Борис Чайка воює замість загиблого батька, хоча мав право не вступати до ЗСУ
Борис Чайка з Карильського, що на Коропщині, захищає країну в складі «Артану». Це — підрозділ активних дій Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Названий на честь племені артанців, які, за легендою, «вбивають будь-якого чужоземця, що приходить на їхню землю». Тут — тільки добровольці. Усі — з посиленою фізичною підготовкою. Є майстри спорту (зокрема з боксу, боротьби, кікбоксингу, бойових мистецтв) і навіть чемпіони. Підрозділ став відомим завдяки найскладнішим та унікальним операціям — у Чорному морі, на Куп’янському напрямку, при обороні Часового Яру та іншим.
Потрапити до нього непросто — перед відбором за фізичними параметрами претендент проходить співбесіди, де визначають рівень його психологічної готовності, а також численні перевірки — у тому числі на поліграфі.
Бориса відібрали — служить уже пів року.
— Він — один із найкращих спортсменів за всю шкільну історію Коропщини, зірка учнівських стартів, — стверджує начальник відділу сім’ї, молоді та спорту Коропської селищної ради Володимир Лучко. — У волейболі разом з Артемом Крючковим, який також на війні, вони перемагали всіх. Боря грав навіть за дорослу команду, за область. А в футбольних змаганнях йому не було рівних.
Майже на всіх фотографіях тих часів Борис — із наколінником на правій нозі.
— Проблеми були з народження, — каже мати Інна Миколаївна. — Меніски (хрящові прокладки, що виконують роль амортизатора в суглобі. — Авт.) кілька разів міняли. Але він переборював біль. Тренувався.
У спортшколу в Короп підлітка возив машиною батько Валентин Борисович. Він був для сина ідеалом. Учив бути мужчиною. Ніколи не здаватися і не нахиляти голови — дивитися в очі всім труднощам і негараздам, а якщо доведеться — навіть і смерті.
Що чоловік має бути господарем і відповідальним за родину, Борис засвоїв з дитинства.
За фахом Валентин Борисович був водієм і електриком. Та щоб гідно забезпечити сім’ю (у Бориса є ще старша на 7 років сестра Оксана), тримав велике господарство: було понад 40 голів свиней, два бики, птиця, обробляв 18 га землі. Гарували з дружиною, але гра була варта свічок.
— У нас у перших в селі з’явилися мікроавтобус, джип. Повеземо м’ясо в Харків на продаж, накупимо там товару — так відкрили у селі магазин. Наше обійстя чоловік зробив затишним куточком своїми руками. За ним ми всі були як за кам’яною стіною. Таким був і батько чоловіка. На його честь ми й сина назвали, — продовжує Інна Миколаївна.
— Валик і Боря завжди були нерозлийвода. Вони в усьому сходилися, окрім хіба що полювання. Син завжди казав: «Це не моє». На полюванні він більше гладив собаку, ніж стріляв.
Після школи Борис вступив до НУ «Чернігівська політехніка». Навчався на реабілітолога. «Уразі чого буде свій рятувальник», — казав батько. У нього були неабиякі проблеми зі здоров’ям. Та він не любив говорити про це — намагався їх пережартувати і перетанцювати.
— Який не втомлений, а тільки почує музику — готовий іти в танець, — згадує Інна Миколаївна. — А сам переніс інфаркт — поставили два стенти (металеві каркаси, які вводять у місце звуження судини, щоб зберегти просвіт у ній. — Авт.), мав грижі на хребті, виразку шлунка.
— Ще до повномасштабно- го вторгнення Валентин Чайка був знятий з військового обліку, та вже в перші дні війни організував односельців для оборони території і надання допомоги на фронт. Вони чергували на блокпосту, а продукти, які збирали люди, він відвозив військовим своєю машиною, — розказують у Коропській селищній раді.
Значна частина цих продуктів була з домашньої свиноферми подружжя. Своєю «Нивою» Валентин Борисович поїхав і служити.
— Він рвався на фронт із самого початку. Казав: не хочу, щоб діти гинули. Я вже пожив, а вони тільки починають, — зітхає вдова.
Признається: до останнього сподівалася, що чоловіка з його болячками повернуть додому.
— Та він якось зумів їх приховати. Набрав із дому купу ліків. Але хвороби не обдуриш. Трохи згодом (його бригада ще була на навчанні) відкрилася виразка. Була сильна кровотеча, впав гемоглобін — рятували в реанімації. Після цього відправили додому на місяць — набиратися сил. Та Валик його не добув, бо його хлопці їхали воювати, а він хотів бути зі своїми.
Відправлення було призначене на 11 січня 2023-го. До дня народження Валентина Борисовича залишалося 9 днів. Тож своє 51-річчя він зустрів на фронті — служив водієм механізованого батальйону 31-ї механізованої бригади.
А 50-річний ювілей святкували в кафе. Іменинник старався не пропустити жодного танцю. Наче знав, що більше не доведеться...
Рядовий Валентин Чайка (позивний Кохан — це дівоче прізвище матері) загинув 2 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Рівнопіль на Донеччині. Зазнав смертельного поранення під час ворожого удару — осколок попав у шию.
— Побратими не змогли винести його зразу, бо не припинялися обстріли. А надворі — літо. Тож труни не відкривали. У військкоматі сказали: розбите обличчя. Але таким ми з дітьми його не бачили. У пам’яті він залишився красивим і усміхненим, — плаче Інна Миколаївна.
— Поховали Валентина Борисовича 5 липня. Проводжало все село. Його в нас дуже поважали. Бо хто не звернеться, усім допомагав — і словом, і ділом...
Борис якраз закінчив університет, отримав диплом. Він дуже важко переживав загибель батька. Хотів на фронт — замість нього, — згадує староста Наталія Хоменко.
— Боря думав піти ще раніше — разом із батьком. Однак той зупинив. Сказав: «Спочатку — я, а потім час покаже». Перед від’їздом Валентина вони проговорили цілу ніч. Тоді все й вирішили. Але син мені зразу не відкрився.
Став часто кудись їздити. Казав, що влаштовується на роботу в Київ. Питаю, що за робота, не зізнається. Згодом я почала здогадуватися: готується до служби в ЗСУ. Плакала, відмовляла — не приховую. Та це нічого не змінило. Згодом просила: якщо вирішив іти на війну, йди за своєю спеціальністю. Будеш рятувати бійців. Це не менш важливо. Дуже переживала — адже йому тоді було всього 22. Син заспокоював. Але стояв на своєму — став військовим за рік і місяць після загибелі батька.
Інна Миколаївна каже: чоловік снився цілий рік. Дуже часто. Розказував, що і як треба робити. Просив, вимагав, щоб не побивалася, та вона все одно світу не бачила за слізьми.
— Мені 50 років. 31 із них я була щаслива у шлюбі. Без Валентина все життя, всі надії обірвалися. Наш дім спорожнів. Оксана із сім’єю живуть у Броварах. Моя мати і свекруха, яких ми доглядали, померли. Боря — на фронті. Коли він пішов, я була сама не своя. Побачу, як хтось заходить у двір, і мене починає лихоманити. Боялася, що йдуть із поганими вістями. Навіть хвіртку замикала.
Залишилася сама. Почну готувати їсти і кидаю — нема для кого.
Борис міг не йти служити, бо згідно з чинною нормою Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» жінки та чоловіки, чиї близькі родичі загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії та під час дії воєнного стану, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Та він навіть не намагався цим скористатися. Навпаки — радів, що склав усі іспити і буде служити в ГУР.
— До цього йому не дуже щастило на екзаменах. Бувало, не встигне вивчити всього один білет — саме він і попадається. А тут усе склалося.
Я переживаю і молюся за нього, як і раніше. І дуже пишаюся сином. Він усе більше й більше стає схожим на батька. Навіть позивний у нього такий самий. Тільки син, може, більш мовчазний, — каже Інна Миколаївна. — Про те, що пережив, розказує небагато. Хіба що іноді ненароком прохопиться. Так я й дізналася, як вони чотири дні були без води, як ішли на штурми, як він ніс на собі «двохсотого».
Та життя — це не тільки війна. Перед нинішнім Новоріччям Борисові виповнилося 23. Тоді ж він освідчився своїй коханій Ладі. Вона з Коропа, на 3 роки молодша.
Запитую в матері, коли весілля.
— Дата ще не призначена. Я радію і тривожусь одночасно — не уявляю, як святкуватиму без чоловіка. Добре, що на ньому буде Варечка — наша єдина внучка. Вона — як ніхто — вміє відганяти важкі думки. Дуже любить танцювати. Дідусь заохочував її до танців, як тільки почала ходити. Коли його не стало, Варі було три з половиною роки — вона все пам’ятає...
Джерело: газета “Гарт”, Марія ІСАЧЕНКО
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.