Валентина Мірошніченко розповіла, як керує старостатом з п’яти сіл
- Пані Валентино, чи великий у вас старостинський округ?Яка його інфраструктура?
- У нашому старостаті п’ять сіл - Іваниця, Зоцівка, Загін, Ковтунівка та Купина.
Зареєстровано близько півтори тисячі населення, але наразі проживає 1200. Найбільше село - Іваниця, близько тисячі мешканців. Є ліцей, де навчаються 118 учнів, дитячий садок, який відвідують 37 діток. У садочку три групи - молодша, середня і старша. У ліцеї діти навчаються офлайн, бо маємо укриття.
Приміщення ліцею триповерхове, дитсадок - на два поверхи. Вони добре облаштовані й доглянуті. В Іваниці є бібліотека, Будинок культури, медична амбулаторія денного стаціонару. Її очолює дуже фаховий лікар Олександр Євгенійович Лещенко, працює досвідчений персонал. На теренах села та громади маємо потужне підприємство - ТОВ «Аграрна компанія «Нива-плюс». До наших інвесторів ми звертаємося з будь-яких питань. Чи це транспорт, чи фінансова або матеріальна допомога, будівельні матеріали тощо. І вони ніколи не відмовляють. Більшість пайовиків старостату - в «Ниві-плюс». Їм підприємство також йде назустріч у різних питаннях. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, «Нива- плюс» безкоштовно роздавало людям борошно та молоко.
- Відколи ви очолюєте округ?
- На посаді старости я з 20 листопада 2020 року. Раніше була в колишній Іваницькій сільській раді землевпорядником. Ще працювала секретарем виконкому. Коли почалося об’єднання громад, мені Валентина Федорівна Карпенко, тодішня очільниця Парафіївської громади, запропонувала обійняти посаду керуючого справами. Коли настав час виборів, Галина Леонідівна Петруша, нинішня голова Парафіївської ТГ, запропонувала мені посаду старости. Я погодилася не вагаючись, адже добре знаю Іваницю, бо тут народилася, виросла,закінчила школу, вийшла заміж, працювала. І знаю всіх - від малого до великого.
- Пані Валентино, як минула окупація для вашого старостату?
- На третій день повномасштабного вторгнення по Іваниці рухалася велика російська колона - понад 150 одиниць техніки. Вони пройшли Іваницю центральною вулицею і ночували за селом - між Іваницею і Городнею. Було страшно. Все село наче вимерло, люди затамували подих. Адже ми не знали, чого очікувати. У мене особисто ночі не було - телефон із зарядки не вимикався, бо всі телефонували. Довелося побути ще й психологом, люди були дуже стривоженими.
Жодного дня я не була вдома, весь час на роботі, хоча чоловік дуже переживав за мене. Відверто, мені було дуже страшно. Я сама їжджу автівкою - селищна рада надала Chevrolet Niva. Від дому до старостату близько 3 км. На роботу потрібно було добиратися ще й тому, що всі чекали - проїде староста чи ні. Як староста проїхала, починався рух.
Наступного дня, після того, як пройшла колона, чоловіки зійшлися до старостату - був повний актовий зал. Запитували, яка потрібна допомога, казали, що потрібно гуртуватися і щось робити. А тоді багато машин, схоже, чужих, їздило без розпізнавальних знаків, тож вирішили контролювати, хто заїжджає в село і виїжджає з нього. Сформували групи, вони цілодобово чергували на вулицях. Усю інформацію ми передавали до ЗСУ.
- Хліб, продукти до нас довезти не могли. Тож випікали самі, з борошна, яке надала «Нива-плюс». Допомагав нам Борис Григорович Щербина, підприємець, він щодня був в адмін- приміщенні. Ми сформували свою тероборону, яку очолив Сергій Володимирович Середенко. Його син був в АТО, отримав поранення. Щойно з’явився виїзд із Іваниці, чоловіки вирушили до Прилук і привезли машину хліба. Це було наче свято. А потім у Парафіївці відкрилася пекарня, і ми їздили туди за хлібом, який потім розвозили селами та роздавали. Намагалися нікого не обділити.
Після першої колони, яка пройшла транзитом, через три дні зайшла інша, вдень. Їх дуже потріпали під Ольшаною, й окупанти стали групами повертатися назад. Спочатку близько 80 одиниць, а потім 17, які зупинилися за Зоцівкою.
У їхньому складі були «Гради», важка техніка. Солдати пішли у Зоців- ку шукати продукти, а там зовсім небагато населення. «Розжилися» на картоплю й цибулю, тому пішки вирушили на Іваницю. Десь узяли мій номер телефону і подзвонили. У слухавці я почула: «Я солдат русской армии, меня зовут Захар. Я знаю, что вы голова теробороны. Нам нужно с вами переговорить». Я кажу своєму помічникові: «Мені зателефонували окупанти...» Він питає, що я збираюся робити? Кажу, що поїду машиною. Той мені відповідає, що не пустить саму. Аж телефон знову задзвонив, вони кажуть, щоби я поквапилася, бо в них небагато часу. А я їм відповідаю: «Не стріляйте людей». Чую, що стріляти нікого не будуть, їм потрібні продукти. Але якщо v vвони за годину не повернуться, то село накриють «Градами». Ми швидко зателефонували в Прилуцьку адміністрацію і пояснили ситуацію. А там нам відповіли, щоб ми їхали і пропонували ворогам здатися. Ми вирушили удвох, про що я попередила росіян. Сказала, що зброї у нас немає. Коли ми добралися, вони дуже поспішали. Сказали: «Извините, мать, дайте нам уйти». І ще раз попередили: якщо вони не повернуться, нас усіх тут постріляють. Нам пощастило. «Гради» поїхали і нас не зачепили...
Як окупанти відступали, то поцілили з танка в магазин «Торговельний дім». І один поранений був - у нього вистрілили з автомата.
Коли окупанти вийшли з Чернігівської області, ми почали повертатися у мирне русло, займатися поточними справами. На старостинський округ громада виділила трактор, який влітку косить, а ще у нього є й фреза. Тож насамперед усім сім’ям військовослужбовців, сім’ям загиблих до помогли безкоштовно фрезувати городи. Торік родинам полеглих заготовили дрова - ми спилювали дер ева під час благоустрою.
- Багато загиблих у вашому старостинському окрузі?
- Семеро і четверо зниклих безвісти. Один із тих, хто зник безвісти, мешкав у Бобровиці, хоча це наш земляк. Люди дуже гостро реагують на кожну втрату, дуже переживають, виходять зустрічати живим коридором. Це неймовірно болюче для всіх. У ЗСУ служить багато наших хлопців... І найголовніше наше бажання — мир.
- Розкажіть про волонтерство. Воно у вас постійне...
- Як і скрізь, наші люди не залишаються осторонь. У ліцеї плетуть маскувальні сітки, багато разів збирали продукти, робимо щозими окопні свічки. Минулого року залили 250, передали хлопцям. Збирали ліки. Проводили благодійний ярмарок. Відправляли шкарпетки, смаколи- ки, сільгосппродукцію. Минулого року волонтери звернулися з цього приводу, так ми назбирали два буси продуктів. Відгукуємося на прохання наших хлопців про якусь техніку. Допомогли придбати тепловізор. Щоразу, коли гине наш односелець, ми збираємо допомогу родині.
Наші місцеві депутати дуже активні, повсякчас беруть участь у житті старостату та громади.
- Які зараз у вас нагальні питання?
- Хотілося би відремонтувати дороги, продовжити встановлювати вуличне освітлення. На жаль, у нас освітлені тільки три вулиці. За період моєї роботи облаштували дві зупинки, поставили лави для відпочинку. Біля нашого адмінприміщення є невеличкий сосновий парк, там розмістили столики і лавочки.
Коли не було війни, встановлювали на площі ялинку. У школі оголосили конкурс на найкращий новорічний виріб, ялинку відтак прикрасили цими іграшками. Тепер це не на часі. Тож ми прикрашаємо невелику ялиночку біля адмінприміщення, до речі, дерев’яними іграшками, які виготовили наші працівники-комунальники.
Мала багато ідей, як покращити життя в селі. Але, на жаль, війна сплутала всі плани. Хотіли зробити зону відпочинку, молодь звернулася, щоби облаштувати пляж. Ми вже й почали роботи, розчистили ставок, домовилися про пісок...
Дуже хотіли посадити гарний парк імені нашого земляка, іваничанина Костянтина Бутейка. Це відомий лікар, який розробив методику поверхневого дихання. Минулого року ми відкрили йому меморіальну дошку на амбулаторії, у приміщенні є стенд, присвячений лікарю.
Хотілося би щось гарне відкрити для наших жінок - можливо, зал для тренувань.
- У вас є вихідні, чи всі дні ходите у старостат на роботу?
- Якщо є потреба, забуваю про вихідні. Люди можуть і вночі зателефонувати, тож сідаю в автівку і їду.
- А що робите у вільний час, як відпочиваєте?
- Разом із чоловіком Миколою допомагаємо виховувати онучку, їй 5 років. Вона дуже любить тварин. Завдяки Улянці зараз маємо чотирьох котів і чотирьох собак, колишніх безхатьків. Тримаємо й господарство. Тож роботи удома вистачає.
Дуже люблю квіти. Особливо подобаються першоцвіти - проліски, крокуси, нарциси. А тюльпанів у мене найбільше. Цього року їх цвіло понад тисячу. Звісно, є й інші квіти. Багато ірисів, флоксів...
- Пані Валентино, які ваші життєві принципи?
- Хочу, щоби люди були добрішими одне до одного. Підтримували одне одного, адже зараз це особливо необхідно. Потрібно як ніколи бути згуртованими, ставитися до тих, хто живе й працює поруч, із розумінням та повагою. Загалом же, у мене життєве переконання - прагнути зробити так, щоби було якнайкраще.
Джерело: “Трудова Слава”, Людмила Забаровська, Віра Солодка
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: старостат, Іваниця, Зоцівка, Мірошніченко