Соціальна працівниця Марина Личуха розповіла, як вона обслуговує одинадцятьох самотніх літніх людей

Валентина Кареба з соціальною працівницею Мариною Личухо

Марина Личуха – соціальна працівниця, яка проживає у Минаївщині. Вона обслуговує одинадцятьох самотніх літніх людей, які проживають у Моложаві, Черецькому та Минаївщині. Від Центру надання соціальних послуг дівчину забезпечили електровелосипедом, є й звичайний, а ще – мопед. Цим транспортом вона користується в залежності від пори року та погодніх умов. Взимку, каже, найбільше виручає звичайний велосипед, а як дороги сильно розмиє, то шість кілометрів відстані до Черецького доводиться долати пішки з важкими сумками в руках. У Минаївщині в Марини двоє літніх людей під доглядом, найбільше в Черецькому – шестеро. Ще троє живуть у Моложаві. Серед них – і 86-річна Валентина Іванівна Кареба.

Господиня зустрічає неочікуваних гостей біля грубки, яка весело палахкає вогнем. Там у горщику вже стоїть картопелька – буде нехитрий обід. Побачивши нас, радо запрошує до хати, в якій все прибране вишитими рушниками. Поки Марина допомагає з нехитрим побутом – принести води, занести дров, ми з Валентиною Іванівною поринаємо у світ спогадів.

– Я народилася в Білорусі, у Зябрівці, – каже жінка. – Мати моя, Мотрона Адамівна, була звідти родом. А батько, Іван Михайлович Євсієнко, родом був із Лютежа. Непростою була його сирітська доля. Мачуха незлюбила нерідну дитину і вижила його з батьківської хати, ледь 16 рокі ввиповнилось. Тож у пошуках заробітків він і опинився в Новій Белиці, на маргариновому виробництві. Там вони з мамою, яка була старша на два роки і теж працювала на тому ж заводі, й познайомились. Мати моя теж була родом з бідняцької багатодітної родини, тож молодятам допомоги було нізвідки чекати, ніде їм не були особливо раді. Прихистила їх двоюрідна мамина бабуся, яка жила у Зябрівці і в якої не було своїх дітей. Спочатку у батьків у 1936 році мій брат народився, а в 39-ому і я.

У червні 1941-го, як Зябрівку фашисти почали крити авіабомбами. Батька вдома не було – його ще в 1939-ому, як тільки народилася менша донька, забрали на фронт, бо точилася радянсько-фінська війна. Тож коли почались жахливі бомбардування, мама, узявши дворічну доньку на руки, пішки добралася у Лютіж, де жила чоловікова рідня. Старшого сина поки залишила в Зябрівці у родичів, бо йшла у невідомість, зв’язку ж тоді не було ніякого. – мабуть, думала, що хоч комусь з дітей вдасться вижити. Їх прихистили батькові брати і сестри. Жили почергово то в одних родичів, то в інших. При згадці про ті часи Валентина Іванівна витирає сльози, які мимоволі котяться по зморшках:

– Війна скалічила моє дитинство, війна і в старості не дає спокою, – каже вона. – Тоді, у 1941-ому, на щастя, окупанти Лютіж не зачепили. Мама і братика тоді забрала до нас. Найперший мій спогад з раннього дитинства – то танки на вулиці, які я бачила через вікно. Але то вже наші танки були, які зайшли в село після звільнення Городнянщини у 1943-ому. А після Перемоги й батько повернувся додому. Скалічений. Без ока. По інвалідності йому платили копійки якісь. А мама в колгоспі працювала, конюхом. Вона така дрібненька була. А все доводилось робити – і косити, і землю орати. Було, баби у плуг впрягуться, а мама за тим плугом іде. Й де тільки ті сили бралися? Лютіж тоді велике село було. І школа в нас своя була, чотири класи. Важко жили, важко працювали. Але молодість є молодість – після важкої роботи аж ну до вечорниць!

Саме під час таких вечірніх гулянь Валентина і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Каребою. Він був знаним гармоністом. Ходив з хлопцями на вечорниці. Як затягне мелодію – серце замирає. Валентині ще й сімнадцяти не було, коли старший на п’ять років Сашко запримітив метку дівчину. Ох і співала та гармошка вечорами! А що там від Моложави до Лютежа? Якихось п’ять кілометрів. Хіба то відстань для кохання?

– Саша працював робітником у Тупичівському лісництві, – ясніють очі у Валентини Іванівни при згадці про чоловіка. – Одружилися ми в 1958 році. Три дні весілля справляли! У молодої, затим у молодого, а тоді ще й на курей гості сходились. Привів він мене сюди, в Моложаву. Тут поруч свекруха жила в маленькій хатині. А там ще брати й сестри, найменша з 1941-го року, батько з війни не прийшов. П’ятеро душ і я шоста. Хатина на одну кімнату, крита соломою, у землю вгрузає. Тісно, але не в обіді ніхто був, дружно жили, та ми вирішили, що своє нам житло треба. Й затіяли будівництво на ділянці поруч із свекрушиною хатою.

