Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Борис Чайка воює замість загиблого батька, хоча мав право не вступати до ЗСУ

Борис Чайка воює замість загиблого батька, хоча мав право не вступати до ЗСУ

 



Борис Чайка з Карильського, що на Коропщині, захи­щає країну в складі «Артану». Це — підрозділ актив­них дій Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Названий на честь племені артанців, які, за легендою, «вбивають будь-якого чужозем­ця, що приходить на їхню землю». Тут — тільки добро­вольці. Усі — з посиленою фізичною підготовкою. Є майстри спорту (зокрема з боксу, боротьби, кікбок­сингу, бойових мистецтв) і навіть чемпіони. Підроз­діл став відомим завдяки найскладнішим та унікаль­ним операціям — у Чорному морі, на Куп’янському на­прямку, при обороні Часового Яру та іншим.
Потрапити до нього непросто — перед відбором за фізичними параметрами претендент проходить співбесі­ди, де визначають рівень його психологічної готовності, а також численні перевірки — у тому числі на поліграфі.

Бориса відібрали — служить уже пів року.

— Він — один із найкращих спортсменів за всю шкільну історію Коропщини, зірка учнівських стартів, — стверджує начальник відділу сім’ї, молоді та спорту Коропської селищної ради Володимир Лучко. — У волей­болі разом з Артемом Крючковим, який також на війні, вони перемагали всіх. Боря грав навіть за дорослу ко­манду, за область. А в футбольних змаганнях йому не було рівних.

Майже на всіх фотографіях тих часів Борис — із на­колінником на правій нозі.

— Проблеми були з народження, — каже мати Інна Миколаївна. — Меніски (хрящові прокладки, що вико­нують роль амортизатора в суглобі. — Авт.) кілька разів міняли. Але він переборював біль. Тренувався.

У спортшколу в Короп підлітка возив машиною бать­ко Валентин Борисович. Він був для сина ідеалом. Учив бути мужчиною. Ніколи не здаватися і не нахиляти голови — дивитися в очі всім труднощам і негараздам, а якщо доведеться — навіть і смерті.

Що чоловік має бути господарем і відповідальним за родину, Борис засвоїв з дитинства.


За фахом Валентин Борисович був водієм і електриком. Та щоб гідно забезпечити сім’ю (у Бори­са є ще старша на 7 років сестра Оксана), тримав велике госпо­дарство: було понад 40 голів сви­ней, два бики, птиця, обробляв 18 га землі. Гарували з дружиною, але гра була варта свічок.
— У нас у перших в селі з’явилися мікроавтобус, джип. По­веземо м’ясо в Харків на продаж, накупимо там товару — так відкри­ли у селі магазин. Наше обійстя чоловік зробив затишним куточком своїми руками. За ним ми всі були як за кам’яною стіною. Таким був і батько чоловіка. На його честь ми й сина назвали, — продовжує Інна Миколаївна.

— Валик і Боря завжди були нерозлийвода. Вони в усьому сходилися, окрім хіба що полюван­ня. Син завжди казав: «Це не моє». На полюванні він більше гладив со­баку, ніж стріляв.

Після школи Борис вступив до НУ «Чернігівська політехніка». На­вчався на реабілітолога. «Уразі чо­го буде свій рятувальник», — казав батько. У нього були неабиякі про­блеми зі здоров’ям. Та він не лю­бив говорити про це — намагався їх пережартувати і перетанцювати.

— Який не втомлений, а тіль­ки почує музику — готовий іти в та­нець, — згадує Інна Миколаївна. — А сам переніс інфаркт — постави­ли два стенти (металеві каркаси, які вводять у місце звуження суди­ни, щоб зберегти просвіт у ній. — Авт.), мав грижі на хребті, виразку шлунка.

— Ще до повномасштабно- го вторгнення Валентин Чайка був знятий з військового обліку, та вже в перші дні війни організував од­носельців для оборони території і надання допомоги на фронт. Во­ни чергували на блокпосту, а про­дукти, які збирали люди, він відво­зив військовим своєю машиною, — розказують у Коропській селищній раді.

Значна частина цих продуктів була з домашньої свиноферми по­дружжя. Своєю «Нивою» Валентин Борисович поїхав і служити.

— Він рвався на фронт із самого початку. Казав: не хочу, щоб діти гинули. Я вже пожив, а вони тільки почи­нають, — зітхає вдова.

Признається: до остан­нього сподівалася, що чо­ловіка з його болячками по­вернуть додому.
— Та він якось зумів їх приховати. Набрав із до­му купу ліків. Але хворо­би не обдуриш. Трохи зго­дом (його бригада ще бу­ла на навчанні) відкрилася виразка. Була сильна кро­вотеча, впав гемоглобін — рятували в реанімації. Піс­ля цього відправили додо­му на місяць — набиратися сил. Та Валик його не до­був, бо його хлопці їхали воювати, а він хотів бути зі своїми.

Відправлення було при­значене на 11 січня 2023-го. До дня народження Ва­лентина Борисовича за­лишалося 9 днів. Тож своє 51-річчя він зустрів на фронті — служив водієм механізованого батальйону 31-ї механізованої бригади.
А 50-річний ювілей святкува­ли в кафе. Іменинник старався не пропустити жодного танцю. Наче знав, що більше не доведеться...
Рядовий Валентин Чайка (по­зивний Кохан — це дівоче прізви­ще матері) загинув 2 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Рівнопіль на Донеччині. Зазнав смертель­ного поранення під час ворожого удару — осколок попав у шию.

— Побратими не змогли вине­сти його зразу, бо не припиняли­ся обстріли. А надворі — літо. Тож труни не відкривали. У військкоматі сказали: розбите обличчя. Але та­ким ми з дітьми його не бачили. У пам’яті він залишився красивим і усміхненим, — плаче Інна Микола­ївна.

— Поховали Валентина Бори­совича 5 липня. Проводжало все село. Його в нас дуже поважали. Бо хто не звернеться, усім допо­магав — і словом, і ділом...

Борис якраз закінчив універ­ситет, отримав диплом. Він дуже важко переживав загибель бать­ка. Хотів на фронт — замість ньо­го, — згадує староста Наталія Хоменко.

— Боря думав піти ще раніше — разом із батьком. Однак той зу­пинив. Сказав: «Спочатку — я, а потім час покаже». Перед від’їздом Валенти­на вони проговорили цілу ніч. Тоді все й вирішили. Але син мені зразу не від­крився.

Став часто кудись їз­дити. Казав, що влашто­вується на роботу в Київ. Питаю, що за робота, не зізнається. Згодом я по­чала здогадуватися: го­тується до служби в ЗСУ. Плакала, відмовляла — не приховую. Та це нічого не змінило. Згодом просила: якщо вирішив іти на війну, йди за своєю спеціальніс­тю. Будеш рятувати бійців. Це не менш важливо. Дуже переживала — адже йому тоді було всього 22. Син заспокоював. Але стояв на своєму — став військовим за рік і місяць після заги­белі батька.

Інна Миколаївна каже: чоловік снився цілий рік. Дуже часто. Розказував, що і як треба робити. Про­сив, вимагав, щоб не по­бивалася, та вона все одно світу не бачила за слізьми.

— Мені 50 років. 31 із них я бу­ла щаслива у шлюбі. Без Вален­тина все життя, всі надії обірва­лися. Наш дім спорожнів. Оксана із сім’єю живуть у Броварах. Моя мати і свекруха, яких ми догляда­ли, померли. Боря — на фронті. Коли він пішов, я була сама не своя. Побачу, як хтось заходить у двір, і мене починає лихоманити. Бояла­ся, що йдуть із поганими вістями. Навіть хвіртку замикала.





Залишилася сама. Почну готу­вати їсти і кидаю — нема для кого.
Борис міг не йти служити, бо згідно з чинною нормою Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» жінки та чоловіки, чиї близькі родичі загинули або пропа­ли безвісти під час здійснення за­ходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стриму­вання збройної агресії та під час дії воєнного стану, не підлягають при­зову на військову службу під час мобілізації. Та він навіть не нама­гався цим скористатися. Навпаки — радів, що склав усі іспити і буде служити в ГУР.

— До цього йому не дуже щас­тило на екзаменах. Бувало, не встигне вивчити всього один білет — саме він і попадається. А тут усе склалося.

Я переживаю і молюся за ньо­го, як і раніше. І дуже пишаюся си­ном. Він усе більше й більше стає схожим на батька. Навіть позивний у нього такий самий. Тільки син, може, більш мовчазний, — каже Ін­на Миколаївна. — Про те, що пе­режив, розказує небагато. Хіба що іноді ненароком прохопиться. Так я й дізналася, як вони чотири дні бу­ли без води, як ішли на штурми, як він ніс на собі «двохсотого».

Та життя — це не тільки війна. Перед нинішнім Новоріччям Бо­рисові виповнилося 23. Тоді ж він освідчився своїй коханій Ладі. Во­на з Коропа, на 3 роки молодша.
Запитую в матері, коли весілля.

— Дата ще не призначена. Я радію і тривожусь одночасно — не уявляю, як святкуватиму без чоло­віка. Добре, що на ньому буде Варечка — наша єдина внучка. Во­на — як ніхто — вміє відганяти важ­кі думки. Дуже любить танцювати. Дідусь заохочував її до танців, як тільки почала ходити. Коли його не стало, Варі було три з половиною роки — вона все пам’ятає...

Джерело: газета “Гарт”, Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: