Після 40 років життя в столиці Федір Самодід повернувся в село

Сьогодні це вже не дивина. Молодь рветься у місто, а старші, особливо досягши пенсійного віку, нерідко повертаються в село. Хтось купує хату під дачу, живе у ній з ранньої весни до пізньої осені, хтось приїздить на вихідні — подалі від міського шуму, шляхових пробок, аби походити лісовими стежками, посидіти з вудкою біля річки, побути наодинці з природою. Але найбільше, мабуть, тих, хто народився і виріс у селі, а жив у місті. Там одружився, одержав житло, виростив дітей. Здавалося б, усе добре. Та щось покликало туди, де стоїть порожня батьківська хата, де все до щему дороге і незабутнє. П'ять років тому повернувся з Києва у Хоробичі Городнянського району Федір Самодід.

«З Валею ми познайомилися заочно»

Його життя склалося так, що сільський хлопчина став військовим зв'язківцем. Як пішов після школи в армію, так і прослужив у полку зв'язку аж до виходу на пенсію. Цікаво, що й дружину собі знайшов серед телеграфісток вузла зв'язку Київського військового округу.
Він тоді служив у Дніпропетровську. Знайомство відбулося, так би мовити, заочно. Написав листа, дівчині, як це буває у солдат, з пропозицією познайомитись. Валя відповіла. Листувалися, обмінялися фотографіями. А зустрілися тільки через півроку. Федір служив на той час уже в Чугуєві, попросив на десять днів відпустку і поїхав до Києва, щоб нарешті побачити ту, без листів якої вже не уявляв життя.
— За півроку листів зібралося багато, — сміється Федір Іванович. — Ми зберегли їх усі — і мої, і Валині.
До загсу вони пішли наступного дня. 6 травня 1967 року було їхнє весілля. На весілля приїхали з Хоробичів батьки. А тут, як на біду, молода захворіла на хворобу Боткіна.
— За весільним столом сиділа жовта-жовта, — згадує Валентина Леонідівна. — Але щаслива!

Ще півроку молодому треба було служити в армії. Залишалося листуватися та телефонувати одне одному. І чекати щасливого часу, коли будуть разом уже навіки.
— Я пам'ятаю день, коли Федя вперше привіз мене до Хоробичів, — розповідає Валентина Леонідівна. — Тоді ще жива була його бабуся Фекла Антонівна. Вона привітно зустріла мене і подарувала свою дівочу корсетку. Дуже красиву, з вишивкою на бархаті. Той дорогий подарунок грів мені душу довгі роки.

Червоне яблуко для молодої невістки

— А пам'ятаєш, яким яблуком пригостила тебе бабуся? — нагадує Федір Іванович дружині.
— Звісно, пам'ятаю. Червоне, ніби тільки зірване з дерева... Бабуся дуже любила Федю. І мене прийняла з щирим серцем.
— Федором мене назвали на її прохання, — каже господар. — У бабусі Фекли був син Федір, 1926 року народження. Коли почалася війна, він, ще зовсім дитина, пішов у партизани. У з'єднанні Олексія Федорова був розвідником. Прізвище Федора Самодіда згадується у книгах про партизанів Федорова. Його фото вмістив у свій партизанський альбом Яків Давидзон. Коли Чернігівщину визволили від німецьких окупантів, наш Федя був мобілізований на фронт. У листопаді сорок четвертого року він загинув у Польщі. Бабусине горе було безмежним. У сорок п'ятому народився я, і бабуся попросила назвати мене Федором, ім'ям її дорогого сина. Так що я ношу його ім'я. Це дуже відповідально.

Коли молоді зв'язківці знайомилися, вони не знали, що земляки. Валя (а насправді її ім'я Варвара. Так у паспорті, але все життя її усі звуть Валею, Валентиною) родом із села Осовець Бобровицького району. Там її мати зі старшою донечкою пережила окупацію. Батько Леонід Омелянович Савченко і у перші дні війни був поранений. Після госпіталю знайшов роботу в Києві.
— У нього не було кисті лівої руки — розповідає Валентина Леонідівна. — Людиною він був талановитою, прекрасно малював. Працював у Києві на м'ясокомбінаті. Коли одержав кімнату в бараку, забрав нас до себе. До першого класу я пішла вже у Києві. Після школи вчилася на курсах телеграфістів. А після їх закінчення влаштувалася на роботу у вузол зв'язку Київського ; військового округу. Як виявилось, ішла назустріч своїй долі.
До війни мої батьки жили у Вірменії. Там зустрілися, там народилася моя старша сестра. А мама моя з Пісок Бобровицького району. В сусідньому селі Осовці у хаті сестри» вона й пережила воєнне лихоліття. Опинись вони в Пісках, може б, і мене на світі не було. 28 грудня 1942 року гітлерівці повністю спалили село, закатували більше 800 жителів.

Я ж народилася в Осовці в сорок четвертому році. Так що ми з Федею — земляки, обоє з Чернігівщини. А на час нашого знайомства я вже була міською дівчиною. Не закохатися в такого красеня, яким був мій Федір, було просто неможливо.
У шістдесят восьмому у нас народився перший син Володя. . А Олег — у сімдесят четвертому. Тепер у нас уже п'ятеро онуки і два правнуки.

