Із життя бобровицької династії хліборобів Пінчуків:"Коли хліб, як оберіг - працюєш, доки не падеш з ніг"

«Як приходить весна, чую клич журавля, Викликає мене він у поле.
Дозріває земля і в тривозі душа, Як без тебе прожить, моя доле...»

Зовсім недаремно свою розповідь про двох незрівнянних хліборобів із Бобровиччини я розпочала із цих віршованих рядків. Бо влучніше, аніж у пісні «Хліборобська доля», не скажеш про життєвий шлях батька й сина Пінчуків. Майже все життя Івана Павловича та Віктора Івановича пов’язане з полем, хлібом, технікою... Під час розмови з ними розумієш, що іншої долі вони собі й не уявляють. І хоча вони з посмішкою говорять, що іншого вибору, окрім механізації не було, про поле вони розповідають з любов’ю і турботою. На запитання, чи обрали б собі іншу професію, якби мали змогу, відповідь у них однозначна: «Ні!» Відданість справі цих чоловіків, їхній досвід у роботі з технікою справді варті наслідування.

На матінку-природу сподівайся, тай сам щоденної роботи не цурайся

«Поле... У нього свої пахощі, свої кольори. Як глянеш навкруги - подих перехоплює! Колоситься жовтаво-червоне море, переливається зеленим, блакитним... Краса! Підходиш ближче, а то пшениця колоситься, обсипана червоними краплями маків чи то синіми - волошок. Далі - ячмінь, гречка, кукурудза. А пахощі - їх не передати!» - так поетично і з неабияким трепетом згадує свою хліборобську долю, нині вже пенсіонер, Іван Павлович Пінчук із села Озеряни.

Ось уже десять років як цей чоловік перебуває на заслуженому відпочинку, а гуркіт рідного трактора і сяйво налитого колосу, що золотом переливається на сонці, назавжди лишилися у його пам’яті.

«31961 року я працював у полі. І на тракторі, й на комбайні. Взимку - на фермі. Тоді робота була тяжкою, але молодецький запал (посміхається) завжди допомагав мені бути у передовиках, - пригадує мій співрозмовник. - Я сам по тисячі тонн зерна за сезон намолочував - це вважалося найвищими результатами. Бо тоді ж техніка зовсім інша була. Старенький тракторець, духота в кабіні... Та все одно незабутні ті чисті, як сльоза, світанки у полі, неперевершений запах хліба... Легше вже стало, коли після радгоспу почав працювати у господарстві «Земля і воля». Тут і сучасна техніка, й загалом сучасний підхід до праці. Але проста істина, яку мені прищепили ще мої діди-прадіди, назавжди лишалася у голові: на матінку-природу сподівайся, та й сам щоденної роботи не цурайся».

Колишній хлібороб про себе розповідає мало, мовляв, звик працювати, а не балакати. Та за нього говорять його нагороди. «Багато грамот діти понівечили, коли ще малими були, а це трохи лишилося, - показує Іван Павлович.


Серед них - подяки, значки, медалі і навіть Орден Трудової Слави. Але найголовнішою відзнакою для хлібороба є те, що свій хист, свою наполегливість і неабияку любов до хліба він передав своєму синові Віктору, який гордо пішов батьківською стежкою.

З шостого класу по батьківських слідах

З Віктором Пінчуком - сином Івана Павловича - ми познайомилися в Мирному, де він нині і працює. Але про рекордні результати хлібороба знають не лише у цьому відділенні ТОВ «Земля і воля», айв усьому районі і навіть області. За минулий рік Віктор Іванович намолотив понад 11 тисяч тонн зерна, за 2011 - понад 13 тисяч. У колективі чоловіка поважають і ветерани, і молодші за нього товариші не тільки за його рекорди, а й за те, що тямущий у техніці, завжди прийде на допомогу, молодим слушну пораду дасть. Механізатор не цурається ніякої роботи і з радістю її виконує. І трактором, і комбайном з легкістю управляє.

«Ти маєш полюбити те, що робиш. І лише тоді робочий день не стане для тебе роком, - так скромно, але відверто говорить про свою професію Віктор. - Мій тато любив землю і добре знався на всьому, що вона народжує. Мені дуже подобалося слухати його прості, сповнені життєвої мудрості розповіді. А вже з шостого класу батько забирав мене з собою на роботу, де я вчився всьому, що роблять дорослі».

Віктор Іванович досі добре пам’ятає принциповість, непоступливість батька, коли йшлося про інтереси хліборобів, виняткову працездатність та компетентність. Тому професія, яку він наслідував - це його найважливіша сторінка життя.

«Пам’ятаю свій перший робочий день мало не до дрібниць. Звичайно, було хвилювання. Хоча на той час вже добре володів всіма навичками, що отримав від батька. Але кожен день - це новий досвід. Робота на землі не може залишати людину байдужою. Коли бачиш, як проростають паростки пшениці, як вона починає колоситися, то відчуваєш радість, що й ти причетний до цього».

Чоловік не приховує, що для нього тепло зерна - найбільша нагорода за роботу.

«Ось, наприклад, береш в долоню зернятка. Здавалося б, ну що тут дивного?! А втім, скільки людей працювало над тим, щоб їх можна було взяти до рук... і скільки ще треба працювати, аби вони стали хлібом...» - неначе поринає у роздуми чоловік.

А й справді - скільки треба трудящих рук аби зібрати урожай. їхня робота, як ланцюжок. Кожен має вчасно і відповідально спрацювати, аби отримати очікуваний результат. Проте, в наш час, на жаль, мало хто про це замислюється.

«Наші працівники - наша гордість, -говорить про своїх працівників заввідділенням села Мирне ТОВ «Земля і воля» Олексій Ковальчук. - Ми, звісно, пишаємося такими працівниками, як Віктор. Його результати є гарним прикладом для наслідування. Загалом, у нас всі працьовиті. Адже хлібороби - це не випадкові люди. Колектив, як сім’я. У ньому має бути і розуміння, і довіра, і взаємовиручка».

...Хліборобський рік безперервний. Один урожай - у коморі, в засіках, а наступний уже стелеться зеленими нивами, чекає сонця, вологи, людського догляду. Від жниварської осені хлібороб очікує весни, від засівної весни живе до наступної осені. Силу своїх рук, натхнення душі він віддає землі, не знаючи відпочинку в думах про хліб...


Віктор Іванович вже давно налаштував свою техніку для роботи в полі: агрегат працює надійно з ранньої весни до пізньої осені, бо потрапив у вправні руки. Тому вже сьогодні чоловік замислюється про збір нового урожаю, про нові рекорди і про улюблене колосисте поле... А вдома батько - Іван Павлович - з нетерпінням чекає, коли ж приїде його син і ще раз розповість йому про безкраї засіяні поля, які й досі манять старого. Але тепер він лише слухає розповіді сина, як колись син слухав його...

Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" №25 (405) від 20 червня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: