«Бабусю, заберіть нас. Ми хочемо до мами», – плакав Владик

Ті сльози онука печуть її серце й досі. Коли дочку позбавили батьківських прав, а трьох її дітей відвезли до притулку, Валентина Бондарчук вирішила забрати дітей у свою сім'ю. Уже шостий рік Ярослав, Владик та Оля Тарасенки живуть з бабусею та дідусем у селі Придеснянське Коропського району. А Наталія, що проміняла дітей на горшку, опинилася за гратами.

1. «Хата горить, а я сиджу байдужа»

— От кажуть: «А хто дочок має, нехай научає». Та невже ж я не вчила? — очі Валентини Леонідівни наповнюються слізьми. — Ще й як учила. У мене їх три, усі дівчата — Наташа, Світлана і Вікторія. Нормальні діти були, слухняні, роботящі. Заміж, правда, рано повиходили. Так і я ж у вісімнадцять вискочила. Ніколи не думала, а зустрілися з Володею, він до тітки до нас у Лоску, це в Новгород-Сіверському районі, приїхав, і все. Познайомилися, а на третій день, 1 квітня, розписалися. Що Володя хворий (трапляються проблеми з психікою), я не знала. В армії з ним горе случилось. Повіз мене чоловік у Донбас. Там і жили. Двох дітей народили. Вікторія вже тут знайшлася. Чого Донбас покинули? Діти боліли. В обох без кінця запалення легень. Що не робила — нема толку. Вісім років прожили в Донбасі, і робота була, і квартира, а треба кидать, дітей рятувать. Привезла дітей до свекрухи у Придеснянське, а далі й самі переїхали сюди, купили гарний дім. Великий, з ванною, з водою. А 24 вересня 2004 року дім згорів.
Я тоді пішла до сусідів картоплю перебирать. Вдома залишився Володя з онукою Оксаною, Світланиною дочкою. їй тоді ще п'ять років було. Ну, дід наш, людина хвора, пішов у дальшу спальню, заснув. А дитя гуляє. Ксюша почула запах диму і побачила, що йде він з веранди. Біжить до Володі:
— Діду, у нас там веранда горить.
Володя схопився, почав тушить. Порізався віконним склом. Бігає, ллє воду, а вогонь дужчає.

А дитина злякалася, заховалася під ліжко.
Люди викликали пожежну і «швидку». Верх у хаті згорів, усе, що всередині, — теж,
А я як прибігла на пожар, треба було вже мене рятувать. Порок серця у мене вроджений. Медики зробили укол, посадили на лаву. Люди тушать хату, а я в якомусь ступорі. Сиджу байдужа до всього.
— Валю, — штовхають мене сусідки, — в тебе хата горить.
— Хай горить, — відповідаю, наче не розумію, яка біда звалилася на сім'ю.
Ну, .хату потушили, залишилися стіни. Попереду ніч, ночувати ніде. Спасибі, племінниця дала прихисток, пустила до себе. Ми з нею тієї ночі так і не заснули. Проговорили до ранку.
А вранці купили оцю хату. Вона менша, та нам із дідом досить. Тоді ще не думала, що заберу під свою опіку Наташиних дітей. Нічого, в тісноті, та не в обиді. А та, велика, так і стоїть край села. Щось не пускає мене туди. Можна було б відбудувати, стіни ж є. Та поки що не до того.
Та це я відхилилася. Ви ж про Наташу і її дітей питаєте.

2. «Не буде Жені – не буде й мене», заявила Наташа

— Наташа вийшла заміж за Женю Тарасенка у 16 років. Що я не говорила, як не вмовляла не поспішати, стояла на своєму. Рано ж, кажу, підрости хоч трохи. Куди там!
— Не буде Жені — не буде й мене, — сказала, як відрізала.
Ну, на перших порах ніби й ладилося. Трьох дітей нажили, двох синів і дочечку. А далі між ними таке почалося, що не доведи Господи. Наташа тоді дояркою робила. А Женя збився з дороги. Розпився, бив Наташу. Закінчилося тим, що одного разу пішов селом із зброєю, стріляв. Добре, що ні в кого не влучив, тоді б одержав по максимуму. А так дали три роки і сім місяців.
Чоловік у в'язниці, а Наташа відчула волю. Загуляла. Друзі, подруги, випивки. Сподобалось. Поїхала до Жені, взяла розлучення.

Діти у Наташі золоті. Хлопці ходили на ферму до матері, доїли корів. На городі все робили, по людях ходили на заробітки. В школі ловко вчилися. Оля ще маленька була, два рочки. Ярик і Владик дбали про сестричку. Назбирають металу по селу, куплять хліба, макаронів, мівіни і обов'язково пряників і цукерку — Олі.
Їсти варив Ярослав, прав собі і меншим теж він. Гарний хлопець.
А я сном-духом не знала, що там робиться. Жили ж у різних селах. Наташа ніколи ні про що не розповідала. Запитаю при зустрічі, як справи, як діти, — усе нормально, каже.
А тоді зійшлася з Андрієм, перейшла з дітьми в його хату у Вишеньки. Уже пізніше я дізналася, що мої онуки по троє суток сиділи в хаті під замком, голодні і холодні, доки мати з новим чоловіком десь розважалася.

3. «Ти тут стоїш, а там дітей забрали»

— У 2005 році це було. Я пішла до магазину по хліб. Стою жду, коли привезуть. Тут іде Іван Томашевський. Каже:
— Ти тут стоїш, а Наташиних дітей забрали.
— Куди? — не розумію.
— Мо', в притулок який. Коропська служба забрала.
Я в Короп. Там розповіли, в яких умовах жили мої онуки. Як мені було це чуть, годі й говорити. Дітей відправили в Чернігів до притулку «Надія».
Їду туди. Хлопці були в школі. Прийшли. Чистенькі, акуратні. Ярик мовчить, а Владик плаче:
— Бабусю, заберіть нас. Хочемо до мами.
Бачите, мати доброго слова не варта, а дітям все рівно найрідніша. «Хочемо до мами...» Олечка ще розмовляла погано. Одно слово мовила:
— Мама, мама...
Як моє хворе серце витримало, досі не знаю. Плачу і кажу:
— Дітки, я вас заберу.
Коли приїхала наступного разу, дітей уже перевели до школи-інтернату в Городню.

Так склалося моє життя, що я з двома сестрами сама виховувалася в інтернаті, в Новгороді-Сіверському. Нас у мами четверо було. Росли без батька, у великій бідності. Коли повернулися в село із Архангельська, жити, було ніде. От мати нас трьох старших і віддала в інтернат. Нам там було добре. Ми активні росли, добре співали, навіть виступали на сцені. Але все рівно хотіли додому. Я, було, й тікала. Так у нас же мати була нормальна, а в онуків — горе, а не мати.
Ну не могла я допустити, щоб онуки росли не в сім'ї. Домашнє виховання не заміниш ніяким інтернатом.
Поїхала в Городню з-твердим наміром забрати дітей. А директор каже, що просто так віддати їх не має права.
— Візьмете дітей під опіку, тоді заберете.
Заходилася збирати документи. Відбувся суд, рішенням якого Наташу позбавили батьківських прав. Я того дня була у справах у Коропі. Зустрічаю дочку. Вона мені повідомляє:
— Ну, все. Мене позбавили батьківських прав. Забирай тепер дітей собі.
Її позбавили, а Женя, що на цей час повернувся з ув'язнення, ті права мав. Я до нього. Прошу: відмовся від дітей, так буде лучше. Вони були й залишаться твоїми, бачитимеш їх, коли захочеш. Він погодився. Живе тепер в Оболонні. Дітей провідує, допомагає, як є чим. Хлопцям гроші привозить, Олі — гостинці.
Так я стала опікуном своїм онукам, забрала їх до себе.

4. «Де Наташа відбуватиме строк, ще не знаємо»

— Діти в мене, а Наташа живе так, як їй хочеться. П'ють з Андрієм. П'яною до дітей, правда, ніколи не являлась, і то спасибі. Як Андрія посадили в СІЗО у Новгород-Сіверський на чотири місяці, я забрала її до себе. Місяць не пила. Думала, що, може, взялася за розум. На роботу навіть пішла, порала на фермі свиней. А тоді вернувся Андрій. І знову все по-старому. Гуляють, б'ються, п'ють.
Кінчилося все погано. Ми закололи порося. Ну, як і заведено, дала свіжини усім дочкам, їй теж. Так Андрій ту свіжину поміняв на горілку. Коли Наташа прийшла з роботи і побачила таке, схопила ножа і всадила йому в бока. Був суд. Дали Наташі п'ять років і один місяць. Де вона тепер, ще не знаємо. Привезуть на постійне місце відсидки, напише.
Не знаю, де ми її прозівали. Ростили трьох, виховували однаково. Чому вона такою стала, що й діти рідні не потрібні, не знаю. А діти хороші. Ярослав уже в одинадцятому класі. Цікавиться технікою. Хоче після школи вступити до Сосницького аграрного ліцею, а далі здобути вищу освіту. Владик у восьмому класі. Оля — в четвертому. Держава зараз платить на них хороші гроші. Ми з дідом дбаємо, щоб у наших онуків було все необхідне. Оце у вихідні їздила до Коропа, купила їм взуття, одяг. Віку ми з чоловіком ще не пенсійного, але обоє інваліди. Пораємо город, держимо хазяйство. Корови вже давно нема, а птиці повен двір. Оце саме ріжу, кладу в морозильну камеру. їсти завжди є що. Треба зібрати трохи грошей на навчання Ярика. Хоче вчитися — нехай вчиться.

5. Ростіть щасливі!

— Молодші мої дочки мають свої сім'ї. Теж рано заміж повиходили. Світлана Оксану народила у 16 років.
У Ксюші нашої порок серця, як у мене. Хворобу діагностували, коли дитині було три місяці. Ми з дідом тоді продали телицю, аби зробити операцію. Та зять ті гроші пропив. Так дитя й залишилося чекати невідомо чого. Жили вони тоді у Кролевці.
Хвороба нагадала про себе пізніше, коли дівчинці було вже сім років. Були вони тоді на заробітках у Москві. Ксюша вже ходила до школи, почувала себе дуже погано. Задихалася, щодня носом ішла кров. Московські лікарі сказали, що жити їй залишилося тільки три місяці. Врятувати дитину може термінова операція. Зробити ж її можуть тільки в Україні, громадянкою якої вона є.

Операцію Оксані зробили в Києві, в клініці Охматдит. Чотири з половиною години тривала вона. Спасибі лікарям, врятували нашу дівчинку. Тепер Ксюша вже в сьомому класі. Бачите, яка гарна виросла.
З Олексієм Світлана розлучилася. Вийшла заміж удруге, народила нам Лізу. Живе з Анатолієм у Вишеньках, у його хаті.
Найменша моя дочка Вікторія після школи вступила до Чернігівського медичного коледжу. Теж рано вийшла заміж. їй ще тільки двадцять, а її донечці Наташі вже третій рік.
Отака у нас велика сім'я. Дочки, онуки — усі наші. Душа болить за Наташиних дітей. Прошу Господа дати мені віку, щоб поставити їх на ноги, вивести в люди. Це для мене головне.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №46 (1384)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.