Спочатку закохався в Україну, а потім в українку: історія кохання Юлії Чубарєвої з Талалаївки та француза Ніколя Амбера

Ніколя Амбер та Юлія Чубарєва на весільній церемонії

Так склалося, що популярність Юлія здобула не завдяки своїй шкільній творчості, а саме тим, що одного січневого дня прийшли із чоловіком до стенду біля селищної ради і вона з гордістю сказала, що це її робота! Відео ширилося на Фейсбуку, в Інстаграмі. «Перший француз, нога якого ступила на землю мого рідного селища!» — так заінтригувала Юля. Дівчину впізнавали не тільки земляки, бо ще не стерся із пам’яті сюжет весілля француза з українкою на головних українських телеканалах. Закохані, яскраві і щасливі!

— І все ж хотілося б почати нашу розмову саме із герба. Пам’ятаєш, як це було?

— Звісно! Але я ніколи не думала, що це буде так серйозно і на роки! Наша вчителька інформатики Людмила Іванівна Сердюк на уроці запропонувала нам, одинадцятикласникам, попрацювати над створенням герба. Ми саме опановували векторну графіку. Людмила Іванівна наголосила, що ми маємо можливість створити той герб, який візьме участь у конкурсі на право стати гербом Талалаївки. Там мали бути відображені символи селища. Без найменшої надії на ту перемогу, я у комп’ютерній програмі наповнювала майбутній герб чіткими контурами, яскравими кольорами. Я взагалі люблю все яскраве. Та коли з часом оголосили, що саме моя робота і стане гербом, було дуже приємно, але ще якось по-дитячому. Тепер я розумію, що герб, можливо, і не відповідає стандартам, та скажу, що працювала і справді вкладаючи душу. Завершила малюнок сонцем угорі! Горджуся, що випала мені така честь! Ось і чоловіка привела, аби він на власні очі побачив.

— Юля, ти наголошуєш, що Ніколя перший француз саме на тому місці, а чи відвідував він раніше Талалаївку?

— Так. Адже тут живе моя мама і ми час від часу приїздимо до неї зі Львова, де ми проживаємо. У центрі селища Ніколя тоді був справді вперше, хоча, коли приїздим, люблю водити чоловіка місцями мого дитинства та юності.

— Я пам’ятаю тебе, як активну учасницю хореографічного колективу «Каскад», що у будинку культури, як солістку цього колективу. От здавалося тоді, що ти створена саме для танців! А ти обрала вивчення мов…

— Насправді, заняття хореографією — це те, що, як кажуть у народі, за плечами не носити. Знання і вміння з танців є однією із складових, які роблять сучасну дівчину шляхетною. Дуже добре, що у мене була можливість навчатися танцям. Закінчуючи навчання у школі, я хотіла вивчати мови, так би мовити, екзотичні. Я успішно склала предметні тести і вступила до інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка на кафедру слов’янської філології, яка забезпечує вивчення болгарської та української мов. Роки навчання — неймовірний час!

Коли почалася повномасштабна війна, я навчалася на другому курсі магістратури. Якраз 23 лютого я повернулася у Київ з Болгарії. Виходить, що вчасно встигла додому… 24 лютого 2022-го я приїхала до мами в Талалаївку. Як і всі, переживала дні в облозі. Важко було зосередитися, визначитися, що робити і як жити далі. Коли тільки стало можна доїхати до Києва, я поїхала з дому, бо треба було завершувати навчання, шукати своє місце в житті.

Спочатку була Німеччина, потім два роки у Швейцарії. Це — окрема тема. Але скажу одне — у нашому житті ніщо не трапляється випадково. Саме знання болгарської стало мені у пригоді в пошуках прихистку та роботи у Німеччині. У Швейцарії деякий час я жила у франкомовному кантоні, отож була змушена вивчати французьку мову. Тоді я і підписалася в Інстаграмі на сторінку француза Ніколя Амбера, який вчив українських біженців французької мови. Вийшло так, що він підписався на мій контент про українську мову.

Спочатку ми просто листувалися. Мене захоплювало, що Ніколя хотів знати про українську надто більше, ніж звичайний підписник. Наприклад — про чергування певних звуків, діалекти, про історію української мови і про історію репресій мови. Колись він запитав, чи є у мене хлопець. Я сказала, що так, і деякий час ми не поверталися до цієї теми. Та якось він наголосив, що моєму хлопцю пощастило зі мною. Я відповіла, що того хлопця у мене вже немає. Він, не довго думаючи, запросив мене на побачення. Ну… Я відповіла, що треба подумати! А через місяць, якраз на Новий рік, ми зустрілися у Ліоні. Відтоді ми і не розлучалися…

— Здається, вперше медіа «Суспільне Львів» у листопаді 2024 зробило інтерв’ю із вами під час церемонії одруження у Львові. Потім підхопили й інші телеканали. Приємно було впізнавати нашу Юлю! Для земляків — сенсація!

— Незабутні моменти у нашій долі… Вони є у кожної закоханої пари. У нас вони залишилися такими яскравими. Тепер це вже історія нашої сім’ї. Ми офіційно зареєстрували шлюб в Україні, в українському вбранні. Пізніше, вже влітку, у нас було весілля у Франції за їхніми традиціями. Весілля з коханою людиною — подія, про яку мріє кожна дівчина…

— Про твого чоловіка Ніколя Амбера можна знайти багато інформації в Інтернеті. Та хотілося б почути від тебе. Що було спочатку в його долі — любов до дівчини чи любов до України?

— До 2021 року Ніколя навіть гадки не мав, що хоч щось його пов’яже з Україною, про яку він нічого не знав. В університеті у Франції він вивчав російську. У французів навіть була така думка, що немає різниці між українцями і росіянами саме через те, що багато українців говорять російською.

До речі, писав різні дослідження про зв’язки між московським патріархатом і державою в росії, як росія використовує релігію як інструмент впливу. Він займався написанням докторської праці як релігієзнавець та занурився в глибину української історії, відкриваючи для себе Михайла Грушевського, Андрея Шептицького, Тараса Шевченка, Івана Франка та інших, що дуже змінило його світогляд.

Ніколя самотужки вивчив українську мову ще у Франції. Він слухав українські пісні і міг плакати… Коли розпочалася повномасштабна війна, Ніколя дуже вболівав за Україну і хотів якось допомагати, бути корисним. Шукав людей з України й листувався із ними в Інстаграмі, допомагав біженцям вивчати французьку.

У березні 2022 року разом з іншими французами-однодумцями він привозив медичне обладнання для Львівського військового госпіталю. За досить короткий час він досконало вивчив українську мову і став нею спілкуватися та популяризувати солов’їну у соцмережах. Ніколя мав друга-українця, з яким познайомився під час гуманітарної місії в Україні. На жаль, він загинув. На пам’ять про нього Ніколя зробив тату тризуб на зап’ясті…

Отож, спочатку Ніколя закохався в Україну, а потім і в українку! Інакше, наші шляхи просто б не перетнулися…

— Десятки тисяч українців у цей час шукають місце під сонцем в країнах Європи. Ви ж із чоловіком вибрали Львів, коли могли жити у Франції.

— Людям часто здається, що за кордоном ніби медом помазано… Якщо ти їдеш в якусь країну, де працюватимеш, здебільшого фізично, а зароблені потратиш в Україні — одна справа. Якщо ж прагнеш зробити свій бізнес — зовсім інша. Для створення і розвитку бізнесу умови кращі в Україні.

Ми почуваємося тут безпечніше з багатьох показників. У нас кращий сервіс. Візьміть тільки «Дію — держава у смартфоні». Такого сервісу немає більше ніде. Наша медицина доступніша. Не секрет, що заробітчани їдуть лікуватися додому. У нас чудова сфера обслуговування. Тільки в Україні готують так смачно і, порівнюючи з цінами в інших країнах, надто дешевше.

Моєму чоловікові дуже смакують українські страви. Він любить червоний і зелений борщ, випічку із сиром, різні смаколики, яких ніде, крім України, не скуштуєш. Наприклад, ми замовляли мій весільний букет, декорацію зали, орієнтуючись на рекламні світлини. Те, що ми отримали в результаті, було набагато гіршої якості, ніж у рекламі. Я була розчарована весільним букетом і подругам довелося його переробляти.

Впевнена, що в Україні не було б цих проблем. Бо кожен власник таких закладів старається тримати марку навіть у тяжкий воєнний час. Взагалі, я не впевнена, що хтось іще у світі, крім українців, міг би так тримати бізнес в жорстких умовах війни. На мою думку, ми маємо чому навчати Європу!

— Чому треба вчитися нам?

— Нам не вистачає ввічливості. Якщо у Франції ти хочеш замовити, наприклад, чашечку кави і не почнеш замовлення з традиційного «бонжур» (вітання), потім «каву, будь ласка», — працівники закладу мають право тебе не обслужити! Ми ж іще не часто кажемо і «будь ласка», і «дякую» та вважаємо це за норму.

Неприємно вражає відсутність культури обслуговування, а то і хамство з боку водіїв у місцевих маршрутках. А ще, здається, одвічна тема — відсутність громадських вбиралень…

Кажуть, що найкоротша дорога — це дорога додому. Для мене такою є дорога в Талалаївку. Горджуся, що залишила тут свій слід.

— Дякую за приємне спілкування! А дорога додому хай завжди буде гладенькою!

Джерело: «Трибуна хлібороба», Олександра Гостра

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: