Ганна Товстоног не боїться потрапити на той світ

У село Верхолісся до бабусі Ганни приїхала з Корюківки голова районної ветеранської організації Наталія Шелудько. 90 років прожила жінка. Як не привітати? Теплу ковдру в квітах привезла з собою.

Будинок видний, але давно не фарбований. Високий ґанок і високі дерева. Зі старих яблунь давно вже облетіло листа.
Стара Ганна побачила гостю у вікно. Відімкнула двері Зачиняється з середини, бо хтозна які тепер люди ходять. До того ж, і своїх односельців тепер жменя. Крамниця поруч але давно вже не працює Люди і автівки минають її хату. Лише сусідка Маринка Білик стукає у двері Така в неї робота - до старих і немічних ходити, допомагати. Ось вона й сьогодні біжить.
Радіє Ганна Платонівна. За стільки літ згадали, що вона є І подарунок сподобався.

У хаті чисто, аж сяє. Піч, видно, недавно підбілена. Нічого зайвого, нічого вишуканого. Просто і скромно.
- На мою піч дивитесь?.. Та я її не топлю. Грубку лише Плита газова в коридорі з балоном. Там готую собі супчик. Біля газу я вмію!.. Й не боюся.
І сама Ганна Платонівна Товстоног не вірить, що прожила вже 90 років. Багато!
- Смерті не боюся. Вже нажилася. Все бачила - і щастя, й біду. Всі ж помирають» і мені пора. Хотілося 6 відійти в інший світ тихо й швидко. Але таку смерть у Бога треба заслужити!..
- Що ви кажете, Ганно Платонівно, живіть ще!.. - перебиває її Марина.
- Як буде, так і буде, - відказує стара. - Погано, що родичів у мене немає. Небога в Олександрівці хвора, не провідає. Я із се строю Одаркою і зятем Василем Будько жила. Поховала, як належить; «Земля вам пухом, дорогі!.. Мене чекайте!.» Чекають, а я не йду...

Про життя своє багато не розповідала. Як малою була, в чужих людей служила, а підросла - в колгоспі працювала, себе не жаліла.
- Я - куркульська дочка, - не приховує Ганна. - Мого батька забрали й повезли кудись у в'язницю, відібрали хату, худобу й землю. Ми, правда, хату забрали - двічі довелося її перекуповувати. Двоє братів ще була На війну з німцями пішли й не повернулися. Петро десь під Жлобиним лежить, а Михайло - у Прусії.
Де вона та Прусія, Ганна,не знає. Дві червоні зірочки на хаті й досі як пам'ять про братів.

Заміж не вийшла. Женихів, мабуть, теж повбивали на війні?
- НІ Сама винна. Перебирала... От і досиділася... - не плаче. - Така, мабуть, доля.
Телевізора немає Дротове радіо замовкло навіки. Іншого не купила. То на дрова гроші треба, то на хліб. Так і сидить у тиші з кицькою і перебирає в думках усі свої роки. Радіє, коли синичка стукає у вікна Горобчики дурніші - шугають у сірих гілках. Їм до баби Ганни ніякого діла.
Розцілувала стара свою гостю, хотіла, щоб вона до вечора у хаті гуляла. Поговорили, провела до дверей. Як залишилася сама, розстелила подаровану ковдру й гладила дивні квіти. Невже пожаліє накриватися нею? Мабуть. Берегтиме. Це ж пам'ять, що її шанують.

Зоя Шматок, с. Верхолісся Корюківський район, тижневик «Деснянка вільна» №3 (406)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.