"Зроби добру справу - допоможи людині посміхнутися"

У тому, що практично всі незнайомі люди занижують вік Лариси Щелучкової з Гвоздиківки. «винна-її посмішка. Вона дійсно дуже молодить обличчя жінки. Така щира і добра, що хоч-не- хоч - посміхнешся у відповідь.

-    Душа ще молода, - каже Лариса. - Не хоче миритися з тим, що в житті вже - осінь.

Зізнається: насправді за плечима більше, ніж півстоліття. Усяке траплялося, довелось пережити і невдачі, й печалі. Та в більшості своїй вони були для сторонніх людей за сімома замками. Бувало, в самий розпал біди зустрінуть далекі знайомі, запитають, як життя, а вона знайде в собі сили стримати сльози, скаже: все добре. Та ще й посміхнеться чарівно. Щаслива жінка, живе без проблем, - вважав багато хто.

У Лариси - педагогічна освіта. Впродовж останніх років працювала у Щорській ЗОШ №2. Від дому до роботи - два з «хвостиком» кілометри. Це - якщо навпрошки - через залізничний міст. Від нього до міста веде тільки пішохідна стежка. Взимку, коли за- мете-завіє, хто раніше йде, той і торить дорогу в кучугурах. Лариса нерідко бувала першою. Приходила на роботу зморена, розпашіла.

-    Важко? - співчували колеги.

-    Нормально. Гарна розминка, - посміхалася у відповідь. Дехто вірив.

-    Намагаєтесь за посмішкою приховати жалі чи демонструєте нею свою чарівність? - запитую жінку.

-    Скоріше, це вже звичка реагувати, - відповідає вона. - Перейняла її від приємних мені людей.

-    Від кого, наприклад?

-    Скажімо, від свекрухи. Вона - проста селянка з-під Нижнього Новгорода. Українську вперше почула від мене. Не розуміла ані слова. Було багато комічних ситуацій. Але жодного разу вона не обурилась, не розсердилась. Посміхалась і говорила мені: «Звісно, доню». Поки не приходив чоловік і не перекладав їй мою говірку.

У складних ситуаціях, коли, здавалось, єдиною правильною реакцією був емоційний вибух, я згадувала свекруху і посміхалась. Ефект іноді був просто пригомшливий.

Пам'ятаю, як чоловіків хрещений, щойно познайомившись зі мною, свазав: «Тебе что, Василий, русских девок мало? Привёз хохлуху...». Сльози готові були в ту саму хвилину бризнути з очей, але я тільки всміхнулася. Мовляв, значить, «хохлуха» краща, якщо Василь її вибрав. Хрещений навіть трохи знітився. А невдовзі випала нагода гідно віддячити йому. Без зла та інтриг. Тільки з посмішкою... Запросили нас на якусь гулянку. Зараз навіть не згадаю, з якого приводу. Все було, як заведено: тости, випивка, веселощі. Потім почалися танці. Коли зазвучала «Циганочка», я вирішила показати роди- чам-росіянам, як її танцюють у нас у Гвоздиківці. А танцювати я, скажу без похвальби, вміла й любила. Розправила плечі, тупнула закаблуком і пішла, пішла. Музика запальна, збуджуюча - ніг під собою не чую.

Першим не встояв той самий Василів хрещений. Вибіг у коло, притупує навколо мене, руками розма
хує. А сам - від горшка два вершки. Я його навкруги себе кілька разів крутонула. Він аж захитався - не витримує темпу. А я не зупиняюсь. Нач'е не бачу: ще трохи - і звалиться мій танцювальний партнер просто в пилюку, мені під ноги. Так би й було, якби його силоміць не відтягла дружина.

Сів, дихає важко, а в долоні плескає: «Ай да хохлуха, ай да молодец!» - від колишньої пихи й сліду не залишилось.

Скільки було подібних випадків (коли посмішкою вдавалося приборкати, заспокоїти, підтримати, вберегти, втішити, розвеселити) Лариса точно й не пригадає. Знає тільки - не мало. Поки росли їхні два сини, поки проходило випробування їхнє подружнє життя (разом Щелучкови з 11 серпня 1979 року). Головне - «посмішкотера- пія» завжди виявлялась надзвичайно ефективним засобом від багатьох родинних непорозумінь та негараздів, допомагала успішно вирішувати проблеми на роботі й врешті- решт... не давала душі старіти. Тому досі Лариса на вигляд значно молодша, ніж її однолітки.

Тож завтрашнє (дарма, що неофіційне) свято жінка з повним правом може вважати своїм.


P.S. 5 жовтня - Всесвітній день посмішки. Воно відзначається в першу п'ятницю жовтня з 1999 року. А привід до цього з'явився набагато раніше - в 1963. Саме тоді одна з американських страхових компаній звернулася до маловідомого художника - співвітчизника Харві Белла з проханням придумати яскравий і такий, щоб запам'ятовувався, символ - візитну картку компанії. Харві, недовго думаючи, зобразив усміхнену мордочку - зараз усі користувачі Інтернету називають це зображення смайликом.
Клієнти компанії були у захваті від нововведення. Дуже скоро зображення смайлика з'явилися на футболках, бейсболках, конвертах, листівках, сірникових коробках. Поштове відомство США навіть марку зі смайликом випустило.

«Не було нічого такого, що було б зроблене так просто, але стало зрозуміло всім», - сказав Харві Белл в одному зі своїх інтерв'ю. Художник вважав, що девізом свята посмішки мають бути слова: «Зроби добру справу: допоможи людині посміхнутися».

Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №40 (368) від 04.10.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.