Віктор Голуб з Обичева перетворив зупинки на картини

Віктор Голуб

Завдяки художнику Віктору Голубу з Обичева автобусні зупинки у селах Малодівицької громади стали справжніми творами мистецтва. На білих стінах розквітли мальви, соняшники і маки, виросли ялинки і берізки, потекли річки… Про те, як художник став меліоратором, а потім - знов художником, кого першим він зобразив, як його картини опинились в Італії та Німеччині, скільки за них заплатив відомий політик Олег Ляшко, і ще багато цікавого читайте далі.

МАЛЮЄ З ДИТИНСТВА

Віктор Миколайович – сільський. Так він говорить про всіх, хто народився в Обичеві. На світ з’явився у березні 1955 року. У рідному селі закінчив восьмирічку, у сусідній Малій Дівиці – дев’ятий і у 1972 році десятий клас.

Наступного року пішов в армію, а коли у 1975-ому повернувся, поступив у Прилуцький гідротехнікум на меліоратора. Малювати почав завдяки тому, що виріс на тій самій вулиці (тоді вона називалась Комсомольською), де жив і творив Народний художник України, лауреат Шевченківської премії, який серед іншого розписував стіни Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського і мури Михайлівського Золотоверхого собору, - Володимир Іванович Пасівенко.

Коли Віктор Голуб був дитиною, Володимир Пасівенко вчився у Московському вищому художньо-промисловому училищі і приїздив у рідне село на практику.

— Моє художество почалось тоді, коли ми малими шмаркачами бігали вчитись малювати у Володимира Івановича, — розповідає Віктор Миколайович.

А от перший серйозний малюнок, каже, він створив лише у дев’ятому класі.

— Перемальовував «Ленін на Волзі», — згадує. — На комсомольських зборах сказали, що треба щось намалювати пам’яті Леніна.



Зупинка у селі Обичів

ДІДОВІ ГЕНИ

Малював у школі, продовжив в армії. Тоді саме популярні були «дембельські» альбоми. Через це командири давали молодому художнику поблажки. За час служби він, наприклад, тричі був вдома у відпустці. Художник посміхається у сиву бороду і пояснює, що після десятого класу пробував вступити до Київського інженерно-будівельного інституту на факультет архітектури, але не добрав пів бала. Повторити на другий рік не зміг, бо пішов в армію.

Після демобілізації батьки порадили вступати у гідротехнікум, щоб поближче. Вони з мистецтвом, каже, пов’язані не були.

— Батько Микола Лукич був учасником Великої Вітчизняної війни, — розповідає художник. — Коли у 1943 році звільнили Прилуцький район, його забрали на війну. Повернувся аж у 1951 році.

У 1954-ому одружився. Батько сільський, мама Анна Петрівна – з Малої Дівиці. Батько працював кранівником у міжколгоспбуді, мама – з 1955 по 1979 рік секретаркою сільської ради.

— Думаю, що потяг до красивого мені передавсь від діда, він робив покрівлі.

Після закінчення гідротехнікуму героя нашої розповіді направили у Сновськ – тоді Щорс. Попрацював він там три роки. У 1980 році поступив у Рівненський інститут водного господарства, на заочний факультет. Закінчив у 1985 році.

— У 1984 році мене з родиною голова колгоспу переманив в Обичів, — розповідає. — Дав житло. Понині тут живу. Дружина Надія Анатоліївна – також сільська. Вчились разом з нею у школі. Чекала мене з армії І дівоче прізвище у неї таке ж – Голуб, так що змінювати не довелось. — Голуб, Голяк і Бакун – три найрозповсюдженіші в Обичеві прізвища.

В 1976 і 1983 роках у Голубів народились доньки Наталія і Оксана. Старша з родиною живе зараз у Києві, молодша – з батьками. Повернулась до них з Вишневого, коли почалось повномасштабне вторгнення.

Після недавнього жахіття, яке творилось у Вишневому, хата зятевих батьків, де жили молоді, залишилась цілою, бо, як каже Віктор Миколайович, вона далеко від тих складів, де детонувала вибухівка. Зараз молодша донька працює продавчинею у Малій Дівиці. Зять воює. Онук Олег, син Оксани, закінчив Київський політех, працює у столиці. Ні донькам, ні онуку художні гени не передались.

ВДВІЧІ МЕНША ЗАРПЛАТА

У 1983 році в Обичеві відкрився новий будинок культури. З того часу і до 2009 року Віктор Голуб працював його завідувачем.

— Голова колгоспу, коли ставив на посаду, сказав, що у мене є рік, щоб підняти художню самодіяльність, — згадує. — При мені у будинку культури створювалися хор і ансамблі, у тому числі, вокально-інструментальний. Хор мали великий, чоловік 35 у ньому співало. Років п’ять чи шість проіснував. Були ми і на районних, і на обласних конкурсах. І я виступав, хоч до того не грав, не співав. Але мені по службі треба було, то й співав.

— Де Вам більше подобалось працювати – в меліорації чи в культурі?

— Знаєте, й одне, й інше подобалось, — відповідає художник. — Був меліоратором, то і осушував, і зрошував. Під Білорусією було багато боліт. Ми їх роки два чи три осушували. Осушили, а тоді знов давай зрошувати. Гроші добрі тоді у землю йшли, мільйони! Був бригадиром, тоді став майстром, і зрештою – виконробом. Коли залишав роботу, просили залишитись і квартиру обіцяли. Але якось так вийшло…

— Зарплата, мабуть, у меліорації була вищою?

— Так. Я отримував 260 – 270 карбованців, а в культурі – 110 – 120. Щоправда, я ще й у колгоспі працював художником на пів ставки, а потім на ставку. Оформлював плакати «26 з’їзд КПРС – у життя» і Ленінські кімнати, малював стінгазети.

Художником-оформлювачем Віктор Голуб працював ще довго після того, як зникла КПРС – до 2015 року, коли пішов на пенсію.



Банер у Малодівицькій громаді

ВІЛЬНИЙ ХУДОЖНИК

Зупинки почав розмальовувати з часу створення Малодівицької громади.

— При сільських радах як було? — згадує. — Грошей не вистачало, все занепадало. Раз на рік-два могли побілити зупинки. — А коли стала громада, прийшов я відразу до голови Олени Петрівни Журавель. Кажу, треба щось робити з нашими зупинками. А тоді ще й у центрі Малої Дівиці був напис «Хвала рукам, що пахнуть хлібом». Це там, де зараз «Слава Україні! Героям слава!» написано. — Кажу, «Хвала рукам» ніби вже і не підходить. Олена Петрівна запропонувала подумати над новим написом. Я подумав і зробив.

Найпершою розмальованою стала зупинка біля колишньої траси.

— Рожки тоді саме прийшли будувати свиноферму, — веде далі художник. — Наймолодший з них Дмитро, той, що зараз. говорять, в Америці, каже: «Вітя, я оце їжджу, а на зупинці «Слава КПРС!» написано. Зроби там щось проукраїнське». — Я й зробив. Намалював україночку з хлібом-сіллю, український орнамент і прапор.

Наступною художник розмалював зупинку у селі, неподалік свого будинку. Спочатку зобразив на стінах козака з козачкою, а вже потім – сільські краєвиди.

— Тоді знову прийшов до голови, — розповідає. — Кажу: Петрівно, у громаді багато зупинок, давайте розмалюю.

— Багато – це скільки?

— Наразі – одинадцять. В Обичеві, Малій Дівиці, Великій Дівиці, Петрівці і Жовтневому. Тоді, років вісім чи дев’ять тому, я за одне літо всі їх оформив.

— Фарби якісь спеціальні використовуєте?

— Звичайна водоемульсіонка і спеціальні фарбувальники. Вони вигорають, тож доводиться підфарбовувати. Одному бізнесмену у Прилуках я на дачі так само малював і покрив лаком. За 5 років не вигоріло.

— Олена Петрівна каже Вам, що малювати на зупинках?

— Ні, вона каже: на власний розсуд. Я сам собі господар. Коли закінчую роботу, фотографую і їй скидаю. Ніхто нічого не затверджує. Як художник, почуваю себе вільним. Малюю, в основному, пейзажі і патріотичні мотиви. А ще дуже люблю квіти. Бесідку вдома також розмалював, а от ворота мені не дозволяють.



Віктор Голуб та його картини

ЛЮДИ ЗАДОВОЛЕНІ

Років 15 тому Віктор Миколайович почав писати картини. Нині їх вже приблизно 800. Пейзажі, натюрморти і портрети. Перемальовує людей з фотографій.

— А люди потім задоволені? Схожі на себе на картинах?

— Схожі, схожі, — підключається до розмови мешканка села Наталія Анатоліївна, яка якраз прийшла на розмальовану зупинку чекати автобус з Прилук. — У нас дві картини є. Дуже схожі.

Прилучани з творчістю Віктора Миколайовича також знайомі. Намальовані художником мальви є на стіні кафе «Смак» на вулиці Вокзальній.

— Коли розмалював цю зупинку, люди з автобуса вийшли і нумо фотографуватись, — продовжує художник.

— Вам приємно було?

— Звісно!

— А яка найбільша нагорода за творчість? Коли отримуєте відгуки чи коли Вам це подобається?

— Відчуваю насолоду, коли закінчую роботу і бачу: це моє!

— Чи були у Вас виставки?

— Якось тодішній наш молодий сільський голова Сергій Вовченко покликав у місто. Там з’їжджались всі сільські ради району з виробами ручної роботи на виставку. Я взяв картини. Сидимо на виділеному місці, коли бачимо: Ляшко йде, він тоді саме до парламенту потрапив. А тоді я відійшов з дівчатами кави попити. Тут прибігає Сергій і каже: «Вікторе Миколайовичу, там Ляшко твоїми картинами цікавився». Повернувся. Хвилин через двадцять підходять до мене двоє підкачаних чоловіків. Кажуть, Ляшко питав за цю і цю картини, чи можна купити. — Звісно, кажу. Одну продав за 800 гривень, другу – за 600. 1400 гривень вторгував».

Є його картина, каже, і у столиці держави-агресорки. Люди родом з Обичева до повномасштабного вторгнення приїжджали з Москви у село. Жінка, якій намалював Удай з берегами, каже, має проукраїнські погляди, тому їй зараз там важко. Є також у Німеччині та Італії.

Обичівські дівчата повиходили туди заміж. Попросили намалювати їм їхні дворища. Віктор Миколайович прохання виконав. Картини землячкам відправив «Новою Поштою».

Джерело: газета "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник. Фото — "Суспільне Чернігів"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: