4 роки мати чекала сина, який згинув в армії. А він, живий, знайшовся!

Те, що вона пережила одиннадцять літ тому, не дай Господи нікому пережити. Після року служби в короткострокову відпустку приїхав її син, Ігор Маняко. Через кілька днів мати провела його на автобус. Пізніше з'ясувалося, що у військову частину він не прибув. Що сталося з юнаком, ніхто не знав. Пошуки не дали результату. Ігор зник. Яких страждань зазнала мати, годі й говорити.

«Що з ним щось не те, я бачила. Але Ігор нічого не хотів говорити»

Лідія Павлівна Гладченко і зараз живе у Волосківцях Менського району, в старій батьківській хаті на тихій вулиці. Тут виросла вона і її троє дітей. Ігор — старший. Його чомусь призвали в армію не навесні, як інших ровесників, а в грудні. Мати налаштувала проводи, запросила гостей, накрила столи душ на сорок. І раптом — відбій. У Чернігові сказали, що потрібна кількість уже набрана, хлопців відправили додому до весняного призову. Лідія Павлівна розстроїлася: що робити їй? Люди порадили проводи відбути, а навесні вже Ігорю дорогу не гладити. Так і зробили.
Служити хлопцю випало в Охтирці на Сумщині. Листи писав часто: не хвилюйтесь, усе в мене добре. Щоправда, синова служба здавалася матері трохи дивною. Спочатку солдати будували комусь із командирів дім чи дачу. А потім Ігоря оприділили на склад із солдатським обмундируванням. Докладніше він нічого не розповідав, а навесні 1999 року несподівано приїхав у відпустку. Сказав: на кілька днів.

— Був він якийсь не такий, — згадує Лідія Павлівна. — Щось його мучило. Уранці йшов на Замок (це у нас у селі місце таке) і до вечора лежав на траві. А днів через три чи чотири каже: «Мамо, я поїду». Ну, зажарила йому курку на дорогу, хліба поклала. Провела на остановку і він поїхав. Пізніше розповідала моя тітка Лідія Федосіївна, яка жила в Чернігові, що Ігор заїжджав і до них. «Давай я тебе погодую», — запропонувала вона. А він сів за стіл і заплакав. Сльози в тарілку капають. «Що случилось?» — питає тітка. Чоловік її був військовий, жили вони по гарнізонах, усяке бачили. А Ігор: «Да нічого». Тітка наказала зятю провести Ігоря на вокзал, але він утік.

А днів через чотири гукають мене в сільраду до телефону. Дзвонять з часті:
— Де син?
— Поїхав у часть, — кажу.
— У часті його немає.
— Дак а де ж він? — злякалася.
— Не знаємо.
— Треба ж тоді в розиск подавать, — кажу.
— Не треба, — отвічають. — Підождемо день-два.
— Господи, чого ж його не шукають? Що ж там случилось? Чому ж він не приїхав у часть? Машину розбив? Людину вбив?
— Ні, — кажуть, — нічого не трапилось.

«Не треба мені вашої пенсії. Ви скажіть, де моє дитя»

— Днів через два ми садили у сусіда картоплю. Біжить сусідський хлопець:
— Тьотю Лідо, там до вас приїхали.
Бачу, двоє воєнних стоять. Поняла, що з часті.
— Що, Ігор знайшовся? — питаю.
— Ні.
— Дак подавайте в розиск! — кажу.
— Ні, не треба. Покажіть останні листи Ігоря. Він вам нічого не привозив? Може, щось тут продавав? Обмундирування чи ще щось?
— Нічого не привозив, — кажу.
— У розиск не подавайте, — приказали і поїхали.
Ще не раз приїжджали. І з часті, і з прокуратури. До тітки приходили в Чернігові і тут до родичів.
Три годи це тяглося. На мої запити відповідали:
— Ми шукаємо. Пока ніяких слідів.

Як загуде машина, думаю: знов їдуть, знов будуть мене мучить. Кажу їм: син приїжджав в отпуск. А вони — що був у самоволці.
Ніхто ніде не розвішував його фото. Є ж такі стенди: «їх розшукує міліція». Мого Ігоря ніхто не шукав.
Якось приїхали до мене: — Давайте признаємо його як такого, що пропав безвісти. Будете получать пенсію, і діло закриєм.
А я кажу:
— Не треба мені вашої пенсії. Жила в бідності — і дальше житиму. Ви скажіть, де моє дитя. Я віддала вам здорового хлопця. Де ви його діли, не знаю. Якщо погиб, покажіть документи і могилу, щоб я знала, де він лежить, щоб оплакать було де. Без цього не признаю його таким.

«Меншого сина в армію не віддам!»

Підріс Сашик. Визивають у военкомат. Поїхала я. Кажу: «Доки Ігоря не знайдете, Сашик в армію не піде». І сину сказала: «Ти в армію не підеш. Щоб тебе братом докоряли, ганяли з місця на місце? Не буде цього!» І вмовляли мене, і погрожували, і просили: хай хоч комісію пройде. А я стояла на своєму: доки не знайдете старшого, цього не віддам. Заяви різні писала.
Спасибі, у райвійськкоматі знайшлася добра людина. Взяв він із собою Сашика у Чернігів і заяви мої повіз. І таки дали сину відстрочку від армії.
Ще йшли листи з військової частини, з генеральної прокуратури, де роз'яснювалось, що ніхто Ігоря не покарає, якщо він не вчинив кримінального злочину. Хай не боїться, писали, ні в чому він не винен. Мене ж просили повідомити, де син. А що я могла повідомити, коли нічого про нього не знала? Пропав хлопець. У думках ні разу ніколи не допустила, що його нема серед живих. Є така приказка: ловко думай — ловко буде. Не ходила ні до ворожок, ні до екстрасенсів. І не снився він мені. Плакала, молила Бога за його здоров'я.


Це фото син прислав із армії

Чудо сталося на Чудо, 19 вересня 2003 року

— Сашик мій поїхав у Київ на роботу. Друзі покликали. Жив якийсь час у мого дядька. І от 19 вересня 2003 року він вийшов із дядькової квартири, щоб іти на роботу. І в дворі лицем до лиця зустрівся... з Ігорем.
Того вечора я була у сусідки Надії Москаленко. Задзвонив телефон. Надя взяла трубку, подає мені:
— Це Сашик дзвонить.
— Мамо, що робиш? — питає син.
— Сиджу, — кажу.
— Дак і сиди. Передаю трубку.
І раптом у трубці голос Ігоря! Я б його впізнала серед тисяч.
— Мамо, привіт. Це я.
Не можу вимовити ні слова. Перехопило дух. Чую, Надька до мене:
— Лідко, що з тобою? Кой-як справилася з хвилюванням.
— Де ти є? — питаю і не можу стримати сліз.
— У Києві, — чую в трубці. — У мене вже жінка є. Так що скоро бабусею будеш. Мамо, ми побачимось. Тільки не плач. Мамо, не плач!..

А тоді у село приїхав Сашик і забрав нас із Наташею, дочкою моєю, в Київ.
Ігор так і не признався, що ж тоді случилося в часті, чого він був змушений тікати звідтіля.
— Не треба вам цього знать, — відповів на мої домагання.
Розповів, що тоді з Чернігова він поїхав у Київ. Кілька днів жив на вокзалі. Грошей у нього не було, голодував. Помітила нещасного хлопця якась добра бабуся, забрала до себе додому, нагодувала. І привела на стройку. Робив Ігор сперва чорноробочим, а поступово освоїв багато будівельних професій. Тепер займається евроремонтами. Золоті руки у хлопця.
Таня робила продавцем у магазині. Сама з Житомирщини. Вони зійшлися. У 2004 році народився Владик. Восени вже до першого класу піде. Гарне дитя. Я люблю його безмежно.

Коротше кажучи, у синів моїх сьогодні усе добре. Сашик теж оженився. Юля його з Мени. Часто їздять до мене і до сватів. Хлопці працюють разом. Допомагають мені, спасибі їм. У селі тепер роботи нема, а до пенсії мені ще три роки.
Дочка Наташа цього року закінчила школу. Дружила з Женею. Він і забрав її у Дружківку. Збирається там вчитися на кухаря-кондитера.
Ну, а я в селі. Пораю город. Держу кролів, качок, курей. Часто їжджу в Київ до синів і онука.
Про те що довелося пережити, не хочу зайвий раз і згадувати. Розумію, що не від добра тікав мій син з армії. Тепер уже розповідають про дідівщину, про знущання над солдатами. А раніше ж мовчали. От і Ігор жодним словом не обмовився ні в листах, ні в розмовах про те, що там коїлося. А я думаю: слава Богу, що він залишився живий, що тепер у нього сім'я, син росте. Більшого щастя матері й не треба.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №27 (1261)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.