Олексій Чуприна: "Хочу щоб суспільство розуміло таких як я"

Олексій Чуприна

Про Олексія Чуприну я чула давно. Ним захоплювалися медики, працівники реабілітаційного центру "Відродження", а губернатор області Володимир Хоменко пообіцяв особисто допомогти хлопцеві влаштуватися на роботу.

На Чернігівщині сьогодні живе три з половиною тисячі дітей-інвалідів, з них чотири сотні - з діагнозом дитячого церебрального паралічу. Спеціалісти називають більше чотирьох сотень причин, які можуть впливати на розвиток цієї хвороби.

Наталія Чуприна народила Олексія в двадцять років. Страшну травму хлопчик отримав при пологах. її наслідком став ДЦП. Однак тоді в молодої матері навіть думки не виникло залишити дитину. Наталія згадує, як до неї підійшла медична сестра з доволі дивним запитанням.

— Мені принесли Альошу, аби я його погодувала, — згадує жінка, — і медсестра відразу запитала: "Ви залишать дитину будете?" У мене навіть мову відібрало. Як залишати? Свою дитину? Ні я, ні чоловік про це навіть не думали. Зараз не шкодуємо. Звичайно, було важко. Ні в моїй сім'ї, ні в чоловіковій інвалідів досі не було. Проте за сином доглядали ми разом. Я ще й на роботу ходила. У нас так виходило, що, коли я працюю, чоловік з Олексієм залишався, а коли йому на роботу, я сином опікувалася.

Олексій в сім'ї Чуприн не остання дитина. Через п'ять років після перших пологів Наталія народила цілком здорову дівчинку. Проте цього разу попросила зробити кесарів розтин. Вона розповідає, що, коли дочка підросла, то між нею та її братом завязалися дуже дружні і щирі стосунки. До чотирнадцяти років хлопчик пересувався майже самостійно. Сестра підставляла йому плече, коли той намагався йти. А Альоша заохочував її добре вчитися. Він навчався в п'ятій школі. Але частіше вчителі самі приходили до нього додому.

— Коли з'явився реабілітаційний центр "Відродження" нам стало набагато простіше. Тут ми проводили майже цілий день. Альоша захоплювався комп'ютерами і лікувався. Я постійно була з ним, бо без візочка і моєї допомоги він не пересувався взагалі.
- Дитячий церебральний параліч часто впливає і на розумові мові здібності дитини, — каже директор центру Василь Пасічник, — однак у цьому випадку травму Олексій отримав при пологах, у нього вражені всі кінцівки, більш-менш працює лівий бік Проте хлопець дуже здібний. Тому ми і порадили його батькам не припиняти навчання, аби він отримав вищу освіту.

Олексій вступив до інституту економіки і управління на фінансиста. Навчався разом з мамою. Вона возила його з аудиторії в аудиторію та писала за нього конспекти. Жінка розповідає, що спочатку на них поглядали з острахом, багато хто співчував, а потім одногрупники навіть допомагали Наталії перевозити візочок по східцях. Пізніше у Олексія з'явилися друзі. Зараз вони всі збираються в його будинку. Так, каже Наталія Чуприна, простіше синові. Його не потрібно нікуди везти, стояти на зупинці та чекати тролейбуса. Серед Олексієвих друзів є й такі, як він, на візочку. У них це щось на зразок клубу за інтересами. Всі вони захоплюються комп'ютерами, радяться один з одним. А вечорами хлопець вирушає гуляти, однак уже не з мамою. На один з днів народження йому подарували німецьку вівчарку. Тепер цей надійний товариш щовечора йде гуляти з Олексієм. Мама хлопця каже, коли Альоша з собакою, то вона за них не хвилюється. Пес нікого не підпускає до візочка і слухає лише господаря.

Нині Олексій Чуприна працює волонтером в реабілітаційному центрі "Відродження", допомагає дітям освоїти комп'ютер. Щоправда, їздити сюди для нього дуже проблематично. В автобус з візочком не впускають, мовляв, багато місця займає, а гроші платить за одного. До тролейбуса, як завжди, черга — хто встиг потрапити, той і поїхав. Та й спробуй жінці самій затягувати візочок східцями, а от пандуси є не у всіх тролейбусах. З'явилися новенькі зі спеціальним обладнанням, проте ходять вони першим маршрутом, який не підходить для Олексія. Власного авто хлопець не має. Щоправда, на черзі він стоїть. Ось тільки аж двохтисячний. Тому родина Чуприн навіть не сподівається колись отримати автівку.

На запитання, яка у нього, двадцятивосьмилітнюго Олексія, найзаповітніша мрія, хлопець не кваплячись відповів, що навіть не замислювався. Однак, що треба для щастя, він знає точно. По-перше, хотілося б знайти серйозну роботу (він досконало володіє комп'ютером). По-друге, щоб у суспільстві таким, як він, жилося хоч трохи комфортніше. Бо поки що про людей з особливими потребами дбають зовсім мало. Тож вони почуваються цілком безпомічними перед такими простими для здорових речами, як похід у магазин, до бібліотеки чи театру, поїздка у громадському транспорті тощо. Таких людей, як Олексій Чуприна, у нашому місті багато, а умов для них Немає. Хоч інваліди мають такі ж інтереси та потреби, як і здорові люди. От тільки задовольнити їх хворим часто не вдається...

Наталія Тягнирядно (щотижневик „Місто” №30)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: