23-річний Микола Михайленко з Варви, який грає за «Динамо» розповів, як прийшов у футбол

Добавить новость

Среда, 27 Ноября 2024 16:28  |  Просмотров: 795

З респондентом інтервʼю, яке після вик­ладу короткої перед­історії подаю в цій же публікації, уродженцем нашого селища, нині відомим українським фут­болістом, моїм дав­нім знайомим і не тільки, я зустрівся у Варві ще в другій половині червня цього року. Тоді він приїз­див на короткочасні гос­тини до батьків. Ми трохи поговорили про його футбольне зрос­тання, перспективу учас­ті в різноманітних тур­нірах,зокрема міжна­родних.
У повному, за­зда­­­легідь мною за­пла­­нованому фор­маті, продовжити роз­по­чату розмову не вдалося, через окремі субʼєктивні та обʼєктивні причини.



Виходячи з обс­та­вин, що склалися, домовилися продовжити спілкування після йо­го повернення з олімпіад­них баталій у Франції, куди варвинець невдов­зі мав вирушити у скла­ді Національної Олім­пійської збірної. Але не все так скла­лося, як було заплановано. З французького Ліону, де дислоку­ва­лась наша збірна, мій бажаний співрозмовник кількома авіарейсами дістався польського міста Люблін і приєднався до складу когорти грав­ців київського “Динамо”, бо йо­го орендоване перебування у футбольному клубі ”Олександрія” з однойменного міста Кіровоградської області завершилося. Головний тре­­нер киян Олександр Шовковський вирішив повер­нути прогресуючого гравця в колектив, у якому він зростав, опановував навички і вміння футбольної майстерності.

Відтак, тепер уже як динамівець, готувався до вирішальних матчів у Лізі Чемпіонів УЄФА – що­річному футбольному турнірі, що проводиться між європейськими клубами, які найбільш успішно виступили в національних чемпіонатах попереднього сезону. Брав участь у відповідальних ігрових дербі – виходив на заміну на свою звичну позицію півзахисника. Так було і в другому поєдинку з австрійським “Зальцбургом”.Протистояння завершилося внічию – 1:1. Дивідендів киянам нічия не принесла, бо перший матч вони програли. Разом з командою повернувся в Україну.

Здобув кільканадцять хвилин ігрового тонусу в матчі УПЛ проти черкаського ЛНЗ. Після цього в національному чемпіонаті настала пауза, у звʼязку з виступами головної збірної України в міжнародному футбольному турнірі Ліга Націй УЄФА. Не задіяні до складу команди гравці клубів одержали чотириденні вихідні. Скориставшись цим, я зателефонував у Київ.Одержав ствердну відповідь на розмову. Незважаючи на відсутність електроенергії, мобільний звʼязок Варва-Київ-Варва працював без пе­ребоїв.



-Колю, це наше третє з тобою інтервʼю. Перше відбулося більше десятка років тому, коли я запросив тебе в студію місцевого телеканалу “Оріон”. Ти тоді прибув із татусем у довгій динамівській куртці. Памʼятаєш?

-Звичайно. Наша перша зустріч відбулася сніжною, морозною зимою. Тому й одягався якнайтепліше.

-Скільки років тобі було?

-Всього лише десять.

-По закінченні запису телепередачі, я попросив телеоператора Олексія Дудника сфотографувати тебе, а потім із цифрового носія замовив у ательє подарункове фото – тобі і батькам на памʼять. Ні до цього, ні після подарункових фотосвітлин нікому не робив. От зараз думаю, я ніби передбачав, що ти , десятирічний хлопчина,у майбутньому досягнеш вершин футбольного успіху. А фото збереглося?

-Так, воно на чільному місці в батьківській хаті.

-Згодом, вже дещо пізніше я цікавився твоїми успіхами в юнацькому футболі, для сценарію відкриття турніру, присвяченого памʼяті футболіста варвинських команд “Нафтовик”, “Факел”, директора Гнідинцівського ГПЗ М.О. Галушки. На памʼятному заході ти був почесним гостем. Сьогодні спілкуємося втретє. Наразі розпочну із запитання, як сталося, що з дитячих літ ти залюблений у футбол?

-Цим видом спорту захоплювався мій старший брат. У складі збірної Варвинської ДЮСШ, як атакувальний гравець, зривав оплески вболівальників голами-красенями. Його гра і стала для мене прикладом для наслідування. У шестирічному віці я почав тренуватися в нашій спортшколі під керівництвом Михайла Миколайовича Бойка. Першим моїм ігровим амплуа теж була позиція нападника.

До всього хочу додати, що я дуже вдячний братові Серьожі. За можливість займатися улюбленою справою.Уже третій рік він на передовій фронту. Ця вдячність від мене і моїх товаришів також його бойовим побратимам і всім воїнам-захисникам України. Додам ще один штрих до моєї розповіді. Перебуваючи в короткочасній відпустці, брат був запрошений на матч заключного 30-го туру української футбольної Премʼєр Ліги сезону 2023-24 років між командами “Оболонь” та “Олександрія”. Символічним ударом з центра поля Сергій відкривав поєдинок. На згадку одержав подарунки – два футбольні мʼячі. Один з них від тренера олександрійців Руслана Ротаня.

-Як ти потрапив до складу юних прилучан у дитячо-юнацьку футбольну школу “Європа”?

-Якось увечері ми з товаришем Дімою Галушкою гуляли на майданчику нашого мікрорайону. Його батьки і мої сиділи на лавці біля нашої багатоповерхівки і про щось розмовляли. Підійшли до них. Мої мама й тато запитують: ”Коля, поїдеш у “Європу”, у Прилуки на перегляд?”.

”Поїду”,- відразу зголосився я. І вже скоро мене з Дімою повезли у Прилуки. Там перевірили наші уміння і здібності володіти мʼячем, ігрові дії і таке інше. Після перегляду директор ДЮФШ “Європа” Віктор Миколайович Харченко сказав мамі: ”У вашого сина велике майбутнє.Так я бачу”.

Віктор Харченко – пряма мова (уривок зі спогаду -розповіді директора за 8 серпня 2024 року з телеграм каналу):

-…Їх привезли удвох – Діму Галушку та Колю Михайленка. На першому занятті я виокремив Колю, адже він подавав великі надії – не стільки у фізичному, скільки в технічному та тактичному плані – дуже велике розуміння в дитини було самого футболу.

– Тебе відразу прийняли в колектив містян, яким опікувався тренер Сергій Ребриков. Я міркую про себе і думаю, що “європейська” збірна була надалі твоїм трампліном для участі в змаганнях більш високого гатунку.

-Мабуть, це дійсно так. Вихідними їздили в Київ на поєдинки відкритого чемпіонату столиці. Змагалися у футбольних дербі в Броварах, Севастополі та інших містах України.

-Тоді якісь досягнення вже мав у складі однолітків?

-Звичайно, у тому ж Севастополі зі старшими хлопцями виграли регіональний кубок. Мене визнали кращим гравцем кубкових протистоянь, вручили памʼятний приз – красиву чашку з логотипом міста моряків. Яскраво оздоблену філіжанку я презентував дідусю Саші.Подарункові він був безмежно радий, казав, що з цим містом його багато чого повʼязує. Малим був, не дуже цікавився дідусевою біографією. Він, мабуть, службу військову там проходив. Звичайно, краще про все знає тато.

Згодом, аби уточнити деталі армійської служби Олександра Михайленка, я зателефонував до його сина Миколи Олександровича. Він ствердно відповів:

“Дійсно, мій батько, Олександр Сергійович (нині покійний) ніс строкову службу в Севастополі. Як радіотелеграфіст чотири роки обслуговував корабельну радіостанцію. Коли ж отримував з рук внука його севастопольську нагороду, сяяв від радості”

-З “Європи” ти перейшов у футбольну академію ”Динамо”?

-Ні. Спочатку мене помітили тренери київського “Переможця”. Він був і є філією динамівського колективу.Взагалі це нормальна практика, коли у великих клубів є команди, з яких вони поповнюються гравцями, які їм приглянулись. До речі, екіпіровка в нас була динамівська.

-Ігрова практика в обоймі столичної команди-це був приємний період твого футбольного зрос­тання?

-І …водночас важкий. У Київ на ігри їздив із татом. Авто у нас тоді не було. Вставати треба було раненько. Зимою і в будь-яку погоду крокували до маршрутки на 4:30 ранку. Приїжджав на гру і мені було зле, нудило від маршруткової хитавиці. Терпів, звичайно.Тренер, дізнавшись про мою проблему, запропонував помешкання одного з гравців. До мене тоді і Діма Галушка доєднався.Комфортно квартирували в товариша. З харчуванням не було проблем. Його мама ще й їжу готувала. Добиралися безперешкодно в розта­шу­вання тренува­ль­ної бази. Навчались у 108-й київській школі.На ігровому майданчику почувався на підйомі, азарт­но атакував, перегравав суперника. Дуже відповідальну, важливу гру проти ДЮСШ-15 пильно переглядав фахівець “Динамо”. Зізнаюсь, я знав, що він буде спостерігати за поєдинком.Мене повідомили про це. Надважке, вирішальне дербі виграли. Бо як би програли, вибули б з подальшої боротьби турнірних перегонів. Єдиний, переможний гол був на моєму рахунку. Після фінального суддівського свистка і бурхливого емоційного святкування нашої перемоги до мене підійшов динамівський представник і запропонував перейти в один із підрозділів іменитого клубу. На заманливу пропозицію погодився не відразу, дуже вагався у прийнятті рішення. Це зараз розмірковую – про що там було думати… гадати. А тоді в 2013-му, коли мені було лише 12 років, думки роєм кружляли в голові.Куди ти малий підеш? Поруч немає ні батьків, ні друзів. Як важко мені було тоді промовити ствердну відповідь “Згоден”. Коли познайомили зі спортивною динамівською базою, школою, усе ж таки, вирішив: “Іду в футбольну академію!”

-Твої перші кроки в “Динамо”?

-Серед однолітків на полі був найменшим. Спочатку змагалися лише в чемпіонаті Києва. Взимку 2014-го їздили в Ригу на міжнародний латвійський турнір.Здобули друге місце, бо у фіналі поступилися італійській “Аталанті”.

-Рік за роком ти переходив з однієї змагальної категорії в іншу. Якими успіхами позначилися кроки твого зростання?

-На чемпіонаті столиці зупинятися не буду. Його завжди завершували переможно. Якщо брати до уваги Чемпіонат України, то ми, 15-ти річні,а потім – 16-ти річні, вигравали його двічі. Перед цим в боротьбі за чемпіонське звання з ровесниками U-14 були другі,а потім з U-17 – треті.

-А результат першості U-18?

-Вона чомусь пропущена, її немає. Але коли мені було вісімнадцять, у кінці сезону брав участь у деяких матчах за U-19 під керівництвом тренера Ігоря Костюка.Переможний результат виступів увінчався золотими медалями. Є така нагорода і в мене.

-Знаю, що надзвичайно успішним для тебе видався сезон 2020-2021 років, коли грав за молодіжний склад “Динамо”. Під керівництвом наставника Юрія Мороза молодіжка тріумфально завершила чемпіонат та майже всім складом була орендована в одеський “Чорноморець”, на чолі з Юрієм Леонтійовичем. У футбольних баталіях “Морозівська” зіграна команда демонструвала швидкісну атакувальну, комбінаційну, перспективну гру – хоч і не завжди результативну. Мабуть, останнє не сподобалось керівництву одеського клубу, і його очільники змінили тренера.

-У тій ситуації, що склалася, причина у вболівальниках: з самого початку прибуття в Одесу вони були проти нас і нашого тренера лише тому, що ми динамівці. Між ультрас “Чорноморця” і “Динамо” з давніх давен триває велика війна. З цього приводу є якась історія. Я її не знаю. Ворожий настрій футбольних фанатів відчували постійно.

