Сергій Рожок загинув, рятуючи побратимів
Сергій Рожок із Максимівки став на захист України від російських загарбників у серпні 2023 року. Боронив Україну на Донеччині. Був поранений, але після лікування знову повернувся у стрій. Загинув 28 грудня в Авдіївці.
- Напередодні ми з ним говорили телефоном, - розповідає 40-річна дружина загиблого героя Олена. - 29 грудня Маринка з нетерпінням чекала на свій дванадцятий день народження. Вона поділилася з татком, що хоче собі на подарунок телефон. Сергій попросив мене, щоб я купила. Це була остання наша розмова, бо відтоді більше я чоловіка вже не чула...
У день народження доньки Сергій вже не зателефонував їй, не привітав. Й Маринка була дуже засмучена. Адже хотіла почути, що з батьком все добре, хотіла розповісти, що у неї вже є новенький телефон, який вранці їй купила мама в Ічні.
І просто хотіла поговорити з татком.
Шестикласниця Маринка та студент- другокурсник Дігтярівського професійного аграрного ліцею Станіслав дуже люблять свого татка. Він став як рідний батько і для Івана - старшого сина Олени від першого шлюбу. Зараз йому 22 роки. Сергій з Оленою прожили у парі 16 років.
Сергій Рожок родом із Великої Загорівки, що на Ніжинщині. Але у 2005 році доля занесла його на нашу Ічнянщину, у Максимівку. У селі й зустрів свою долю Олену. Вона працювала телятницею у місцевому агропідприємстві. Сподобалися одне одному. Так і зародилося їхнє кохання. У селі родина і вирішила залишитися.
Сергій влаштувався фуражиром на ферму, потім працював на таборі. З Оленою жили-раділи, працювали. Через два роки пара зареєструвала офіційно свій шлюб. Народився синочок Станіслав, через чотири роки ще й донечка Маринка. Сім’я тримала господарство, тому роботи завжди вистачало, як і в кожному селі. Але в Сергієвих руках все кипіло. За що не брався - до тями доводив. У трудящій родині і діти до праці звиклі. Не дарма Станіслав пішов вчитися на механізатора, щоб трудитися на рідній землі: як його батьки.
Олена Іванівна говорить, що Сергій був їхньою опорою: гарним господарем, добрим чоловіком і золотим татом. Його хобі - це праця: він ніколи не сидів без діла. А вільного часу родина просто не мала за сільськими буднями.
- Чоловік був хорошим теслярем: паркан збудував, підлогу в хаті послав, а ще воду в хату провів. Все сам, - розчулено розповідає Олена Рожок. - Ми виховували дітей, разом піклувалися про них. І зовсім не чекали, що прийде повномасштабна війна.
Але родинне щастя Рожків, як і тисяч інших українських сімей, зруйнувала війна - залишила вдовою дружину, а дітей позбавила батька, який найбільше хотів підняти їх на ноги та виростити хорошими людьми.
- З перших днів повномасштабки Сергій із хлопцями чергував по селу, за порядком дивилися. Майже місяць вдома не був, - ділиться Олена Іванівна.
У цивільному житті земляк працював ще й у сфері охорони: в Басані, і в Малій Дівиці, у Верескунах, у Прилуках - загалом десять років віддав цій роботі. За словами дружини, коли її чоловік забезпечував безпеку на підприємстві в Новому Бикові, стався неприємний випадок: щоб упіймати злодіїв він, намагаючись перестрибнути через високий бетонний паркан, зламав п’яти.
- А ще чоловік мав серйозні проблеми з однією ниркою. На правій руці був виламаний палець - стояв у іншу сторону. Тому Сергій відсторонений від служби в армії, як-то кажуть, списаний. Проте, коли отримав повістку та проходив медичну комісію, - за станом здоров’я виявився придатним до захисту країни, - згадує пані Олена. - Він добре розумів, що відбувається на фронті. Тому й прийняв рішення йти воювати, бо сказав, що ганьбити себе не буде.
Коли відправлявся з полігону після навчань на передову, чоловік на один день заїхав додому: попрощатися.
- Напевно знав, що це дорога буде в один бік, - плаче дружина, яка й гадки не мала, що більше його не побачить.
Воїн боронив рідну землю від російських загарбників на найскладніших ділянках, служив гранатометником.
- Казав, що війна дуже важка. Що їх постійно накривають. Що виконують бойові завдання без відпочинку. Але найбільше переживав за мене та за дітей, адже окрім нас у нього нікого не було: ні матері, ні батька, - зі сльозами говорить дружина. - Хвилювався за моє здоров’я, бо у мене астма. Переймався як я сама справляюся з великим господарством, бо це лягло на мої плечі. У нас птиця, корови, свині, кінь.
Під час одного з боїв земляк отримав осколкові поранення. Це сталося п’ятого грудня. Рідні раділи, що залишився живий! Але лікування у Мирнограді було коротким: усього п’ять днів. І потім чоловіку довелося повернутися у стрій, на
гарячу передову.
...Олена зізнається, що від 29 грудня відчувала лихо. Наче обірвалася одна із струн серця, а інші сумно бриніли, що сталося непоправне.
А першого січня вона отримала сумну звістку - її чоловік загинув в Авдіївці, на Донеччині. Це сталося внаслідок мінометного обстрілу.
Мені зранку зателефонувала староста і запитала, чи я не збираюся, бува, у Прилуки, бо туди на ринок вожу продавати молочне. Коли я сказала, що буду вдома, попередила мене, що зараз приїде, - згадує Олена Рожок. - Я вийшла під двір чекати. Під’їхала якась машина. Як глянула: хтось у військовому, йде староста, упізнала й нашу медичку - я тоді одразу все зрозуміла...
А згодом Олені Іванівні зателефонував Сергіїв побратим Павло. Розповів, що її чоловік врятував йому життя, коли потрапили під ворожі обстріли. Адже відчував велику відповідальність і за тих, що стояли пліч-о-пліч з ним. Що для Павла загибель бойового товариша - це теж величезна втрата. Нині боєць лікується у госпіталі після поранення. Часто телефонує пані Олені, підтримує зв’язок з її дітьми.
- Він спілкується з моїм сином та донькою, бо власних дітей немає. Каже, що завжди у боргу перед Сергієм та нашою родиною, - зазначає Олена Рожок.
Життя захисника обірвалося на сорок другому році. росія вбила мужнього воїна і сповнену планів людину.
Сергій завжди залишиться для своєї родини і для нас Героєм. Шістнадцятирічний Станіслав та дванадцятирічна Марина пишаються татом, хоча й досі не вірять, що його вже немає. Щоб пережити смерть рідної та важливої в їхньому житті людини, довелося навіть звертатися до психолога. Бо дитяча психіка не витримувала, а біль втрати не вщухає й досі.
- Загибель Сергія - велике горе для нас, - каже Олена. - Але я не маю права опустити руки. Потрібно ставити дітей на ноги, вивчити їх. Хочу, щоб вони були гідними людьми, як і їх тато. Щоб жили у мирній країні, як і всі українські діти.
Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.