін. Усі, хто встиг, поховалися - хто у погріб, хто у ліс. На пожежній вишці встановили кулемет. Хто лише ворухнеться, по тих і стріляли... В одного діда був цегляний погріб, туди повно набилося людей. Прийшов поліцай і наказав: «Відчиняйте!». Одна жінка хотіла відчинити, та інша почала бити її по руках. Так і врятувалися.
Я заховалася у лісі біля своєї хати, спостерігала, як фашисти палять село. Одну жінку з дитиною розстріляли на місці. Схопили карателі й мою маму та братика, наказали іти додому. Тільки-но вони прочинили двері, нелюди підпалили хату... (Марія Пилипівна схлипує, згадуючи страшну трагедію своєї родини. - Авт.) Залишилося нас четверо -я й три мої сестри. Ховалися недовго: коли здалося, що каральний загін пройшов, ми повилазили. І бачимо, недалеко від нас їдуть знов... Ми вже й не ховалися, мовляв, маму й братика вбили, нехай уже й нас убивають. Але фашисти поїхали собі...

Село було схоже на суцільне попелище. Уціліло лише кілька хат. Усі, хто вижив, тулилися в них, по сім сімей у кожній. І ми малі шукали прихистку, ходили по хатах, не знаючи, де ніч спокійно провести. У кого вистачило сил, викопали землянки... Ми з сестрами поселилися в одній хаті з такими ж сиротами.
Ось так і вижила Марія Пилипівна. Пройшли роки. Повернувся з таборів її батько (його не було сім років). У Ведильцях Марія познайомилася з майбутнім чоловіком. Як побралися, батько збудував їм курінь, а сам поїхав жити у місто. Молоді працювали в колгоспі, нажили трьох дітей. Зараз Марія Пилипівна тішиться онуками й правнуком.
- Жити тепер можна, - зітхає жінка. - Та коли жити? Все в минулому... Залишилися лиш болючі спогади й хвороби, зібрані за життя.

Дитинство у наймах: «Били нас часто...»

Марія Царенок родом із Лінеї. їхня родина була великою, та мама й брати недовго прожили... У 1941 році дівчину й батька забрали на роботу в Німеччину. їхали в одному вагоні з худобою. В місці призначення її та інших дівчат і хлопців господар вибрав для своїх робіт. Працювали в полі: саджали, пололи, збирали врожай, брали льон. Маріїн батько розвантажував вагони з їжею. То були самі делікатеси, напівголодний люд лиш слину ковтав, не смів брати, бо покаранням була смерть. Ставилися до них як до рабів. Ось що згадує Марія Іванівна:
- По три дні не їли. Принесуть маленький шматок хліба на тиждень, який я за раз би з'їла, та невеликий кошик картоплі. Ото й усе. Працювали з ранку до ночі. Якось після довгої роботи у мене руки побралися пухирями, а саме треба було саджати капусту. До рук - не доторкнутися, так боляче. Господар, коли побачив, що не працюю, вдарив палицею по спині й змусив іти на ділянку. Били нас часто...
Три роки пробула Марія на чужині. По війні разом із такими ж, як сама, повернулася в Україну. Додому дісталася аж восени, де на неї чекали сестра та батько. Було все: сльози й радість, сміх і печаль... Влада її не чіпала, не допитувалися, де була. Понад тридцять років жінка пропрацювала у колгоспі. Долю свою зустріла пізно, аж у сорок років. Прожили разом 20 літ, а потім Марія овдовіла. Зараз залишилася сама: сестра померла, дітей Бог не дав... Аза роботу в Німеччині їй все-таки заплатили. Не пам'ятає скільки, все віддала близьким...

Іннеса Маркович, учениця Пакульської ЗОШ, газета «Наш край» №49-50 (9189-9190), 22 червня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.