Інесса Вачнадзе - чернігівська пані в капелюшку

Інесса Вачнадзе - чернігівська пані в капелюшку

Цю жінку в Чернігові знає більшість. Хтось як свою колишню або й нинішню вчительку (педагогічній діяльності вона присвятила понад 50 років), ще хтось - як активну громадську діячку (цією роботою займається не менше ніж педагогічною), а ті, хто не знайомий з нею особисто, знають принаймні як "пані в капелюшку". Адже з капелюхами вона не розлучається за жодної пори року. Пройти повз таку елегантну шляхетну жінку і не помітити її - просто неможливо...

Отож, хто вона, Інесса Іванівна Вачнадзе? За місцем народження — корінна чернігівка. За родом основної діяльності — педагог з багаторічним стажем. За переконаннями і покликом душі — патріотка України. Вона давно стала обличчям області, її головним представником від народу на різноманітних поважних форумах і зібраннях. Сама ж найчастіше називає себе просто сільською вчителькою. Бо звання "Заслужений учитель України" отримала, викладаючи історію у Жукотківській школі Чернігівського району. Майже у 72 роки. І майже в 74, коли більшість її ровесниць давно "заслужено відпочивають", тішать онуків та правнуків, вона продовжує активно займатись вихованням підростаючого покоління, громадською та волонтерською роботою ...

— Інессо Іванівно, скільки треба мати в особистому гардеробі капелюшків, щоб достатньо було сказати „жінка в капелюшку», і вже практично всі знали, що мова йде про вас?

— Я справді дуже люблю капелюхи і вважаю їх своїм невід'ємним атрибутом. Проте справа зовсім не в кількості. їх у мене не так багато, як декому здається. Один і той самий капелюх з допомогою деяких деталей можна змінити настільки, що він щоразу виглядатиме як новий. Треба лише докласти руки — і навіть з чоловічого поношеного капелюха можна зробити оригінальний жіночий, який залюбки носитиме найвибагливіша модниця. Звісно, до нього треба додати ще й черевички, сумочку чи шалик та рукавички відповідного тону. Загалом це має бути ансамбль. Перший справжній "дорослий" капелюшок у мене з'явився десь років у 10. Пам'ятаю, коли мені було 12 і ми повернулися до Чернігова з Чернівців (там жили якийсь час), то я була як справжня маленька пані — у капелюшку, черевичках у тон йому...

— У вас с якась кравчиня, котра вам допомагає дбати про кожен ваш ансамбль?

— Так, є. І ця кравчиня стоїть перед вами (усміхається). Я сама. Все це вмію робити завдяки бабусі. Адже нас колись виховували, прищеплюючи не лише  смак, а й навчаючи багатьом жіночим премудростям. Я ще дівчинкою почала перешивати і собі мамині старенькі сукні. На останній дзвоник із креп-жоржетової білої маминої спідниці такий фартух собі гарний пошила—з пелериною (подає шкільну фотографію, на якій вона у згаданому фартушку. Він і справді дуже гарний.) Я завжди кажу: не варто поспішати викидати старі речі. З часом ти їх дістанеш. І якщо з ними приемні миті життя пов'язані, то знову користуйся — переробляй, носи. А якщо неприємні спогади викликають, тоді від них варто позбавитись. У мене й досі зберігаються не лише фартушок, про який я вже говорила, а й крепдешинове плаття, котре сама собі пошила до шкільного випускного вечора. Приємно згадати свою юність і все, що з нею пов'язано. А вперше я пошила сама собі кофтинку і шапочку, коли ще в 4 класі навчалася... »

— Ви за освітою вчитель російської мови і літератури...
—Так. За першою освітою і за першим місцем роботи — у трудовій книжці перший запис: "Черниговская средняя школа №1, учитель русского языка и литературы". А останній запис: "Чернігівська загальноосвітня школа №1, керівник гуртка плекання української мови".

— Ви сказали "за першою освітою"...
— Так, бо потіму була друга — театральний інститут імені Карпенка-Карого, де я отримала фах театрознавця, і третя — Київський університет імені Т.Г. Шевченка, де я закінчила історичний факультет. Мені було вже майже 40 років, коли з професійно-технічної освіти вивели естетику — її я викладала у ПТУ протягом тривалого часу. Тоді і запропонували викладати історію. Я погодилася. А щоб бути кваліфікованим фахівцем, вирішила здобути відповідну вищу освіту.

— А театральний інститут ви закінчували до зйомок у фільмі "Родина Коцюбинських" чи після?
— До театрального інституту я вступила у 1963 році, а фільм знімався пізніше, у 1970-му. До речі, у мене там була дуже малесенька, дуже епізодична роль. За сюжетом, до Чернігова приїхав цар, а я серед тих, хто його супроводжує.

— Ви там теж — "пані в капелюшку"?
- Так. Але капелюшок на мені мамин і брошка також її. Ось тільки вуалетку я зробила собі сама.

— Ну, а придворну даму вам і не потрібно було фати. Шляхетність у вас, напевне, з пелюшок...

— Як там не є, але, уявіть собі, що довгий час, уже після виходу на пенсію, я працювала сільською вчителькою — викладала історію у Жукотківській школі Чернігівського району. Там і заслуженою вчителькою стала, і дуже серйозними грамотами нагороджена: Всесвітньої спілки професійних вчителів — за мої співані уроки історії та Юнісеф — за кращий проект учнівського волонтерського руху "Захистимо себе і свою громаду від пташиного грипу...”

Співані уроки історії — це власний винахід Інесси Іванівни. Коли на уроці паралельно з вивченням тієї чи іншої історичної події вивчаються (аналізуються, співаються) пісні, присвячені цій події Загалом, якщо говорити про всю її відзнаки, звання, волонтерську роботу, то, напевне, однієї газетної полоси тільки для того, аби перелічити їх, навряд чи вистачить.

— На традиційну сільську вчительку ви схожі дуже мало...
— Проте, працюючи там, я зробила для себе відкриття: більшість сільських дітей значно зацікавленіше ставиться до знань аніж міські. Вони безвідмовні у громадській роботі. Мені з ними настільки добре працювалося, що погодившись побути два-три місяці, я пробула там понад 13 років.

І це при тому, що доводилося щоранку за будь-якої погоди з Чернігова їздити до Жукоток поїздом чи автобусом, а потім ще й пішки йти кілька кілометрів...

— Про сільську вчительку зрозуміло. А як ви великою грузинською княгинею стали?
— Та не стала, не стала... Вірші я ще з юності писала. Але ніколи їх не друкувала. І якось, відпочиваючи на Чорному морі, показала їх одному грузинському поетові Він переклав грузинською і надрукував у багатьох газетах. А прізвище ж по колишньому чоловіку я маю грузинське — Вачнадзе. У Грузії колись таке маж великі князі Мабуть, вирішивши, що я спадкоємиця тих князів, мене голова профспілки Еліко Чапіашвілі запросила до Грузії в гості. Я поїхала, але постійно пояснювала, що до князів жодного відношення не маю. А мене і слухати не хотіли: мовляв, навіть Леся Українка колись казала, що якби не була українкою, то хотіла би бути грузинкою, а чому ж я відмовляюсь. Мене навіть у Кахетію — колишнє володіння князів Вачнадзе — вирішили повезти. Тільки не потрапили ми туди, з півдороги повернулися, бо в горах випав глибокий сніг. А доки їхали, мене всім представляли як спадкоємицю великих князів. Люди знімали шапки і вклонялися...

— Виходить, ви патріотка України з грузинським прізвищем...
— Не просто патріотка, а націоналістка, тобто більше ніж патріотка. І цим пишаюся. Бо переконана, що кожна людина має служити землі, на якій вона живе. Україна — самодостатня держава, у якої велике майбутнє. А її минуле, її історія має ще так багато непрочитаних сторінок і гідно не оцінених подій, явищ, людей. Наше завдання — відкривати і вивчати їх, а потім нести ці знання іншим...

Валентина Меркулова (щотижневик „Місто” №30), фото №3 - Андрія Олексієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: