Від хормейстерки до шиття білизни для захисників: історія Катерини Вендт із Городні

Катерина Вендт зі своїми виробами

Катерина Вендт із Городні ще з 2014 року шиє для військових те, що їм необхідно. Лише із 2022-го з-під її рук вийшло 1500 одиниць спідньої білизни: звичайної — на фронт і адаптивної — в госпіталі. Причому пів тисячі Катерина Кирилівна осилила вже після того, як перенесла тяжкий інсульт. Говорить:

— Мабуть, Бог подарував мені життя і час тому, що я ще можу багато чого зробити.

У квартирі 82-річної Катерини Кирилівни всю спинку дивана займають акуратно складені різнокольорові стосики. Майстриня показує:

— Оце вже готові вироби. Оце — розкроєні. Ці ще будуть розкроюватися. А це — залишки матерії. Я їх передаю в соціальну службу, там із них плетуть килимки. Із моєї тканини використовується все до цурочки. Ця шафа в мене була забита доверху. А тепер тут залишився тільки шовк, увесь ситець я вже пошила.

— Звідки у Вас було стільки, Ви швачка?

— Лише за хобі. А за фахом — хормейстер. Працювала в Городнянській музичній школі, була її першим директором.

Музична школа — з нуля

— Родом я з Корюківки, — розказує про себе Катерина Кирилівна. — Закінчила Чернігівське музичне училище, диригентсько-хоровий факультет. Пів року на останньому курсі приїжджала сюди, в Городню, на підробіток з учительським хором. І на мене накинули оком, дали персональну заявку — щоб я відкрила в Городні музичну школу. Як, у 24 роки, без учительської освіти?! Але я таки її створила — з нуля, за місяць! І як я це змогла?.. Така була відчайдушна.

— Я народилась у 1943-му, а в 1944-му загинув мій тато. І мама мене завжди вчила: «Дитинко, ти виросла без батька, тож маєш розраховувати тільки на себе». Цим я й керувалася по життю.

Хоча як згадаю… Для майбутньої музичної школи не було нічого! Куди я тільки не зверталася, щоб знайти кадри! Виділили мені порожнє приміщення, в якому — ні парт, ні стільців. Я взяла технічок, ми пішли дворами шукати викинуті парти, столи, дошки (там, у центрі міста, були три школи). Попереносили їх у приміщення, позбивали…

Свої написані від руки оголошення про набір у музичну школу я розвісила біля школи, автобусної зупинки, обозного заводу. І надійшло 170 заяв, хоча план давали — 70 учнів…

Очолювала свій творчий заклад я дев’ять із половиною років. Була єдиною жінкою-директором серед усіх музичних шкіл області. А потім вийшла заміж. Директурування передала своїй учениці. Сама ж залишилась читати сольфеджіо. Продовжувала викладати навіть пенсіонеркою. Загалом у музичній школі я пропрацювала 46 років.

Коли я була директором, мій майбутній чоловік, Олег Михайлович Вендт (у нього коріння — зі скандинавських країн), працював електромонтером, приходив до нас проводку лагодити. Він був дуже хорошою, шанованою в місті людиною! Йому пропонували три директорські посади, а він щоразу відповідав: «У мене один директор уже був, цього вистачить». Ми з ним прожили разом 37 літ. У нас три дочки — Іра, Лариса й Оля. Уже 20-й рік пішов, як чоловіка не стало…

Від суконь до маскхалатів, балаклав і білизни

— На моє 55-річчя ми в музичній школі зробили великий ювілейний концерт. Ведучі запитали в Олега: «Що Ваша дружина більше любить, коли в неї є вільний час — поспати чи почитати?» А він відповів: «Пошити!» Так є і досі.

— У Корюківці наша школа була з виробничим навчанням. Ми навчалися на швачок-закрійниць, усю практику проходили в побуткомбінаті. Потім я сама пошила собі сукню на випускний і всім своїм дочкам — сукні на весілля. Хоча взагалі-то я майстер не з шиття, а з перешивання. За життя стільком людям перешила одяг, що не так сидів!

Коли у 2014 році почалася антитерористична операція, мене місцева активістка, Людмила Дубінська, попросила пошити маскхалати. Дала викрійки. Я не вміла, але навчилась. Кроїти треба було на підлозі, бо халати двометрові. А в мене спина хвора. Ходила мені допомагати дочка Лариса. Шила я і балаклави. Скільки чого — тоді ще не рахувала. Записувати стала у 2022 році, бо почала видавати своє пошите різним волонтерам.

Катерина Кирилівна дістає зошит. У ньому з одного боку — підрахунки її виробів, із другого — щоденник війни. Зачитує про перший день повномасштабного вторгнення, а останній запис зроблений у 219-й день великої війни.

— Далі я вже чомусь не продовжила. Мабуть, стало багато роботи. Спочатку я шила звичайні труси для хлопців на фронт. Настільки в цьому наловчилася, що 50 хвилин — і труси готові. А тоді подзвонила волонтерка з госпіталю в Дніпрі й попросила: «Ви нам більше трусів із зав’язками шийте». Це для поранених. Щоб лежачого не перевертати для надягання, а підсунути під нього і зав’язати по боках.

Як шити такі труси (їх називають адаптивними), придумала сама, ніхто мені не показував. Готові сортую по десять штук, за кольорами, із зав’язочками такого ж відтінку. Їх придумала шести сортів. Із цієї тканини, — показує, — не годяться, бо з неї цурупалки такі колючі, муляють. Зі стрічок — сиплються. А з трикотажу — якраз: не треба підрублювати, вони легесенькі, їх можна зав’язати однією рукою. Дочки мені купують у секонд-хенді трикотажні футболки. Коли світла немає, я сідаю і нарізаю їх на смужки. У мене не пропадає жодна хвилинка. Працюю я в основному вночі, коли є електрика (поспати можна і вдень). Годинку посиджу за машинкою — годинку полежу, відпочину.

1000 + 500

— Попервах я ще й постійно писала хлопцям листи: «Синочки, внучки, чи не холодно вам там?», «Ми про вас думаємо, уболіваємо», «Одужуйте!» і таке інше. Потім засумнівалася, спитала у волонтерки з дніпровського госпіталю: «Може, не варто писати?» А вона каже: «Якщо у Вас є час, то пишіть, будь ласка. Вони дуже чекають і читають ці листи!..»

Я думала вже підвести риску в своєму шитті, коли перенесла інсульт (у липні 2024-го). Гадала, вже вийшла зі строю. Але дітки в мене хороші: найняли доглядальниць, які були біля мене вночі, а дочки по черзі — вдень, поки я два місяці лежала. А потім, знаючи, що я люблю шити, дочки почали мене заохочувати: «Мамо, може, трішечки розшевелишся?» Поприносили з дому тканини. І я помаленьку знову почала шити.

Адаптивні труси віддаю місцевій волонтерці Ірі Нохрин, вона їх пересилає по госпіталях. А звичайні передаю священнику української церкви отцю Андрію, він раз на кілька місяців своєю автівкою возить зібране для воїнів на фронт. Вдячна їм обом!

Волонтерка з Дніпра надіслала мені листа з подякою: «Хлопці Ваші труси миттю розбирають, підбирають за кольором під свої футболки».

Із гумором

— У городнянському магазині я вже вигребла всі тканини. Мене там усі продавчині знають, бо я постійна клієнтка. А то прийшла нова, питає, куди мені стільки. Я пояснила: шию білизну в госпіталі. Вона говорить: «А в мене син приїхав у відпустку, каже: “Такі цікаві труси нам шиють, що ми в них і фотографуємося"».

І ще один відгук був про мою роботу. Якось прийшла вибирати тканину, а там — тільки з дитячими малюнками: м’ячиками, зайчиками. Несерйозно для хлопців, не взяла. Аж приніс дочка цієї тканини на п’ять трусів. Кажу: «Дитинко, я таку збракувала!» А вона: «Мамо, це для молоді — те, що треба». Пошила, передала. Через якийсь час читаю в газеті статтю від батюшки: «Жінки похилого віку нашили трусів із дитячими малюнками. Поки ми розпаковували ящики, хлопці розхапали ці труси», — сміється Катерина Кирилівна. — Я раділа, що згодилися й вони.

Коли крою і залишається полотно лише на одну половинку трусів, такі частинки складаю, поки не знайду пару, що підходить за тоном. І тоді перед трусів з одним малюнком, а задня частина — з іншим. Я їх складаю в окремий пакет, пропоную для тих, хто одужує, зробити вечір гумору. Підписую: «Можете зробити дефіле». Навіть девізи надсилаю. Наприклад, були труси з червоної тканини, то до них я запропонувала: «Горить-палає! Техніка ворожа».

А то ще знайома через мою дочку передала мені дві коробки списаних чоловічих сорочок. Я і з них наловчилася шити. Це ось — мій унікум, єдиний екземпляр — труси з кишенями. Так мені сподобалися ці кишені чоловічої сорочки, що я придумала, як пошити так, щоб вони лишилися. Запакую окремо і напишу: «Наймоднішому». Особистий подарунок людині з почуттям гумору.

Матеріали для майстрині

Про Катерину Кирилівну дізнаються, як вона каже, через «сарафанне радіо». Тканину їй приносять рідні, друзі, знайомі, а після публікації про неї в місцевій газеті «Новини Городнянщини» — ще й незнайомі люди.

— Один чоловік привіз мені зі скрині своєї двоюрідної бабусі цілий клунок — насилу його у двері пропхнули! Я два дні тільки розгрібала — стільки там виявилося добра! Усе було так акуратненько складено, що й прасувати не довелося. Із байкової тканини, яка для білизни не годиться, я нашила пелюшок у дитяче відділення лікарні. Діти — це наше майбутнє, за яке воїни борються зараз. Треба допомагати і тим, і тим.

Іще одна глибоко шанована людина — мама загиблого воїна — двічі давала мені чималі суми. Я накупляла резинок для трусів і два рулони тканини, замовила з Чернігова ниток. Тепер забезпечена надовго. А потім з організації «Благочин» мені передали ще тканини і котушок з нитками. Я вдячна всім, хто приносить матеріали, тепер у мене стільки запасів — ура!

Дякую і донечкам, а також сусідкам, які мені допомагають — Валентині Валах, Галині Брязкало й Марії Кузьмінській! Треба попороти підковдри — хтось із них натягує, щоб мені було легше різати. Треба із сорочок пообрізати манжети, комірці, ґудзики — і в цьому підсоблять. Також сусідки вставляють у труси резинки.

— Щойно буде Перемога — ми з моїми колежанками-помічницями зберемося в мене і відсвяткуємо. Шампанське вже куплено. Чекаємо на Перемогу!

P.S. Шановні читачі! Якщо у вас є тканина і ви готові нею поділитися, щоб Катерина Кирилівна зробила з них потрібні для наших захисників речі, звертайтеся до нашої редакції за номером (098) 741-88-51, і ми підкажемо вам контакти майстрині.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: