Одна біда по світу не ходить

Ніна Петрівна: "Отак і лежу шостий місяць"

Нема більшого горя для батьків, ніж ховати дітей. Первістку Ніни та Олександра Демоті з села Жовтневого Коропського району було тільки сім років, коли його з мисливської рушниці вбив сусідський хлопець, а 16-літня Світлана спекотного дня пішла з подружкою купатися. Втопилися обидві. Де знайти сили, аби пережити таке? Згорьовані батьки Й досі не збагнуть, як залишилися на цьому світі. Миша, молодший син, став їхнім порятунком. Він, а потім його діти — Саша і Маша.

Шостий місяць прикута до ліжка

У сільраді нас попередили:
— До хати Олександра Омеляновича не доїдете. Бачите, скільки снігу. Кидайте машину на трасі і йдіть пішки. А йому скажіть, що завтра вранці буде трактор, і дорогу прочистимо. Сьогодні він приходив сюди. Завтра треба Ніну Петрівну везти в Короп у лікарню. Може, знімуть гіпс. Шостий місяць прикута до ліжка. Отак упала з велосипеда.
Нашу автівку Олександр Омелянович побачив здаля і поспішив назустріч.
— О, а я думав — Миша їде. У нього теж чорна машина, — пояснив, вітаючись. — Уранці дзвонив з Ірпеня, що вирушатиме. То я оце попорався та й за лопату, чищу сніг. Інакше він до двору не доїде.
— Сільський голова сказав, що завтра буде трактор.
— Так то ж завтра. А добре було б, щоб і сьогодні. Завтра вже якось виноситимемо бабу на руках і везтимемо в Короп. Ходімо у хату. Там і побалакаєте. А я буду чистить. Не так наче й далеко, метрів двісті, а товчусь уже давно...

В Олександра Омеляновича скрізь порядок. Розчищене від снігу подвір'я, сяє чистотою дім. На чистій постелі лежить Ніна Петрівна. Біля неї — гора газет. На журнальному столику — ліки, печиво, апельсини, вода.
— Усе є, тільки здоров'я нема, — каже жінка. — Оце від 5 вересня я в такому стані. Субота була. Я сіла на велосипед і поїхала в магазин. Як воно так вийшло, що раптом упала. Думала, підведусь, аж не можу. Страшенно болить нога. Гукаю на поміч. Вибігла з магазину продавець, ще люди підійшли, підняли. Визвали Шуру, чоловіка. «Швидкою» відвезли в Короп. Там кажуть: перелом кістки у стегні. Та ще й із зміщенням. Півтора місяця лежала на витяжці. Спицю вставили. А як вийняли, наклали гіпс. Аж до пояса. От і лежу. Завтра син повезе в Короп. Може, знімуть гіпс. А коли вже зможу ходить, Бог його святий знає. У мене раніше дуже боліли ноги в колінах. Лікар казав, що, може, саме через це й упала з велосипеда.
— У вас так красиво в оселі. Чистота, порядок...
— То все дід. Прибирає, піч топить, страву варить, свиней і курей годує, мене доглядає. Я ж можу тільки лежать. Гіпс не дозволяє й сісти. Надоїла вже йому. Буває, й лається. Але що вдієш! Тоді ж, як случилась ця біда, город ще був не вбраний. 12 вересня мав приїхати син з невісткою копати картоплю. Спасибі добрим людям, прийшли на допомогу, город упорали. Без хазяйки. Мало було горя в житті, так ще й ця біда, — очі Ніни Петрівни наповнюються слізьми.

«Нінко, Гриша Толіка вбив!»

— Я родом із Запорізької області. До Жовтневого приїхала до тітки Марії Микитівни Маюри. Мені на той час уже двадцять було. Робила в колгоспі. У шістдесятому році вийшла заміж за Шуру. Я високого зросту, метр 85, а Шура нижчий. Через рік народила Толю, в шістдесят шостому — Мишу. Жили ми у свекрів. Миші було вісім місяців, як чоловіка засудили аж на сім літ. По п'янці бігав за одним із сокирою. Сидів Шура у Харкові. Їздила до нього, посилки посилала...
Було це якраз перед Великоднем. Свекруха пекла паски, а я заходилася в хаті прибирати. Миша в люльці лежить. Толіка баба послала до родичів за цибулинням, щоб яйця пофарбувати. Він велосипедом з'їздив, привіз. Баба каже: «Сідай їсти». Відмовився: «Не хочу». І кудись побіг із сусідським Гришею. Той старший за нього, уже школяр, а нашому восени до першого класу йти, ще сім рочків.
Ну, я прибираю і раптом чую, щось як стрельне! «Чи з самольота?» — подумала. Аж тут біжить сусідка.
— Нінко, — гукає, — Гриша Толіка убив!
Я бігом до сусід. На веранді лежить мій хлопчик. Я схопила його на руки, біжу, кричу:
— Ой, людочки! Ой, поможіть!
Принесла в хату, поклала, а сама на велосипед по врача.

Та оглянулася.
— Дайте ножиці, — каже. — Треба одежу на шиї розрізать.
Свекруха подає ножиці, а Толік так жалібно:
— А бабочко, не ріжте мене...
Я в сільраду, тужу, кричу. Викликали «швидку». Веземо його в Короп. Забрали у відділення.
— Пустіть мене до нього! — плачу. — Я хоч побачу його.
Спасибі, впустили. Дитя лежало непритомне. Нас відправили додому.
— Завтра будемо кров уливать, — сказали.
Мабуть, щоб заспокоїти мене. Лікарі знали, що дитина не житиме. На руках у лікаря він і відійшов.
Ми приїхали в село, а з лікарні вже подзвонили на сільраду, що Толік помер.
22 квітня ми його ховали. Здається, це на Великдень. Усе село зійшлося. У мене на руках Миша, йому ще тільки півтора року. Шурі не повідомляли — хто із тюрми відпустить? Йому написав про наше горе брат Дмитро з Маріуполя уже пізніше.

Що сталося у сусідській хаті того дня, я достеменно й досі не знаю. Мисливська рушниця немов би була чужа. Господар брав її взимку на зайців. Чому не повернув і чому вона була заряджена? І чому Гриша вистрелив у Толіка? Вцілив, казали, в сонну артерію. Зі мною ніхто не об'яснявся, не просив прощення. Від того дня я ні разу не бачила ні Гриші, ні його батьків. Я з горя поїхала з Мишею до себе додому на Запоріжжя. А коли повернулася, їх у селі вже не було. Казали, суддя порадив їм з'їхати. Хто каже, що вони в Криму, хто — що в Миколаївській області. А це вже кажуть, що десь недалеко, в Шорському районі, чи що. У селі ні разу не об'являлися. Розумію, що той день приніс горе і в їхній дім. Жити, знаючи, що ти вбив дитину, хай і по необережності, мабуть, важко. Це вже моєму Толіку було б сорок дев'ять, а Гриша ж старший.
А Миша мій Толіка не пам'ятає. Маленький був, півтора року.
— Не знаю, — каже, — Толіка.
І фотокарточки його не залишилося. Тоді якось мало фотографувалися. Свєточчин портрет он на шафі, я на нього щодня дивлюсь. А Толіка в серці держу і в пам'яті. Синочок мій, дитятко золоте, як же мало ти пожив на цьому світі...

«Тітко, ваша Свєта втопилася!»

— Коли Шуру перевели на хімію, яку він відбував у Рівному, я поїхала до нього. Миша залишався з дідом і бабою, а тоді ми найняли квартиру і забрали його до себе. Я робила в колгоспі дояркою, а Шура — на стройці. У 1973 році там у нас народилася дочка Світлана. Гарна дівчинка була, балакуча, в школі ловко вчилася.
Ми як повернулися з Рівного, построїли оцю хату. Свекор у Будищі купив зруб, тоді ще лісу докупили. Усе на світі вони удвох із Шурою зробили. В обох руки золоті.
Наймали хіба що білою цеглою дім об класти, а все інше — самі. Хазяйство велике держали. Корову тільки минулої весни збули.
У1989 році Свєта закінчила дев'ять класів, перейшла до десятого. А Миша наш уже оженився, і 27 травня у нього народився синок. Така радість. Ми з Шурою стали бабою і дідом. Та ще діти вирішили сина Сашею назвати, на честь діда.
4 червня, коли все сталося, я запам'ятала добре. Була неділя, десь після обіду. Свєта лежала отам на ліжку. Що кудись збирається, не казала. Зранку гралася із сусідською онукою, катала малу. Люда дуже любила нашу Свєту, а та її.
Я погодувала качок і погнала на воду. Прийшла додому— дочки нема. Потім уже розповідали, що вона заходила до сусід, про щось шепталася з їхньою Парочкою. У Тимків Ларочка за Свєту молодша, але вони дружили. Ще дочка заходила до баби Параски. Та каже:
— Хочеш клубники?
Свєта відмовилася:
— Не хочу.

Взяла велосипед і поїхала вуличкою на Набожжя.
Набожжя, хай воно буде прокляте, — це таке дивне озеро між Жовтневим і Нехаївкою. Його, мо, й озером не можна назвать. Таке велике кругле заглиблення в землі. Немов хто циркулем коло зробив. Про його походження люди розповідають по-різному. Хто каже, що колись дуже давно там була церква, яка пішла під землю. Інші — що це слід якогось метеорита.
Вода там стоїть завжди. Природа красива. Рибалки рибу ловлять вудками. Ми колись для колгоспу з Набожжя мул возили.
Ще кажуть, що це погане місце, що в Набожжі топляться люди, і бере воно їх парами. У 1969 році тут утопились два сільські хлопчики Альоша і Петя. А ще раніше немов би Набожжя забрало двох людей із Нехаївки. Дітям ми забороняли туди ходити. І Свєту саму не пускали. З батьком їздила, а сама — ні.
Так от, я прийшла додому. Щури не було — десь із мужиками онука замочував. І тут біжить сусідська дівчина:
—Тітко, — кричить, — ваша Свєта в Набожжі втопилася!

Господи! Я на велосипед і туди. А там уже повно людей, а рятувать дівчат нікому. Я в воду, плаваю добре, ходжу по краях, пірнаю, а на ямку ту, де джерела б'ють, ніяк не попаду. Кричу, голошу...
Прибіг Шура. Потім розповідали, що біг через поле клеверу, рвав той клевер із землею, кидав від горя собі на голову...
Витягли Свєту і Ларочку вже під вечір рибацькою сіткою. Вони ще теплі були, але вже мертві. Не допомогло штучне дихання, ніщо не допомогло.
Дівчата поїхали купатись і грати в м'яча не самі. Іван Тимко, батько Ларочки, був із ними, рибу вудив. І Саша Зязя, родич Ларочки, її ровесник. Хлопець купаться не пішов, сидів на березі, а дівчата хлюпалися у воді. Свєта вчила Ларочку плавати. А що сталося далі— незрозуміло. Казали. Парочка ще двічі виринала, бачили її руки над водою. А Світлана моя зразу на дно пішла...
Проводжало наших дітей усе село. Маленька Люда просила бабусю:
— Неси мене до Свєти. А побачила в домовині, замахала ручками:
— Це не вона. Неси мене до Свєти.

Ми поховали дочку поряд з Толіком, поставили пам'ятники. Доки не скалічилась, часто провідувала дітей. Було, й по снігу стежку топчу...
Двадцять літ минуло. Це тепер стільки й онуку нашому. Він уже на п'ятому курсі університету. А Маші тринадцять років, ще до школи ходить.
А тоді Саша якраз народився. Коли ми послали телеграму сину, що загинула Свєта, і їм зателефонували з пошти про неї, невістка Наташа подумала, що це вітальна телеграма, баба з дідом радіють народженню онука. А тут — така страшна звістка. Миша приїздив на похорон з тестем.
Отаке нам судилося пережити. Час минає, а горе не меншає. Одна радість — син та онуки. Давайте я подзвоню, де вони там.
— Наташо! Де ви? Вже у Вертіївці? Їдьте через Атюшу. Там дорогу прочистили. Добре. Ждемо.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч»7 (1240)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: горе, біда, вбивство, Лідія Кузьменко

Додати в: