Життя минуло, а, крім роботи, й згадати нічого

З усього, що було в житті незвичного, Павло та Ганна Ге-расименки з Кучинівки називають... море. Жінка бачила його, коли їздила до рідні, чоловік - коли від колгоспу посилали в південні області допомагати збирати врожай.

- І все? - запитую.

-І все, - розводять руками.

їхнє життя по самі вінця заповнила важка праця. Вона завчасно зістарила, від неї ж - купа різних хвороб, а статків - кіт наплакав.

- А що вдієш, - зітхають покірно. - Усі в селі так жили.

Ганна Іванівна закінчила лише 4 класи. Одна причина -часто хворіла, інша - ні в чому було ходити до школи. Жили бідно: батько повернувся з війни інвалідом, у мами здоров'я було слабке - ледве зводили кінці з кінцями.

Не від хорошого життя вона ще підлітком ходила копати по людях картоплю: задень роботи - корзина бульб. Нагородою було нове ситцеве платтячко до Пасхи.

У 1953 (у віці 18 років) пішла в ланку, через рік - на ферму.

- Худоба стояла в плетеному з лози хліві, - згадує Ганна Іванівна. - Всередині - так само холодно, як і на вулиці. Дме з усіх боків. А на додачу коровам їсти нічого: восени криють дахи хлівів соломою, навесні - розкривають, щоб догодувати тварин до першої трави.

Доїли руками. Сіно носили в попонах. Воду - відрами з колодязя: він стояв посередині фермерського двору. Під вечір рук не відчуваєш. А зранку - знову все по колу. Через 6 років такої роботи ноги і руки просто викручувало, дарма, що молода. Потрапила в лікарню. Там сказали

- треба змінити роботу. Вибирати було ні з чого - знову пішла в ланку. А потім повернулася на ферму. Тут і платили більше, і умови стали кращими: побудували дерев'яні сараї, корів уже не тримали напівголодними - у раціоні були буряки, картопля, борошно, а згодом -силос. Коли головою колгоспу став Макар Петрович Бодяк, ми всі з полегшенням зітхнули. Доброю і сердечною людиною був наш голова - при ньому корми коровам завозили кормачі, не треба було кришити буряки та картоплю, гній теж відкидали чоловіки. Рай, а не робота! Але все одно - підйом о четвертій ранку, бо доїння було триразове. Хоч і молоді, але ввечері часто було не до гулянок. Та й соромилась я ходити на танці, бо запах корівника просто в'ївся в тіло. Ніяким милом не відмиєшся. Ходила тільки в кіно. Та й то рідко. Тиха була, боязлива. Із нарядів - брезентові туфлі з хромовим носком, платтячко просте. Та і їх незвично було носити, бо кожен день - куфайка, бурки з калошами або гумові чоботи. Ухажорів мало було, вибирали бідовіших.

У 1971 в житті Ганни Іванівни трапилися дві великі події - вона була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора і вийшла заміж.

Запитую, що було для неї важливішим.

- Однакове, - посміхається сумно. - Бо в житті майже нічого не змінилося.

Чоловік - Павло Герасименко - родом з Куропіївки. Теж працював у колгоспі - трактористом, комбайнером, потім на фермі. На 9 років молодший, але зараз усі вікові відмінності стерлися: обоє вироблені до останку. А згадати з усього минулого життя нічого. Хіба, як у 1972 році народилася донька Оксана.

- Порадувала нас двома онучками, - розказують. - Обидві вже студентки.

Допомагають дівчатам зі своїх пенсій.

- Молю Бога, щоб у них було інше життя. Щоб світу побачили і знали не одну тільки роботу, -зітхає жінка.

У свої 77 років вона навіть у снах бачить себе на фермі.

- Коли чоловік працював там сторожем, бувало, прийду до нього, пройду по сараю і вмить забуваю, що я давно на пенсії. Повертаюсь додому і думаю: хоч би не заспати завтра на вранішнє доїння...

Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №51 (379) від 21.12.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.