"Народилася під... поганою планетою"

Кожній людині доля дарує хоч трохи щастя - хай воно навіть розсипане по роках маковим зерням.

- А я за ціле півстоліття, відколи живу, так жодного разу і не відчула себе щасливою, - зітхає Людмила Савинська зі Щорса. - Може й правда, з’явилася на світ у неблагополучну хвилину чи під... поганою планетою. Тому й мучусь із самого свого першого дня.   

Розказує: у батьків вона була першою дитиною. Мати народила її в 45 років. (Батькові було 60). Раніше чи то за пиятикою ніколи було, чи просто не вагітніла. А тут доля ніби зглянулась - пожаліла, щоб у старості обоє не залишились самотніми і бездоглядними. Через рік, у 1963, послала ще й сина.

Та хлопчик прожив усього 8 років - потонув у річці. Чито через недогляд, чи такий короткий вік у нього був, хтозна.

Людмила з першого класу виховувалась у городнянському інтернаті. Батьки провідували, привозили гостинці, але додому не забирали. Тому ще в дитинстві вона вирішила: «Виросту, сама всього доб’юся. Вивчуся, знайду роботу. Буде у мене і дім, і сім’я. А дітей своїх ніколи не віддам в інтернат».

... Перший удар чекав на неї після закінчення 9 класу, коли через слабкий зір дівчину не прийняли в училище: обірвалася її давня мрія стати закрійницею.

Далі - гірше. Зір продовжував падати. Про подальше навчання не могло бути й мови. У 18 років Людмила вийшла заміж за 40-літнього інваліда Миколу Степанченка (у нього, крім проблем із зором, була ще з дитинства пошкоджена рука). Після смерті батька Микола став для них з матір’ю єдиною опорою.

- Який - не який, та все ж чоловік у домі, - продовжує жінка. - Але і в заміжжі не судилося мені зазнати радості. Побралися не тому, що сильно любили одне одного (яка дівчина про це не мріє?), а від безвиході. Йому було важко самому, як і мені.

Інші якось уміють знаходити позитивне ще за гірших обставин. Може б, і ми змогли, якби Бог дав дитину. Щоб було заради кого жити. Та й цього не судилося.

Коля через деякий час почав випивати. А де чарка, там і сварка. Тому і не лікувалася, як належить. Усе в житті звелося до найпростішого: є що їсти, в хаті тепло, значить, усе добре.

Так минали дні за днями. Без просвітку і без надії на краще. А це нестерпно: жити, знаючи, що нічого, крім старості та нових хвороб, більше не буде.

Спочатку померла мати Людмили, а 8 років тому - і чоловік. Залишилась зовсім сама.

Заробляє тим, що доглядає немічних старих. Жаліє їх, бо розуміє їхні печалі: сама через таке пройшла. Не знає тільки одного, яке воно, щастя...

Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №9 (389) 28 лютого 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.