Як живеться в СІЗО довічно засудженим

У 1997 році в Україні відмінили смертну кару. Всіх засуджених до страти перестали розстрілювати. У 1999 році Конституційний Суд визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв'язку з цим у 2001 році Верховна Рада внесла зміни до Кримінального кодексу, якими вилучила поняття «смертна кара» зі списку кримінальних покарань. Відтоді найсуворішою мірою покарання стало довічне ув'язнення. До нього засуджують лише за однією статтею: «умисне вбивство». Спеціальних тюрем для довічників у незалежній Україні ще не побудували. Отож тримають їх у тих установах, де є умови, котрі відповідають вимогам утримання довічників.

3 1997 року — 50

Розповідає Ігор Дрозд, начальник Чернігівського СІЗО:
— Відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу, довічно ув'язнені мають утримуватися на дільницях з максимальним рівнем безпеки. Спеціалізовані установи вже діють у Вінницькій, Житомирській і Закарпатській областях. Загалом по Україні близько 2000 засуджених довічно. В нашій області наразі облаштовується така дільниця в Новгород-Сіверській установі №31. Отож у чотирьох установах утримуватимуть довічників з усієї України. З часу відміни смертної кари в нашій області довічно було засуджено близько 50 осіб. Нині їх у нас 12. Усі чоловіки. Була одна жінка, Лілія Чижик, та її вже відправили у Качанівську колонію.

— Ігоре Валентиновичу, чи відрізняється утримання довічно засуджених від заарештованих та інших засуджених?
— Підйом, відбій, харчування, листування, кількість передач нічим не відрізняється. А в іншому є відмінності. Наприклад, на прогулянку одного довічника супроводжують відразу четверо співробітників і собака. Тоді як звичайних засуджених — три співробітники установи на п'ять осіб. Не надаються довгострокові побачення (на три доби), лише короткострокові від 2-х до 4-х годин раз на квартал. І то таке побачення з рідними відбувається через скло, як показують у фільмах. Раніше такі засуджені ходили в яскравому помаранчевому одязі, на якому на спині було написано «Довічне позбавлення». Та правозахисники наполягли, що це принижує гідність засуджених. І вже кілька років, як такі засуджені ходять у темно-синій або чорній формі. Зліва «під серцем» на піджаку ПІБ і стаття, за якою засуджено. Раз на тиждень вони мають право ходити в лазню і одну годину на день прогулюватися. На відміну від інших, довічників утримують по одному-два у камері. Раз на тижднь їх пересаджують (міняють компанію). Разом не саджають лише подільників. У камерах є телевізори, дозволяється один на камеру, куплений за власний рахунок. Майже у кожного на тумбочці — Біблія. Всі, як один, вважають, що їх засудили надто суворо. І тому пишуть навіть до Європейського суду. Живуть надією, що колись таки вийдуть на волю. Тому майже всі кинули курити, займаються спортом. На прогулянках на турніку і брусах. У камерах віджимаються.

Довічники багато читають і навіть передплачують газети

— Які у них шанси вийти на волю?
— Через 20 років перебування в установі засуджений має право подати клопотання Президенту про помилування. Якщо воно буде розглянуте і позитивно вирішене, то покарання довічним ув'язненим міняють на фіксований строк позбавлення волі.
Багато читають. Деякі навіть передплачують газети. Наприклад, 61-річний Василь Панько (засуджений за те, що у грудні 2009 року у селі Олександрівн Семенівського району зарубав двох людей і розчленував їх на 32 шматки. — Авт.).

— Ігоре Валентиновичу, кажуть, що довічники довго не живуть. У них дах їде, вішаються тощо.
— За мого перебування на посаді не пам'ятаю смерті у нашому СІЗО. Ті, що мають схильність до проявів суїциду, у нас на обліку. Найбільше, що здатне вивести засудженого із себе, коли хтось може поглумитися над найдорожчими для нього речами, фотографіями рідних.
— Часто родичі присилають передачі і відвідують довічників?
— Як правило, ні. Хоча були випадки, коли дружини приїздили.

Розмова за металевим столом


Володимир Коротич

З журналістами спілкуватися виявляють бажання одиниці. Володимир Коротич погодився. Засуджений він за те, що 2004 року у Коропі разом із двома подільниками вбив чоловіка. Вони кілька днів знущалися з нього, потім вбили льодорубом. Тіло вкинули у ванну, закидали різним мотлохом.
Коридори СІЗО, грати. І на дверях, і на вікнах. І ось я у кімнаті для зустрічі із засудженим. Він очікує на мене у металевій клітці на привареному до підлоги металевому стільці. Сідаю за металевий | стіл на металевий стілець навпроти. Невисокий шатен 1 прискіпливо оглядає мене. Викладаю передачу: чай, газети, цигарки.
— А я не курю, — раптом каже чоловік.
— Тоді віддайте, кому вважаєте за потрібне.
На обличчі Володимира Коротича ніяких емоцій. Володимир у СІЗО вже 7 років (усього за ґратами — 27).

— За що сидите?
— За те, чого не робив.
— А хто ж тоді убив чоловіка?
— Інші люди. Співмешканка загиблого Ірина Фіненко, її засудили до 11 років, і її спільниця Вікторія Гаруст, їй дали 13. Я був там, вдома у Юрія Солодкого, але не вбивав. Просто слідчий подивився, що я раніше судимий, відсидів 20 років. За дев'ять місяців до вбивства я звільнився з тюрми. І розбиратися не стали, закрутили справу так, що я виявився винуватим. У суді повірили слідству.
— За що ж людину замочили?
— Він знущався над співмешканкою: лупцював, мучив, принижував.
— Володимире, може, скажете, що і ті 20 років, які раніше відсиділи, вам теж незаконно присудили?
— Чому ж? У радянські часи слідчі були об'єктивніші і чесніші. Я почав з малолітки за крадіжку. А потім за вбивство дали 15. З них 10 відсидів у критій зоні, п'ять — у колонії. Маму без мене поховали. Про її смерть тільки з часом дізнався.

— Що то за історія про перше вбивство?
— Був кінець 90-х. Жив я у Києві. На заправці познайомився з жінкою, дружиною керівника Київського військового округу. На той час вони були на стадії розлучення. Вона запросила мене у гості. І при першій зустрічі ніби напророкувала свій кінець. Сказала, що, можливо, я її вб'ю. Певно, хвилина така була.
Згодом на вулиці я познайомився з одним чоловіком і запросив його з собою до неї у гості. Ми зайшли пізно увечері. Випивали. Вона — ні. А тоді вона образила мого знайомого, він не витримав, вдарив її по голові. Все сталося спонтанно. Потім ми убили її удвох. Мене взяли через місяць і десять днів. Я був у всесоюзному розшуку. А вийшли на слід через відбитки пальців. їх знайшли на її автомобілі.
— Опишіть свою камеру.
— Невелика, десь 2,5x3 метри, на третьому поверсі. Слава Богу, не у підвалі. Невеличке заґратоване вікно, щоб дістатися до нього, треба вставати навшпиньки. Залізний стіл, стільці, два ліжка, вмуровані в бетон, умивальник, туалет.

— Володимире, один день вашого життя в СІЗО, який він?
— Схожий на всі інші. В камері немає календаря. Підйом о 6.00. Сніданок — каша, цукор, хліб. Обід — суп (борщ), каша, іноді з м'ясом, капуста чи огірки... Вечеря — те ж саме, що й на сніданок. Часто дивлюся телевізор, найбільше люблю новини. Щодня годинна прогулянка у внутрішньому дворику СІЗО. Найбільше я люблю сонце, його так не вистачає. І відбій о 22-ій.
— З ким ви зараз сидите в камері?
— З Сашею Железняком. Та про нього говорити не буду. До речі, був час, коли більше року я просидів один.
— Повіситись не хотілося?
— Та ви що? Самотність — це спокій і радість. Ніхто до тебе не лізе із запитаннями, ніхто не вантажить своїми проблемами. Є час на спілкування з Богом.

— До вас приходить Бог?
— Я знаю, що він є. Він мене вже давно простив. Це духовне спілкування, його вам не зрозуміти. Я віруючий християнської церкви «Посольство Боже».
— Це тієї, що Черновецький і пастор Сандей Аделаджа?
—... До мене іноді приходить пастор Анжела. Бесідуємо.
— Володимире, у вас є улюблена мишка чи голуб, яких ви годуєте хлібом, а можливо, є квітка, як у Леона-кілера, з якою розмовляєте?
— Мишей немає, а голуби щоранку прилітають, різні. Квіти нам тримати заборонено. Хотів би котика, та, на жаль, не можна.

— Які вам сни сняться? Чи приходять у снах убиті вами?
— Сни різні.
— Еротичні?
— ... Бажання породжують дії... Найчастіше бачу сон, що я на волі, у великій залі на церковному «собранії». Говорить пастор, навкруг доброзичливі люди...
— Думаєте, що колись опинитесь на волі?
— Впевнений. Я вже відсидів сім років. До прощення про помилування залишилось 13. Написав листа до Європейського суду про те, що мене засудили неправильно. І вже надійшла відповідь, що мою справу прийняли до розгляду.
— Вас хтось відвідує?
— У мене є два сини від різних дружин. Один живе у Києві, інший — у Москві. Раніше спілкувалися. Мати померла давно, батько — у 2008-ому. Є сестра в Коропі і брат. У 2010-ому вони приїздили мене провідати. Племінниця раз переказувала гроші на мій рахунок. Я бережу пам'ять про них. Є у мене фото, де я з братом. Чого часто їздити, коли ні про що говорити? Скажу так: тюрма — не найстрашніше, що може бути у житті. Вона стількох від смерті врятувала (особливо наркоманів).

Прощалися. Дивилася в очі Коротича. Хитрі такі, а в них не відчай, а надія. Про себе подумала, може, це й добре, що відмінили смертну кару. Скількох невинних розстріляли, доки впіймали маніяка Чикатила. А так вони мали б шанс померти на волі, були б поховані на загальному кладовищі. До речі, трупи померлих довічників родичам не видають.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №53 (1329)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.