Щоб не дуже притісняти рідних, Олександр і Валентина пішли в кімнатку. В якій їм дозволило жити лісництво. То був будинок лісника, який знаходився у лісі. В одній половині лісник жив, а молодятам дісталась кімната у другій. Була там піч, а ще розмістились ліжко і скриня з нехитрим Валентининим приданим. Ото й усе умеблювання. Так сплило майже чотири роки – у нелегкій праці й будівництві. Ще проживаючи в Лютежі, Валентина після закінчення школи почала працювати в колгоспі. Грошей за працю тоді не платили – нараховувались палички-трудодні.

А вже в Моложаві якраз у рік, коли вона вийшла заміж, організували підсобне господарство лісгоспу. Там можна було отримувати, хоч і невелику, але зарплату. Будуватися стало веселіше, нарешті вони мали власне житло, зведене своїми руками. Валентина Іванівна тривалий час працювала на різних роботах у підсобному, також приймала молоко, а останні 16 років до виходу на заслужений відпочинок працювала у Моложаві в магазині, який теж був від лісгоспу.

– Як організувалось Моложавське лісництво, Сашко мій теж перейшов сюди з Тупичівського, – каже жінка. – Працював спочатку завгоспом, а потім лісником. І так до самої пенсії, та ще й на пенсію вийшовши, не полишав роботи. Скільки він грамот і відзнак за свою добросовісну службу мав – не перерахувати. І керівництво його просило: «Григорович, ну попрацюйте ще…» Тільки у 2001 році він вже перестав працювати, все ніяк не міг із лісом і з колегами розпрощатись. Майже до 90 років дожив, у 2024-му полишив цей світ і мене… Гарне ми з ним життя прожили.

Єдине, що Бог дітей нам не дав. Але Маринка ось у мене є. Вона до нас ходила як соціальний працівник ще коли ми удвох були. Ловка така дитина, все робить, що попрошу. А до того її мама нас обслуговувала, Наталія Федорівна. Так що ми вже майже родичі. А ще ось тут, по сусідству, живе дружина чоловікового брата, вже теж покійного. У них двоє донечок, наших племінниць. То вони нам за рідних дітей. Як почалось повномасштабне – Ніна й Люда по черзі біля матері. То й до мене дівчатка мої рідненькі ходять інколи й тричі на день. І онучка Юля з Києва щовечора дзвонить: «Бабо, як ви там?». Приїжджають інколи з чоловіком Юрою. Доня у них є. Василиса, красуня наша. Їй вже 13. Вони усі мене не кидають, хоч я ніби й не рідна їм по крові, але ж душею – рідня.

Допоки ми говоримо, Марина вже справилась по господарству. Речі для прання забирає додому. Каже – так зручніше, вдома машинка все зробить, привезе назад вже випране. Сміється:
– А була в нас із Іванівною оказія: собака Шарик її відв’язався, було. Я прийшла, а він мене у двір не пускає. І Іванівна з хати не може вийти. На другий день я прийшла – та сама картина. То ми зі старостою Людмилою Куцою і поліцією з Шариком воювали. Сюжет – як для коміксу: один поліцейський з граблями, другий – з сапкою, і ніяк собаку, який волю почув, прив’язати не можемо, всіі по двору бігаємо. Якось вже його шматком м’яса у сарай заманили– спкусився на смакоту. Там і зачинили. Я пару днів лазила на чердак, щоб його звідти годувати, кидати вниз їжу. Ледь потім вдалось його прив’язати.

Шарик, проводжаючи з двору нас з Мариною, геть не проявляв ознак злого пса: дивіться, мовляв, я ж сама доброта, і гостям завжди радий. І господарку люблю, і Маринці завжди радий. То наговорюють все заради жарту. Так, зі сміхом, і полишали гостинний двір. А я згадала: кілька років тому я була в Моложаві на одному з заходів. Там урочисто вітали подружжя Кареб із 60-річчям подружнього життя. Доля їм відміряла 65 років удвох. Щедрий подарунок, що не кожному випадає. Усяких випробувань випадало на непростому життєвому шляху, та коли поруч той, хто призначений долею, хто ніколи не зрадить і завжди підтримає, будь-яке лихоліття можна пережити. І спогадів світлих вистачить до останнього дня, відміряного Богом. Аби тільки проклята війна не затьмарювала і спогади, і старість.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: