Одна серед чоловіків, або Як Оксана Толкачова разом із пошуковцями знаходила поховання загиблих корюківчан

Навіщо їй цей клопіт? Діти давно вже бачать солодкі сни. Спочиває коханий. Тільки від Оксани сон утік: «А якщо раптом Юрій Коваленко, керівник глухівського пошукового загону «Обеліск» отруївся?»...

Гриби і знахідки

Оксані полегшало лише вранці, коли побачила Коваленка живим. Хіба можна так лякати? У лісі в пошуках могил мирних жителів Корюківки, яких убито фашистськими звірами, побачили гриби. Приїжджі пошуковці були в захваті. Юрій взагалі з’їв якогось гриба сирим.
– Ми їх ніколи не кладемо в кошик! – вигукнула Оксана Толкачова, співробітниця корюківського історичного музею. – Не смійте їсти!
Юрій Коваленко у відповідь посміхнувся:
– Усе буде добре. На роботі це не позначиться!
– Як не позначиться? – хвилювалася Оксана. – Мене для чого до вас прикріпили?
– Допомагати шукати поховання! А гриби – зовсім інша річ. До справи не залучаємо.
Ох, ці чоловіки! Уважні, інтелігентні. Бушлати знімуть – накинуть Оксані на худенькі плечі. Продовольчий пайок розділять, а от невідомі гриби їдять, ніби хочуть перелякати її до смерті. Мабуть, вона чогось не розуміє. А може, й не знає. Довелося погортати посібники і деякі книжки про гриби. Виявляється, її жартома налякали. Гриб їстівний! За п’ятнадцять днів пошуків і дуже клопітної роботи з опрацювання останків жертв корюківської трагедії грибний жарт – невеличка віддушина…
Оксана «помстилася». Останнього осіннього пошукового дня вона запросила всю чоловічу компанію на вечерю. Пригощала грибним захолодом й тушкованою картоплею. Вперше за два тижні її інтелігентні пошуковці налили чарки й пом’янули всіх, кого знайшли… Це – 61 поховання. Лише на території міста 231 останок. А скільки ще знайдуть навесні!..

Тяжка наука

Оксана Толкачова, як і багато корюківчан, не сумнівається, що згодом у Корюківці меморіал всеукраїнського масштабу буде збудовано. У нинішньому році на його спорудження держбюджетом передбачено 10 мільйонів гривень. Уже на початку березня, коли минає 70 років після тієї страшної трагедії, розпочнеться перепоховання знайдених останків. Пошукова група істориків з Києва, Кривого Рогу, Дніпропетровська, Сумщини, Чернігова, разом із якою працювала й Оксана, підтвердила історичні факти про звірства фашистів.
– Не шкодую, що минулої осені в мене було півмісяця дуже непростих буднів. Співпраця з пошуковцями, – розповідає Оксана, – збагатила мене духовно. Я ще більше стала дорожити життям і прагну якомога більше дізнатися про історію рідного міста.
Пошуковці – невтомні люди. Групу очолював Михайло Балан – керівник Чернігівського обласного пошукового клубу «Пам’ять Перемоги». Разом з ним працювали спеціалісти товариства «Спеціалізовані установки «Військові меморіали» з Дніпропетровська й Кривого Рогу на чолі з Олегом Захаровим, а також наукові співробітники Національного заповідника «Глухів» разом із завідувачем відділу, керівником глухівського пошукового загону «Обеліск» Юрієм Коваленком. Були й студенти.
Дехто з корюківчан вважав, що перепоховання загиблих мирних жителів – ніби варварство. Приїхали, розкопали могилу на вулиці чи в городі, кісточки поскидали в мішок і поїхали. Тому спочатку й ставлення до пошуковців було упереджене.

– До їхнього приїзду ми все підготували, склали маршрути до місць поховань, – продовжує Оксана Толкачова. – Я була координатором, вказувала шлях і місце, куди потрібно було їхати. Група розділилася на бригади. Я мала бути скрізь, де працювали пошуковці, особливо на кінцевих етапах. На обід часу не вистачало. Але працювати було цікаво.
– Насамперед, – відзначила Оксана, – історики вміли говорити з людьми, які бачили: пошуковці працюють кваліфіковано. Як дорогу річ, обережно вони піднімали з могил кожну кісточку. Були хвилини, що чоловіки не могли втримати сліз: їм уперше довелося віднаходити останки поховань мирних жителів, адже вони спеціалізувалися на пошуках військових поховань.
І Оксана вчилася. Могла вже визначити, чиї вони, ці останки – чоловіка чи жінки, а то й дитини, розрізняла вік. Знаходили зовсім маленьких дітей, людей із проламаними черепами, перебитими кістками, абияк похованими. А хіба ж не було, що на пам’ятнику вказано близько двадцяти прізвищ загиблих, а в землі зовсім небагато обгорілих кісток? Людей палили в хатах навіть живцем. Ховали їх рідні чи сусіди, які уціліли, збирали на попелищах те, що зосталося. На кутку Олексіївка відкопали, зокрема, останки 36 загиблих у труні-мисці, накритій іншою мискою. В цьому домі їх усіх було спалено.
На одному з городів знайшли поховання дідуся, якого вбили нелюди. Мабуть, він був умілим теслею. У могилі відро з інструментами, щоб на тому світі стали в нагоді. Взагалі в могилах знаходили різні речі. В одній, наприклад, дитячу пляшечку з дерев’яним корком, в іншій – окуляри, ще – розірване намисто, єврейську зірку, підошви від дитячого взуття, навіть із фабричним знаком…

Краще пізно…

Чи ж варто зносити всі корюківські могили в одну?
Оксана Толкачова вважає, що варто. Одні могили доглянуті, інші – забуті. Є такі, що важко знайти.
– Працювали ми на вулиці 8 Березня. Ця могила в нас зареєстрована. Кілька разів до нас підходив один дідок, що живе неподалік. Постоїть, подивиться, піде, знову прийде… Щось сказати хоче, та не наважиться. Нарешті подав голос:
– Може, й до мене заглянете? Є там поховання…
Довелося довго копати. Там, де раніше стояв хрест, – доріжка, та під нею нічого немає. Просунулися вбік, до будівлі, й під фундаментом знайшли старий погріб, який пережив страшну пожежу 1943-го. Металева ляда від вогню розплавилася і навіки закрила вхід. У погребі під час трагедії були люди. Тепер – тільки останки. Та ще й купа обгорілої картоплі. Погріб перетворився у склеп. Нинішній господар переживав: «Жили й не знали, на чім будинок стоїть, по чому ходимо».
Важко тепер знайти всі поховання. Є й такі, до яких дістатися непросто.
– Одна з великих могил, – розповідає Оксана, – на вулиці Червонохутірській, 96 під кремезним деревом біля річки. Коріння розрослося так, що останки не можна дістати. Отже, навесні сюди приїдуть не лише науковці-історики…
– У Корюківці ще є місце, де стоять пам’ятники, а під ними – нікого. Один із них виявлено у садибі Одноралів із вулиці Вокзальної. Людей спалили – ховати було нікого й нічого. Але пам’ятник поставили…
Оксана може розповісти про кожну могилу в місті і лісі, які вдалося знайти. Непокоїть лише те, що пізно почали шукати. Та краще пізно, ніж ніколи.

Не 10, а 36

Робота в музеї захопила по вінця Оксану Толкачову. Її цікавить усе про корюківську трагедію: записує розповіді свідків, встановлює імена загиблих земляків. А ще вирішила дослідити, скільки ж будинків залишилися неспаленими в місті в березні 1943-го. Раніше вважалося, що 10. Вона відшукала 36. Сідала за кермо моторолера і їхала на далекі й близькі вулиці. Дуже їй допоміг корюківчанин Микола Сергійович Короленко, ветеран праці. Він хоч і не свідок трагедії, але повернувся в спалену Корюківку і вже не залишав її ніколи. Треба допомога – він миттю в музеї. Може й день, і два ходити з Оксаною містом до свідків трагедії або ж до будинків, що бачили багато на своєму віку.
У нагоді стає й своя допитливість:
– Я живу на Червонохутірській вулиці, 103-й будинок. Поруч 101-й і 105-й. Їх збудовано ще в 1904-му фабрикантом Бродським. Як же вони вціліли у війну? – зацікавилася Оксана. – Щоб знати про місто більше, насамперед потрібно мати відомості про свою вулицю й сусідів. Знайшлися люди, котрі розповіли. Багато чого пам’ятає Надія Коваленченко, свідок корюківської трагедії.

Виявляється, один із сусідніх будинків уцілів завдяки польці Яблонській. Вона добре знала німецьку мову й довго умовляла фашистських карателів не палити дім, хоч у ньому й не жила, просто прийшла до знайомих, а тут почалося таке!.. Не спалили. Тоді пані Яблонська побігла далі, до власної хати, щоб теж не дати спалити. Та її ніхто не слухав. Жінку вбили, а хата запалала.
Один із будинків на Червонохутірській врятувало піаніно. Фашисти зайшли й побачили чудовий інструмент. Хтось з них заграв. Будинок не спалили, бо могло згоріти й піаніно. Потім піаніно все ж забрали. Вороги відвезли його кудись у село.
У цьому будинку мешкала родина Потапенків. До війни піаніно купили для хворої доньки Данусі. Під час каральних дій есесівців Дануся перебувала в рідні у недалекому селі Лубенець. Згодом родичі Данусі знайшли піаніно і привезли додому. Ворогам він уже був не потрібен: вони мали рятувати своє життя, адже на п’яти наступали радянські війська. На жаль, Данусі недовго довелося грати – тяжка хвороба забрала її життя.
До уцілілих будинків сходилися люди, яким вдалося врятуватися. Одне з невеликих помешкань на вулиці Кірова зігрівало до трьох десятків корюківчан. Було дуже тісно, та ніхто не скаржився. Ділилися шматочком хліба, картоплиною…

Оксана вже написала історію кожного будинку, що не згорів у лютій пожежі. За такий пошук ніхто раніше не брався, а вона довела до кінця.
Свого часу модним було гасло: «Якщо не ми, то хто?» Оксана завжди все заплановане робить від душі. Раніше працювала в районній бібліотеці, потім тут, у музеї. Її цікавили туристичні маршрути рідним краєм, організація й проведення творчих виставок, підготовка до публікації, брошур, буклетів. Як долучилася до збирання матеріалів про корюківську трагедію, їй здалося, що зроблене раніше – дрібниця.
Задумів у неї вистачає. І це добре, коли людина не засиджується на місці, не дозволяє собі мати спокійне життя. Оксана вже й підвищення отримала. Коли в районі був конкурс «Людина року», її назвали в числі десяти переможців.
До Корюківки нещодавно приїздила знімальна група з Києва, щоб створити ще один документальний фільм про корюківську трагедію березня 1943-го року. Звичайно ж, Оксана Толкачова була з киянами всі ці дні. Зустрічалися з останніми свідками, котрі ще живі. Їхні розповіді чула вже не раз, але її знову схвилювали до сліз нові епізоди і спогади, про які раніше замовчували або розповідали пошепки.
На жаль, часу не вистачає, щоб усе описати, узагальнити. Оксана поспішає. І на роботі зайнята, і вдома. Одержимість разом із невеликою зарплатою нині рідкісна річ. Ліінивим і зажерливим цього не зрозуміти…

Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №11 (149), м. Корюківка, фото Наталії Рубей

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.