З Чехосповаччини — у Чорнобиль

— першу квартиру ми одержали в 1972 році. Однокімнатну, — згадує Федір Іванович. — Дитина ще була одна. І власна квартира, нехай маленька, була щастям. У 1977 році одержали вже трикімнатну, на Оболоні.
На той час він служив надстрокову. Зв'язківцем виявився здібним. Рік був цивільним, а далі перейшов на армійську службу. І так 26 років. Має багато раціоналізаторських пропозицій. Був інженером вузла зв'язку, хоч спеціальної освіти так і не здобув. А що зв'язок — це справа його життя, добре бачили й командири. У1981 році Федір Самодід був направлений до групи радянських військ у Чехословаччину.
— Згадуємо ті роки з теплом, — каже Валентина Леонідівна. — Умови життя були прекрасні. Сини ходили до школи, яка була тут же, у нашому військовому містечку.
До Києва вони повернулися у вісімдесят шостому, вже після аварії на Чорнобильській атомній. І у вересні Федора Самодіда відправили у Чорнобиль.
— Робота була відповідальна, — каже він. — Монтаж вузла зв'язку. Тепер я ліквідатор аварії другої категорії.

У 2007 році старший прапорщик звільнився з військової служби. Поставити крапку на тому, чому присвятив життя, було не просто. Та обставини примусили.

Додому на хоробицький Поділ

Батько Іван Акуловий помер у 1988 році. Мати Марія Савелівна, вічна трудівниця, залишилася без господаря, з сином-інвалідом. А в 2005-ому відійшов і Василь. Матері вже було тоді вісімдесят чотири роки. Забрала її до себе дочка Валентина, у Бувші Ріпкинського району.
Хата на хоробицькому Подолі стояла два роки без господаря, і одного разу, вгадавши важкі думи чоловіка, Валентина Леонідівна сказала:
— Федю, кидай роботу. Поїдемо у Хоробичі.
А він немов би чекав ці слова. Рушив до села рано навесні, взявся за ремонт житла, яке було рідним завжди, усі довгі роки. Перше, що зробив, це збудував дровітню. За нею — майстерню. Руки у Федора Івановича золоті. Роблять усе, за що він не візьметься. І дровітню, і майстерню, а далі і простору веранду будував сам, власними руками. Вікна в хаті поміняв, привіз із Києва. Усе привів до ладу, щоб сказати дружині:
— Збирайся. Дім тебе чекає.

Зі своєї кімнати у київській квартирі привезли у Хоробичі меблі, дещо з побутової техніки. Щось купили тут. Сьогодні в хаті на Подолі — тепло і затишно.
— Він у мене трудоголік, — хвалить чоловіка дружина. — Весь час у роботі. Щось лагодить, майструє... Дуже страждає у свята, коли не можна працювати. А я йому роботу знаходжу. Телевізор дивлюся або читаю на дивані у великій кімнаті. Кажу Феді: «Зроби так, щоб, коли я вимкну світло тут, воно загорілося у спальні». Кажу, хоч сама не знаю, чи таке можливе. Та Федір зробив!
Хазяйства Самодіди не завели. Один лише Мухтар, пес, на їхньому утриманні. Город теж не весь порають. Стільки, щоб вистачило овочів на них двох. Щоб картопля своя, буряк, морква, капуста, ще там огірки, помідори... Все інше можна купити — у селі чи Городні. Можна й з Києва привезти. Дітей та онуків з правнуками провідують регулярно. І діти до них їздять. Усе добре. Було б тільки здоров'я.
— У Києві мене мучила гіпертонія, — каже Валентина Леонідівна. — Тут себе почуваю краще. Чисте повітря, спокій — прекрасні ліки.

А у Федора Івановича у 2009-ому стався інфаркт. Ніколи не було проблем із серцем, і раптом таке.
— Ми тоді поїхали у Київ до онуки на весілля, — розповідає Валентина Леонідівна. — Ніщо не віщувало біди, а тут Федору стало погано. Два місяці лежав у лікарні. Станься таке в Хоробичах, не було б уже мого чоловіка. Яка б «швидка» приїхала, куди б везла? У селі ж ні лікаря, ні «швидкої».
Оце нещодавно по телевізору показували передачу про клоуна Олега Попова. Він сказав, що кидати курити треба поступово. Різко кинути — можна одержати інфаркт. А у нас же так і було. Федір курив усе життя.
— З семи років, — уточняє Федір Іванович. — Було, по дві пачки в день викурював. 14 жовтня 2009 року сказав собі: «Все. Більше не курю». А 26 листопада — інфаркт. Може, й справді так, як зауважив Олег Попов?

У Хоробичах подружжю дуже подобається. Дома ж! Шкода тільки, що однокласників Федора Івановича все меншає.
— Оцей куток зветься Поділ, — розповідає Федір Іванович. — Тут 15 хат. Це всіх. Але «живих», так би мовити, тільки шість. Інші — порожні. Влітку приїздять з Гомеля діти тих, хто колись тут жив. А взимку — порожньо. А ви погляньте. Краса ж яка! Поряд — ліс. Цієї осені стільки красноголовців було, хоч косою коси. Шкода, що ви приїхали до нас не влітку. Дружина моя кохається у квітах. Оце велике подвір'я засаджене трояндами, півоніями, «тюльпанами, нарцисами, жоржинами. Я всіх назв квітів, що ростуть тут, навіть не знаю. Лома, в батьківській хаті, добре. Немов у дитинство повернувся...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №2 (1392)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.