-Новий керманич Роман Григорчук відразу ж розпочав запрошувати інших гравців. Попередній зіграний гурт почав сипатись?

-Роман Йосипович не хотів мати велику кількість орендованих футболістів. Із заявочного списку Мороза залишив лише трьох: Георгія Цітаїшвілі, Крістіана Біловара і мене. Все було добре. Підготовчі збори завершилися успішно. У думках готувався до матчу з Маріуполем. Але розпочалася війна. Вона переплутала всі плани. Влітку в мене ще й оренда закінчилася. “Динамо” мовчало. До себе не кликало. Одним з варіантів продовження подальшої футбольної карʼєри стала луганська “Зоря” .

-Але в “Зорі” щось не склалося…

-Не хочу вдаватися до подробиць,там все не склалося.Довідавшись про всі мої проблеми, зателефонував Руслан Петрович Ротань, він тільки-но ставав на місце головного тренера “Олександрії”, і сказав: “Дуже хочу бачити тебе в команді”. Не роздумуючи поїхав на Кіровоградщину, на півтора роки. Спочатку все ладилося, та потім мене почали переслідувати травми. Після них реабілітація, відновлення ігрового тонусу. Відтак більше шести місяців перебував за межами футбольного поля.На його зелений газон повернувся лише після зими цього року.

-І відразу заявив про себе, здобувши схвальні відгуки фахівців і спортивних оглядачів. Гру в півзахисті цілеспрямовано поєднував з гольовим прицілом, який у тебе налаштований ще з дитячих років.

-Так, для мене це був вдалий, дуже хороший період в олександрійському клубі. Хоча команду лихоманило непередбачуваними, замість очікуваних перемог, нічиїми. В кінці кінців з напіврезультатів вибралися.

-Я уважно спостерігав на телеекрані ваш поєдинок з рівненським “Вересом”. Ось ігровий епізод: суперник фолить у своєму карному майданчику. Пенальті! Ти не роздумуючи, береш мʼяч і ні з ким не порадившись ідеш пробивати одинадцятиметровий. Я в ту мить подумав: “Невже ніхто, крім тебе, не прагне поцілити з позначки у ворота своїх візаві…

-Перед цим двобоєм пенальтійні спроби моїх товаришів успіхом не увінчались. Тож, бажаючих “спробувати” не було. Я тоді однозначно вирішив: “Треба взяти відповідальність на себе”.

-Голкіпера і шкіряного ти розвів по кутах воріт і на табло засвітилось “Гол!”.В цьому ж протистоянні рівняни схибили вдруге. Ти знову крокуєш до одинадцяти метрової відмітки. Двічі пробивати – це як би нонсенс…

-Ми програвали. Пробивати, знову ж таки, ніхто не хотів – надто велика відповідальність. Не забʼєш – підведеш команду. Я ж ніяк не можу пояснити, чому був переконаний, що забʼю.

– Впевненість, реалізованим шансом врятував команду від поразки. А які гольові успіхи для тебе особливо незабутні?

-Добре памʼятаю перший забитий гол за “Динамо” у 2013 році на дитячому міжнародному турнірі. У сітку воріт однолітків з російського міста Чертаново мʼяч спрямував головою. Ми тоді виграли – 3:1.

У дорослій першості Української премʼєр-ліги запамʼяталося взяття воріт “Маріуполя” – відновив рівновагу у грі. Азовці поступилися “Чорноморцю” – 2:3. Звичайно ж, не забути ту мить, коли м’яч залетів від мого удару в сітку “Шахтаря”.

– А подвійний гольовий фурор у рамку львівської команди “Рух”? Як-не-як – оформив дубль. Телекоментатор тоді в захваті резюмував: “Сьогодні, коли в штрафну зону львівʼян вривається Михайленко, вони тремтять”.

-Ну цей репортер перебільшив. Але коментар цікавий.

-З футбольних полів України давай перенесемося на міжнародну арену, зокрема на олімпіаду у Франції.Який шлях подолав у складі Молодіжної Збірної України, щоб отримати путівку на XXXIII Олімпійські ігри? Відповідно до Положення Олімпійського комітету, таких перепусток для європейських збірних було лише чотири.

-Для того, щоб забронювати місце в олімпійському списку, необхідно було потрапити до складу команд-учасниць півфінальної стадії Чемпіонату Європи. Щоб відчинити двері у європейські змагання, відразу стати учасником півфінальних двобоїв, мали сягнути на вершину кваліфікаційного відбіркового турніру. Ми ж посіли другу сходинку, але й після цього фіаско шанс пройти далі, на заключну пряму молодіжного Євро залишився – переграти у стикових поєдинках Словаччину, яка у кваліфікаційних перегонах також посіла друге місце. Перший стик програли 2:3, у другому святкували перемогу 3:0 і вихід в омріяний півфінал. У його протистоянні поступилися іспанцям. Та поразка не вплинула на перебіг подальших подій. Місце в авангардному євроквартеті разом з Румунією, Хорватією, Іспанією гарантувало нам поїздку у Францію.

-Це була велика радість для колективу молодіжної збірної, тренерського штабу під керівництвом Руслана Ротаня і українських поціновувачів найпопулярнішої у світі гри?

-Безумовно! Ми всі безмежно раділи успіху. Адже вперше в історії, за майже 33-річчя існування незалежної України, її футбольна збірна виборола право поїздки на Олімпіаду. В рамках передолімпійської підготовки у Франції взяли участь у міжнародному молодіжному турнірі і стали переможцями.

-Стартове олімпійське дербі проти іракської збірної на стадіоні Парк Олімпік Ліонне в Ліоні програли. Що було не так у вашій грі? Чому не вдалося домогтися позитивного результату?

-Ірак грав прогнозовано, прагматично. Та все ж, ми не змогли розкрити, розхитати їх захисні редути.

-Як вдалося після поразки налаштуватися на переможну гру з потужною марокканською збірною?

-Мотивація на цей двобій була дуже велика.Адже лише один раз в житті берем участь в подібних олімпіадних протистояннях. Не збиралися опускати руки після стартової невдачі. Хотіли своєю грою хоч трохи підняти настрій українських уболівальників, подякувати захисникам ЗСУ.

А жіотаж уже перед матчем із Марокко в Сент-Етьєні на арені Жоффруа Гішар був неймовірний. Заповнений, у основному марокканцями, стадіон вирував агресивним багатоголоссям. Їхні фанати не цуралися ніяких засобів, аби декласувати українську збірну. У воротаря Кирила Фесюна, який вийшов на розминку, летіли пляшки з водою.

-Була пляшкова атака?

-Так, все це було. Фанатизм арабської спільноти мав зухвало непристойний характер. Проте ні наш голкіпер, ні всі ми не спасували перед хуліганськими випадами африканців.
-Незважаючи на те, що гру закінчували в чисельній меншості, на останніх секундах доданої арбітром восьмихвилинки ви вирвали перемогу. Тоді твоя дружина Даринка, на фоні неймовірного емоційного піднесення у своєму інстаграмі написала: “Ви вигризли цю перемогу. Вони вас засвистували, кидали у вас пляшки, обливали водою українських вболівальників та палили феєрверки. Але ви просто в секунду закрили рота всім вболівальникам Марокко. Як вони кричали на стадіоні та як мовчки йшли після матчу… З перемогою!!!”. Ти відповів їй сердечком і словами: “Моя підтримка”.

До цього хочу додати – підтримка моєї коханої була не лише на стадіонах Франції,а й на всіх іграх Чемпіонату України.

– У заключному турі групового етапу в протистоянні з Аргентиною, команду влаштовувала лише перемога, бо тільки вона забезпечувала вашу участь у плей-оф – наступній серії двоборств.

-Спочатку гра проходила досить рівно. Мали нагоди розпечатати аргентинські ворота, та гольова фортуна не посміхнулась нам, а була на боці команди з Південної Америки.Два прицільні удари принесли перемогу латиноамериканцям. На жаль, вибули з подальших змагань. Звичайно, це засмутило команду і її прихильників. Завжди ж хочеться досягати максимуму, але головне, що взяли участь у футбольних олімпійських перегонах – показали Європі і світовій спільноті, що є футбол в Україні і його виконавці.

-Колю, якщо не зраджує мені памʼять,то з уродженців Варвинщини лише три представники є учасниками міжнародних спортивних змагань, які проводяться один раз на чотириріччя. У 1964 році на XVIII олімпійських іграх у японському Токіо Андрій Хіміч, він родом з Макіївки, у веслуванні на каное-двійці здобув знання Олімпійського чемпіона. Через шість десятиліть на французькому олімпійському видноколі засвітилося тепер уже твоє імʼя – імʼя варвинчанина Миколи Михайленка, а наша варвинська біатлоністка Алла Гиленко брала участь у Зимовій олімпіаді в Китаю якраз за лічені дні до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Переможцем ігор ти не став. Та все ж продемонстрував на них достойний, самовідданий, висококласний футбол. А в свою спортивну біографію вписав високе звання-Олімпієць.

-Дякую за присвоєний титул, -посміхається, -і думаю, що з Ваших вуст ось-ось злетить запитання, яке Ви раніше чомусь не озвучили.

-Про аргентинських глядачів на трибунах…

-Ця публіка була доброзичливо-толерантна.Стоячи шанувала наш Гімн. Приязно зустрічала оголошений список гравців-українців.

-Співвідношення наших глядачів до іноземних?

-Не на нашу користь. Особливо на матчах з Іраком і Марокко. Український загал футбольних симпатиків у порівнянні з азійськими та африканськими – це як краплина в морі.

–Та до тих краплин додавалась неймо­вірно палка підтримка трьох варвинчанок – твоєї матусі Валентини Леонтіївни, дружини та її мами Тетяни Миколаївни. Їх присутність на глядацьких трибунах – що це було для тебе?

-Коли прихильників суперника майже цілий стадіон, а ти в одному з його секторів бачиш рідні обличчя, це дорогого коштує, додає особливого натхнення, додаткової мотивації в ігровому протистоянні. Це ще і емоційний сплеск радості – мої рідні – ось вони – поруч!

-Наразі ти в Україні, але матчі в українській прем’єр-лізі чергуються з ігровими виїздами за кордон. Які за тривалістю переїзди?

-На одну з єврокубкових ігор дванадцять годин їхали потягом, з вокзалу до аеропорту автобусом – півтори години. Обов’язкова реєстрація, митний контроль зайняли дві години. І стільки ж часу були в польоті та в дорозі до готелю. Не снідавши, не обідавши – всього дев’ятнадцять годин.

-Ще ж треба виходити грати..

-А суперник удвічі свіжіший, якщо грає вдома – то й утричі. Такий у нього козир.

-У період реабілітації, або ж міжсезоння займаєшся атлетичною підготовкою. Це видно по твоїй нині кремізній статурі. Сам нарощуєш мязи?

-Буває що так. В основному під пильним оком інструктора. Інколи Даринка проводить м’язозміцнювальний тренаж. Вона фахівець цієї справи – тренерка тренажерної зали, а іще нутриціолог – спеціаліст із харчування.

-У молодіжній збірній України грав під номером 8. Інколи, як капітан, виводив на поле команду. В двобоях УПЛ на твоїй футболці цифра 91.

– Її уподобав, коли почав грати в дорослий футбол за “Чорноморець”. З тих пір уподобання не змінюю. Навпаки – подвоїв. Номер 0091 ще й на бампері мого авто.

-Не лише “Олександрія” інші команди теж прагнули бачити Миколу Михайленка у своєму складі. Шовковський же повернув тебе в альма-матер. Залишаєшся в “Ди­намо”?

-Тепер уже однозначно, бо нещодавно підписав новий контракт з рідним клубом – до 2027 року.

-Бажаю наснаги, вдалих виступів за динамівський колектив,переможних ігрових сходинок, життєвої удачі!

-Дуже дякую!

Джерело: "Слово Варвинщини", Василь Скоромець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: