Мобільна версія сайту Головна сторінка » Новини » Людям про людей » Син вперше побачив батька у віці 27 років, а той - розвернувся і пішов геть...

Син вперше побачив батька у віці 27 років, а той - розвернувся і пішов геть...

 
Зараз Володимиру Сергійовичу Ващенку шістдесят сім років. Разом з дружиною він проживає в райцентрі Ріпки. Все життя працював, вважаючи роботу радістю, не боячись жодних труднрщів. Та одна думка краяла Володимиру серце: він виростив двох синів, а от сам ніколи в житті не знав батьківської любові...

Річ утім, що його батько покинув матір, навіть не дочекавшись народження сина.

Вже ставши дорослим, син став шукати тата, але...
 
Ця історія почалася ще в далекому 1945 році. Тоді, після закінчення війни, й виникло почуття між Марією Ващенко та Сергієм Нечипоренком. Познайомилися вони в Гомелі на танцях, де одразу й закохалися одне в Одного.
 
Молоді люди проживали в цивільному шлюбі. Сергій був військовйм, тож часто їздив у відрядження, - нічого не вдієш, служба! І от, коли Марія була вже на восьмому місяці вагітності, її коханий поїхав у чергове відрядження, звідки не повернувся. Лише передав привіт через товариша, попросивши, якщо народиться дівчинка - назвати Любою, якщо ж син - Володею.
 
Що пережила Марія, годі й уявити. Жила з матір’ю та незаміжньою молодшою сестрою Надією. Батька ж на фронті вбило. Коли прийшов час народжувати, мати, відправляючи дочку в лікарню, сказала: «Якщо народиться дівчинка, додому не привозь, закопай прямо в сніг!» Отакою важкою видавалася людям, жіноча доля в ті часи. Марія, на щастя, народила хлопця, якого й назвала так, як хотів Сергій.
 
Ростили його самі жінки
 
Малого Володю дуже любили і опікувалися ним. Адже він був єдиним чоловіком у їхній жіночій родині.
 
«Жили ми у селі Рожкова Слобода (Ріпкинський район. - Авт.) в одній хаті з бабою та тіткою, - розповідає Володимир. - Мати працювала телятницею у колгоспі. Йшла рано, поверталася, вже як на вулиці стемніє. Все робила для того, аби забезпечити мене всім необхідним. Тітка теж на роботу ходила, а няньчилася зі мною бабця. Та вже у 12 років я ходив з матір’ю на ферму і допомагав їй носити відра з водою.
 
Коли мені було шість, я зламав ключицю, і бабця повезла мене в Чернігів у лікарню. Коли, пам’ятаю, ми стояли під кабінетом лікаря, до нас підійшов військовий капітан і каже бабці: «Віддайте мені цього хлопця, я ж бачу, що в нього немає батьків, а вам тяжко з ним. Я його виховаю». На що бабця відповіла, що, мовляв, в мене є матір, яка любить свою дитину понад усе на світі. 
 
Якщо чесно, в дитинстві я ніколи не задумувався над тим, що у мене немає батька. Любові і тепла, які віддавала мені мама, вистачало. Вона так і не вийшла заміж, все життя пробула сама.
 
Згадувати у нашій родині про батька було не прийнято. Для мами він «помер» назавжди.
 
Закінчивши школу, я вступив до профтехучилища на спеціальність «будівельник». Після закінчення училища згідно з розподілом поїхав працювати в Ніжин, Але вже у 1969 році влаштувався на роботу в Ріпки - хотілося бути ближче до матері і домівки. В тому ж таки році ми з мамою відділилися від бабці і тітки, придбавши будинок в селі КисЛе, що неподалік від райцентру. Віддали за нього аж 600 карбованців. Для нас з матір’ю це були великі гроші, які ми довго збирали. Вона кожного місяця відкладала зі своєї зарплати, я - також. Не цурався будь-якої роботи...»
 
Пошуки батька...
 
Володимир Сергійович дістає з фотоальбому пожовклі фотографії батька, що їх зберегла мати. На знімку - красивий юнак у формі, а з тильної сторони підпис: «Коханій дружині, Маші». Це все, що лишилося від батька...
 
Коли Володимир Сергійович розповідає про це, у нього тремтить голос, а на очі набігають сльози...
 
«Коли я служив в армії, то твердо вирішив знайти батька, - продовжує свою розповідь чоловік. Раніше мати завжди була проти цього. Казала, що, якщо він нас покинув, то не варто його шукати. Але мені все одно хотілось побачити батька, хоча б просто зазирнути йому в очі, Обійняти, відчути його плече... Довго ходив я з цією думкою, але не знав, з чого почати пошуки...
 
Вже коли був жонатий, я розповів жінці про своє бажання. Вона підтрималав мене, вирішили шукати».
 
«Я бачила, як мій чоловік переймався, хотілося допомогти йому, - підключається до розмови Тамара Петрівна. - Це був 1980 рік. Все, що ми знали про Володиного батька, - це рік його народження, прізвище та ім’я - Нечипоренко Сергій Никифорович, 1924 року народження. Але Марія Григорівна, мати Володі, була категорично проти пошуків. Казала: «Не потрібно це вам, діти». Та ми не послухали її. Поїхали до Гомеля, саме звідти вирішивши розпочати пошуки. Коли приїхали, на вокзалі звернулися у довідкове бюро. Та, на жаль, там нам нічим не допомогли, порадивши звернутися в паспортний стіл. Вже в паспортному столі привітна жінка сказала, що дійсно є такий чоловік, проживає в Гомельській області, а працює в самому Гомелі на радіотехнічному заводі».
 
«Приїхали ми з дружиною на той завод, - долучається Володимир Сергійович. - Запитуємо Нечипоренка Сергія. Кажуть, що є такий, але зараз у відпустці. Дали домашню адресу. Ми поїхали до нього додому. Під’їхали до двору, а серце калатає, - згадує Володимир, і сльози котяться по його щоках. - Ну, думаю, зараз побачу батька, обійму його, так же багато хочеться сказати!... Ми зайшли в хату, де нас зустріла жінка. «Кого вам треба?» - запитує. «Нам би Сергія Никифоровича», - кажу, а сам роззираюся довкола, шукаючи... «Синку, поклич батька!» - гукнула кудись у глибину будинку жінка.
 
- Ми вийшли до машини... Чекаємо... А серце з грудей аж вискакує. Коли ж, дивлюся виходить чоловік, як дві каплі води на мене схожий (...чи то я - на нього). Дивиться так пильно на мене і запитує: «А ви хто?» Я не зміг промовити ні слова. Тоді моя дружина й каже, що я - його син, якого він покинув, навіть не побачивши.
 
Реакція господаря дому була неочікуваною. Замість обіймів і сліз радості він мовчки розвернувся і пішов у двір, не промовивши ані слова.
 
Потім вийшла його дружина і сказала, що такого не може бути. Що, мовляв, в них є два сини, а ми просто помилилися... Але я точно знаю, що це був мій батько... Отак ні з чим ми поїхали додому. Я пізніше ще написав батькові декілька листів, але відповіді не отримав».
Зараз у родині Володимира і Тамари про цю історію не можуть згадувати без сліз. Говорять, що дивляться всі випуски передачі «Жди меня». Сподіваються, що, може, хтось із родичів шукає їх, щиро радіючи за людей, які знаходять одне одного через роки розлуки.
 
Марія Савіна, газета "Чернігівщина" №14 (394) від 4.04.13

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Володимир Сергійович Ващенко, Марія Савіна, газета "Чернігівщина"

Додати в: