Анатолій Асадчий – вдячний син Сіверського краю

Анатолій Асадчий народився і виріс у Новгороді-Сіверському, а тому й переймається його життям. Після закінчення провідного вищого навчального закладу іноземних мов у Києві мав можливість облаштуватися у столиці, але залишився у місті над Десною. І ось уже перший піввіковий ювілей відомого в інтелігентних колах міста педагога, пошановувача мистецтва, людини з активною життєвою позицією.

Витоки

Ставши дорослим, він ніколи не приховував, що головним вчителем у його житті була мама Ніна Петрівна Асадча – відома у місті й поза ним вчителька російської мови та літератури, знана поетеса, ініціатор багатьох помітних у 60–90-х роках громадських та культурно-мистецьких заходів районного центру.
І хоча за віршування по-справжньому, як це було у Ніни Петрівни, вдячний нащадок не береться, мабуть, полишаючи поетичну музу своїм спадкоємцям-синам, все одно гени беруть своє, тому й душа пана Анатолія так і прагне безперервного єднання з мистецтвом, музикою, піснею, творчістю. Тому ми, його друзі, маємо можливість слухати авторські рими під гітару чи баян. Та й навряд чи зміг би син поетеси бути відстороненим від першоджерел, на яких мама досягла справжнього народного визнання. Тож наш друг та колега віддається до останнього двом провідним орієнтирам – досконалому володінню англійською на педагогічній стезі та музично-пісенному мистецтву.

Старанний учень

Далекого 1970-го Анатолій прийшов до першого класу тепер уже неіснуючої Новгород-Сіверської восьмирічки біля Успенського собору на старовинному козацькому майдані. Школа гостинно відчинила двері перед малюком із вулиці Свободи. Вісім років навчання стали для хлопця найцікавішими з усієї пори дитинства та юності. А ще, мабуть, і найвідповідальнішими. Адже щоденно поруч була мама Ніна Петрівна, яка не тільки викладала російську філологію, а ще й обіймала посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. Тому дитячу відповідальність учень Асадчий відчував упродовж усього навчання.
Тоді ж маленький Анатолій пішов і до музичної школи. Навчився прекрасно грати на різних музичних інструментах. Захоплення мистецтвом музики даремно не минуло, як бувало у багатьох його однолітків, що мали піаніно, недешеві баяни тощо. І хоча часу на уроки довелося витратити немало, Анатолій виявився досить вправним юнаком, а тому зміг усе вдало поєднати: і вчитися на відмінно, і серед друзів набути поваги, як веселий, добрий та відповідальний товариш. Звичайно, матері було приємно, що сини з дитинства навчилися у всьому бути самостійними. Вже у 8–10 рочків брати Анатолій та Сергій вміли куховарити, прибирати в будинку, виконувати різні доручення батьків. У великий світ Анатолій вийшов уже з середньої школи-інтернату ім. Ушинського. Він пізнав смак «хліба з сіллю» як учень, а потім ще і як вчитель у всіх чотирьох загальноосвітніх закладах містечка.

Англійський філолог

Сенсом же його життя та долею стала англійська філологія у школі. На цій ниві він справжній професіонал. І цим усе сказано. Місце його роботи – провідний навчальний заклад міста та району – Новгород-Сіверська гімназія №1. Там Анатолій Вікторович вчителює майже півтора десятка років, хоча у трудовій книжці має ще один запис – про роботу у міській одинадцятирічці №2.
Про колектив, а це, мабуть, найголовніше для життєвого комфорту та спокою, він відгукується вдячними та теплими словами. Каже, що задоволений, оскільки відчуває підтримку та позитивну енергетику від своїх колег. Та воно й не дивно, бо сам Анатолій Вікторович за довгі роки набув поваги у місті та районі як справжній професіонал з іноземних мов.
Нещодавно він провів на батьківщину до Америки свого друга, з яким пліч-о-пліч працював два роки – Патрика Макмурда. Молодий американський колега-вчитель з іспанської, деякий час жив у Новгороді-Сіверському, був волонтером від «Корпусу миру», а також допомагав вивчати англійську дітям гімназії №1. Пан Анатолій був старшим «опікуном» поважного гостя. Розповідав, що вдалося. І тепер навіть сумує, що розлучатися з другом та колегою, з яким було досить цікаво працювати, бо, окрім уроків, мали практику спілкування тільки англійською! Ну і, звичайно, різні заходи з позакласної роботи на рівні взаєморозуміння на межі двох культур, двох народів. А ще екскурсії, поїздки з дітьми, спільні літні україно-американські табори на Десні та у Карпатах.


З американським колегою містером Патриком Мак Мурдо у Карпатах

У ролі голови родини

Щоденна робота Анатолія Асадчого не обмежується лише якісним викладанням англійської мови у школі. Він ще й батько трьох дітей, яких разом із дружиною Оленою має виростити та виховати справжніми нащадками кращих якостей своїх попередників по лінії батьків з обох боків. І до цього завдання подружжя Асадчих ставиться сумлінно та відповідально. У будь-якому разі мені доводилося бути свідком виконання паном Анатолієм поважної життєвої ролі вимогливого батька та водночас доброго справжнього друга для своїх синів. І це далеко від відомої практики «батога та пряника». Це досить складна наука, яку можна вдало реалізовувати лише на підґрунті правильного засвоєння і дітьми, і батьками надійних постулатів взаєморозуміння.


Зростає на радість батькові найменший нащадок – Андрійко!

Яке коріння, таке й насіння

Все це завдяки розумному вихованню батьків – Ніни Петрівни та Віктора Сергійовича, які навчили синів відчувати життя – не тільки правильно працювати, а й розумно відпочивати. Недаремно ж у колі друзів, на відзначенні ювілейного дня народження пана Анатолія, не раз ішлося про особливу популярність у його родині відпочинку на природі: збирання у лісі грибів та ягід, спільні виїзди на моторному човні на Десну тощо.
До речі, єднанню з природою Ніна Петрівна віддала не тільки найкращі роки своєї молодості, а й присвятила велику частину поетичного доробку, висловленого віршами, дитячими казками, загадками, байками тощо. Так, наприклад, уже в першій книзі, яку вдалося випустити Анатолію Вікторовичу, коли мама хворіла, було вміщено немало творів поетеси про сіверську природу, пори року, красуню Десну, ліси та мальовничі поліські пейзажі. І хтозна, можливо, вихід у світ першого друкованого доробку Ніни Петрівни продовжив на кілька років її життя. Ще за молодих літ Ніна Петрівна Асадча, маючи шалену популярність у районі та області, як справжня виразна поетеса, спробувала підготувати потрібні матеріали для вступу до Спілки письменників України. Не вийшло. Так буває, коли до творчої справи долучаються люди з високими посадами, великими амбіціями. У цій поважній бюрократичній структурі роботи поетеси відхилили...
Але прикре непорозуміння не змінило хід історії у місті над Десною, бо ніхто і ніщо не могло зменшити силу впливу таланту поетеси, педагога, громадської діячки на людей, які були у полоні її чарівної поезії. Упродовж сорока років жодне районне педагогічне зібрання, як і інші заходи районного рівня, не обходилося без поетичних сценаріїв, підготовлених за творами Ніни Петрівни. І то були справжні шедеври яскравої поезії, створеної на місцевих прикладах, зокрема і таких, які й сьогодні можна назвати зразковими.

Коли мама важко захворіла, пан Анатолій разом із батьком та братом Сергієм доклали зусиль, щоб Ніна Петрівна змогла взяти до рук те, про що мріяла впродовж життя – власну поетичну збірку. У світ вийшла прекрасна поезія під назвою «Когда бессонной ночи непокой...» А у Ніни Петрівни попереду ще було чотири роки життя з новими думками.
На жаль, наступну книжку з дитячими казками Анатолій Вікторович презентував у міській гімназії №1 уже лише разом зі своїм батьком – Віктором Сергійовичем.
На долю Анатолія Асадчого випало чимало непростих випробувань – він втрачав дорогих серцю людей, переживав глибокі особисті розчарування, але все ж таки навчився долати всі життєві негаразди. Тепер пан Анатолій постійно перебуває на гребені пошуку нового, сучасного, творчого. Звичайно, на першому місці – родина, школа. Недаремно ж вчитель несе впродовж кількох десятиліть вантаж особистої поваги, як один із кращих освітян Новгород-Сіверщини – знавець англійської мови, активний учасник художньої самодіяльності та громадський діяч. А ще він невтомно працює як вчитель-мовник, спілкується зі своїми друзями з різних країн. Має велику бібліотеку з іноземних видань. А впродовж двох останніх років ще й опікувався волонтером зі Сполучених Штатів Америки.
Одним словом, у ювіляра немає часу на спокій, на загальмоване життя. Тож нехай Господь і надалі надає сили, енергії та бажань творити прекрасне на роботі, вдома та на відпочинку цій чудовій та шляхетній людині з Сіверського краю!


Влітку за традицією – на Говерлу!

Борис Домоцький, член Національної спілки журналістів України, м. Новгород-Сіверський, «Деснянка вільна» №10 (413)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.