Юра загинув, Юля на передовій

Добавить новость

Суббота, 14 Сентября 2024 13:06  |  Просмотров: 437

Минуло 40 днів від загибелі 50-річного Юрія Дмитренка, чернігівця. Командира мінометного розрахунку 167-го батальйону 119-ї окремої бригади ТРО. 8 липня на Донеччині Юрій потрапив під артобстріл.

— Ми були разом 22 роки. У Юрія від першого шлюбу доросла донька. Спільних троє синів. Їм 21, 19 і 14 років. Чоловік займався столярною справою і різьбленням по дереву. Входив у топ визнаних різьблярів країни. Мав звання народний майстер. У Спасо-Преображенському соборі Чернігова ікони в рамах, які він вирізав, — розповідає 42-річна Юлія Дмитренко, вдова, директорка КП «Чернігівський обласний центр комплексної реабілітації та обслуговування учасників бойових дій, членів їх родин та сімей загиблих». — Нині я офіцерка, начальниця інженерної служби. Специфіка діяльності — мінування та фортифікаційні споруди. Вже п’ятий місяць на Донеччині, мар’їнський напрямок.



Ще у 2003 році після закінчення університету хотіла стати військовою психологинею. Та місця не знайшлося. В той час армію скорочували.

Вторгнення застало нашу родину у Чернігові. Чоловік пішов служити 24 лютого 2022 року, я — 1 березня. Волонтерила з 2016 року.

— Батьки не казали, куди ви обоє претеся, у вас же троє дітей?

— У Юри батьки померли. Мої добре знають наші характери, тому ніхто не здивувався, і запитань не задавав.

Ми з чоловіком поїхали на Донбас у грудні 2022 року. Більше чотирьох місяців просиділи без ротації. Але тоді втрат було набагато менше, ніж зараз. За аналогічний період 13 людей, а нині більше тридцяти. Це тільки полеглими, без тяжкопоранених. Бо зараз трішки по-інакшому йде війна. Ще рік тому у ворога не було такої кількості фпівішок і скидів. Від них найбільші втрати.

Фпівішка — це дрон-камікадзе. Він летить, пікірує і вибухає. Скиди з дрона — це коли він несе боєприпаси, скидає їх на ціль і повертається назад.

Юра переніс серйозну контузію, а скільки невеликих, то там ніхто і не рахував. Полежав, випив таблеточку від голови і поїхав далі. Загинув не від дрону. Від артобстрілу. Поблизу села Побєда під Мар’їнкою.

Спілкувалися за день до його загибелі. Ми в одному батальйоні, проте жили в сусідніх населених пунктах. Бо різні у нас підрозділи. Він же служив командиром мінометного розрахунку, а я була у віданні штабу.

— Було передчуття, що більше не побачитеся?

— Юра говорив, що одного разу може не повернутися. І я це розуміла. Сьогодні ти живий, а завтра можеш не прокинутися. На п’ятий день, коли заїхали в Курахове, в хату, де ми зупинилися, прилетів мінометний снаряд. Я і троє моїх підлеглих (всі чоловіки) якраз сиділи в будинку. Це диво Господнє, що всі лишилися живими. Правда, контузило. Були головні болі, дуже підскочив тиск. Легкими вважаються контузії без розриву барабанних перетинок. У нас були пошкодження, а не повний розрив. У медичній роті прокапали, і назад.

Після цієї історії чоловік сказав, що треба комусь із нас звільнятися зі служби. Натякнув, що саме мені. Але я не можу кинути те, чим займаюся, важливу роботу виконую. І замінити мене наразі дуже складно.

— З 2022 року була у вас спільна відпустка, щоб могли побути лише вдвох і подалі від фронту?

— Ні.

— Чоловік загинув, маєте ж законне право звільнитися. У ваших трьох дітей ви лишилися одна.

— Ми пішли захищати державу, аби наші діти жили у вільній країні. Няньчити дитину — велика справа. Але якщо ти трудишся і для своїх, і для чужих дітей, щоб ворог далі не пройшов, це ще більша. Сини навідріз відмовилися виїздити за кордон. Вони хочуть жити в рідній незалежній країні. За це і воюємо.



Наймолодшим нині опікуються мої мама та бабуся. Старші хлопці вже самостійні. Живуть окремо, мають дівчат. На вихідних забирають брата до себе. Один з синів цьогоріч закінчив університет, факультет фізвиховання. Ще будучи студентом, підробляв у доставці «Глово». Нині пішов працювати на СТО. Йому подобається техніка.

Другий вчиться у політеху за спеціальністю реабілітологія. Він бачив мою роботу в центрі реабілітації, йому цікаво. Нині підробляє онлайн. І паралельно ходить на курси масажу. Розвивається.

— Командування говорило: «Юлю, пиши рапорт і ми тебе відпустимо?».

— Ні. Хоча спочатку, після мого повернення з похорону, дивилися, яке рішення прийму. Я вирішила триматися. Цю ротацію точно добуду. З армії точно не піду. Можливо, переведуся служити в область, щоб бути ближче до дітей. Мені б здоров’я трішки підправити, прокапатися.

Юра ще жодного разу не приходив до мене у снах. Та я знаю, він все бачить. І вірю — наші втрати не даремні. Якби не вірила, мене б на фронті не було.



Фото з календаря від Ірен Бринзи на 2024 рік. Груднева сторінка з Дмитренками

Юлія Дмитренко прийшла у волонтерську спільноту, коли займалася торгівлею, була підприємницею. Продавала чоловічу та жіночу білизну на Центральному ринку Чернігова і в підземному торгівельному центрі «Акваріум». В кінці 2018 року влаштувалася психологом у центр реабілітації. Має дві вищі освіти: юридичну та психологічну.

— З Юлею звела нас діяльність по волонтерці ще до повномасштабної війни. Ближче познайомилися, коли мої друзі з «Правого сектора» пішли служити в батальйон. І потрапили туди, де Юля і Юра. Юля тоді була завскладом, — розповідає Євген Орда, настоятель гарнізонного храму Святого Івана, воїна Православної Церкви України (храм на Ремзаводі). — Юра виважений, спокійний, терплячий. Юлія дуже активна. На місці не всидить. Як сонце, від неї заряджаються інші. Вони доповнювали одне одного.

Жаль, що Юра загинув.

Джерело: сайт газети "Вість", Валентина Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: