Тетяна Руденок: «За добу доводилося бувати на 15 місцях злочину»

Хоча з року в рік жінок, які йдуть на службу до міліції, стає все більше, ставлення до них у суспільстві неоднозначне. Одні вважають, що професія правоохоронця аж ніяк не для жінки, інші співчувають, а дехто заздрить. А представницям прекрасної статі, які обрали собі таку долю, доводиться бути сильними і чарівними водночас. Це добре знає колишній міліціонер, нині ветеран Тетяна Руденок, яка прослужила в органах внутрішніх справ 27 років. За цей час вона встигла долучитися до розкриття багатьох злочинів, виїжджала на місця пригод, збирала та вивчала докази, бо спочатку була дактилоскопістом, а потім криміналістом. А нагода поспілкуватися з цією мужньою жінкою випала саме напередодні Дня ветеранів органів внутрішніх справ.

– Пані Тетяно, розкажіть трішки про себе…
– Хоча я народилася на Північному Кавказі, рідним містом вважаю Чернігів, бо живу тут багато років. До речі, в юності про професію міліціонера і не думала, хотіла стати бібліотекарем, навіть вступала до Київського інституту культури. Та, як-то кажуть, не судилося. Тож після невдалої спроби стати студенткою пішла працювати на швейну фабрику. Поруч із нашою родиною жив сусід, який працював у експертно-криміналістичному центрі. Він товаришував із моїм батьком. А тоді тільки починали брати на роботу до міліції інспекторів-дактилоскопістів. Тож мені запропонували спробувати себе в цій професії. Не маючі ніякого уявлення про цю роботу, я погодилася. Зрештою мені сподобалося, тож у міліції пропрацювала 27 років, спочатку дактилоскопістом, потім криміналістом. До речі, у 1978-му було лише сім криміналістів на область. І якось встигали, навіть гелікоптером літали до віддалених районів. А за добу доводилося відвідувати по 15 різних місць злочину.

– Що для Вас було найскладніше у роботі?
– Від експерта-криміналіста багато чого залежить, зокрема, як швидко вдасться розкрити злочин. Це дуже відповідальна робота. Втім, багато в ній і негативу, бо їдеш не на день народження або ще якусь приємну подію, а на місце злочину. Тож емоції треба було, як-то кажуть, затиснути в кулак, а це нелегко. Незадовго перед пенсією я почала плакати від побаченого на місці пригоди. Тож зрозуміла, що працювати більше на цій посаді не можу. Під час роботи долучалася до розкриття багатьох цікавих справ і відчувала за це гордість. І без інтуїції в нашій роботі не обійтися, мене вона виручала, і не раз.

– Чим відрізняється професія дактилоскопіста від криміналіста?
– Коли працювала дактилоскопістом, зняті відбитки пальців мені привозили до райвідділу. А криміналіст збирає речові докази на місці пригоди. Тож я сумлінно виконувала і цю роботу. Звісно, було важко, бо часто були нічні чергування, і через це страждали чоловік та діти. Та й працювати доводилося за будь-яких погодних умов: під снігом, дощем і в мороз. Втім, свою роботу я любила.

– За результатами Ваших досліджень скільки справ вдалося розкрити?
– Дуже багато. Навіть було по 60 за рік.

– Чи не здається, що робота датилоскопіста монотонна?
– Можливо, трішки. Втім, коли працюєш на результат, цього не помічаєш. Навіть, коли зрозуміла, що час йти на пенсію, плакала і не мала уявлення, як далі буду жити без улюбленої роботи. Та згодом життя розставило усе по своїх місцях. Закінчила курси бізнесу при чернігівській спілці жінок і відкрила своє агентство «Погода в домі»: підбираємо нянь, сиділок, хатніх працівниць. Також допомагаємо підтримувати порядок і чистоту в оселі. А що це людям потрібно, зрозуміла, ще коли працювала в міліції, бо відвідала не одну домівку і побачила, що люди не завжди встигають довести домашні справи до ладу.

– Яке у Вас звання?
– Я дослужилася до капітана.
– Чи доводилося на роботі стріляти?
– Двічі приводила зброю в бойову готовність, коли виникала загроза життю співробітників. Це на мене справило гнітюче враження, бо цілитися в людину, ой, як непросто.

– Що допомагало відволіктися від нелегких трудових буднів?
– Найкраще, коли в людини є хобі. А мені замолоду не вистачало на нього часу, бо після роботи з головою поринала в домашні справи – готувала, прибирала, прала, допомагала дітям із навчанням. Вже перед пенсією записалася на східні танці, це дуже допомагало зняти напруження. Також зацікавилася Фен-шуйєм, навіть попереставляла усім столи у відділі, щоб панувала гармонія. І як не дивно, у багатьох колег після цього в житті відбулися позитивні зміни. А ще я читала, ходила до лазні, особливо взимку, щоб можна було пірнути в ополонку. В 2008-му році стала переможницею конкурсу «Gala-господарочка», який одночасно проводили у п’яти містах України, а на церемонії нагородження виконала східний танець. Нині я почала збирати дзвіночки. Їх у мене вже 23. На жаль, поки що танцювати і бігати не можу, бо пошкодила ногу під час тренування. Тож придбала палки для популярного в Європі різновиду фітнесу – нордичної ходьби, і щоранку крокуємо з подругою по Валу. Щоправда, деякі перехожі над нами підсміюються, мовляв, дівчата, чи не забули ви вдома лижі. Та ми на них не зважаємо.



– Нині до Вас звертаються за порадою або консультацією колишні колеги?
– Кілька років тому зверталися досить часто. Також деякий час я очолювала ветеранську організацію експертно-криміналістичного центру та читала лекції молоді. А нині по допомогу звертаються лише мої приятелі. З колишніми колегами охоче спілкуюся й радо ходжу на зустрічі, зокрема, з нагоди професійного свята.
– Що хотіли б побажати колегам до свята?
– Передусім здоров’я і віри в краще майбутнє.

Ірина Осташко, тижневик «Деснянка вільна», фото автора та з архіву Тетяни Руденок

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.