Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Марія Гирич: «Наша історія, культура, мова, ідентичність — це одне з тих речей, за які віддають життя українці»

Марія Гирич: «Наша історія, культура, мова, ідентичність — це одне з тих речей, за які віддають життя українці»

 

«Мова, історія, література є надзви­чайно важливими і їх потрібно знати усім. І навіть зараз, під час війни, треба відтворювати свою ідентичність, куль­туру. Це одне з тих речей, за що відда­ють життя українці. Ми повинні знати, хто ми!» - так говорить Марія Гирич. Вона працює в будинку творчості, веде різні гуртки, виготовляє з дітьми янго­лів, ляльки-мотанки з грудочкою рідної землі для ЗСУ. Створює альбом зі ста­рих весільних фото, проводить з од­нодумцями виставку рушників і обряд старовинного весілля. І вважає, що ко­жен українець повинен прочитати книгу Івана Багряного «Сад Гетсиманський».



Марія Гирич народилась в Сосниці, в родині пе­дагогів. Батько, Микола Петрович - учитель історії. Мама, Марія Олександрівна - початкових класів. І бабуся по батьковій лінії, Марія Миколаївна, теж все життя навчала дітей молодших класів. Окрім донь­ки в родини є старший син Ярослав, до речі теж іс­торик. А ось з появою доньки вийшла повна не­сподіванка - всі чекали хлопця. У мами двоє бра­тів, у татового брата двоє синів. І первісток Ярослав теж хлопець. Хотіли доньку, та всі казали: навряд чи буде. А коли дівчинка карими очима глянула на світ, батько в той час перебував у школі. І як тільки йому сповістили, що народилась донька, він сказав: «Буде Марія Миколаївна!»

Дівчинка ще до школи навчилась читати - її вихо­вували методом мотивацій, і не тільки.

- В дитинстві мама мені казала: «Якщо навчишся читати і прочитаєш весь буквар - куплю тобі ляль­ку». Мотивація працювала - погуляю на вулиці і бі­гом до книги. Та в мене був ще один «великий вчитель» - це кропивка. Усього було. Уміла випробовувати терпін­ня, а воно ж не безмежне, - посміхається Марія Гирич. - Няньчив нас з братом і дідусь, коли ми хворіли. В мене з ним тісний зв'язок був. Іноді мама брала мене з собою на уроки. Як мені це подобалось! Вона поставить питан­ня до учнів, а я на останній парті руку піднімаю - знаю ж відповідь. Та сиділа тихенько і все слухала. Ще в са­дочку ми часто вирішували з друзями - хто ким буде. В мене були такі бажання: президент, продавець «горіло­го» магазину в Сосниці і, на крайній випадок, вчитель, як мама, - з посмішкою розповідає Марія Миколаївна. - Вже після 6 класу прокинулась цікавість до журналісти­ки. Пробувала писати статті, збирала портфоліо. В 9 кла­сі брала участь у конкурсі молодих журналістів. З вчите­лем Лідією Іванівною Решодько готували роботи в Малу Академію і перемагали. З Ніною Яківною Хрокало готу­вались до олімпіад. Школу закінчила зі срібною медал­лю. Далі хотіла реалізуватися в таких напрямках: філо­логія, журналістика і література. Тато хотів, щоб вивчала англійську мову. Я - ні. Наш клас був з поглибленням анг­лійської мови. її було забагато - трохи втомилась від неї. Хоча знаю іноземну непогано. Можу подивитись фільм без перекладу і майже все зрозумію. За кордоном точно не загублюсь, - жартує Марія Гирич. - Поїхала вступати в Київ, в університет ім. Драгоманова. Там цікаво вийш­ло. Попалась тема «Зачарована Десна». Написала, а пі­зніше здивувалася сама собі. В протоколі вказали: не­повна відповідь. Ну що я ще могла не розказати про цей твір? Та це вийшло на краще. Того року в Чернігівському національному університеті ім. Т.Шевченка відкрили фа­культет філології. Туди і вступила. Місто гарне - дуже по­добалось. Додому близько. Закінчила з червоним ди­пломом за спеціальностями: українська мова та літера­тура, художня культура і зарубіжна література. Хотіла працювати тільки вдома. Повернулась у Сосницю, та на той час вільної посади вчителя ніде не виявилось. Запропонували працевлаштуватись в будинок творчос­ті (тоді будинок піонерів). І вже 13-ий рік, як займаюсь з дітками в різних гуртках, - розповідає Марія Миколаївна.

Вона - людина творча! Діти люблять її і охоче займають­ся з нею. Наймолодшим 5, найстаршим 17, та усім цікаво. Гуртки різні: «Художнє слово», «Історико-краєзнавчий» і так далі. Зараз для п'ятирічок є гурток «Пізнайко» - це підготовка до школи. Там математика, англійська мова, розвиток мовлення. Для старших гурток «Образотворче мистецтво». Чого тільки не творили своїми руками за ці роки. А останні два роки свій труд присвячують в під­тримку воїнів і ЗСУ Провели челенжд «Позашкілля ко­лядує». Вивчили колядки, заспівали їх в організаціях і не тільки. Цукерки - дітям, гроші - ЗСУ Після того при­йшла ідея провести вечір творчості. Директор бібліоте­ки Наталія Ващенко залюбки надала кімнату бібліотеки для заходу. Глядачам дуже сподобалось, як співали під­літки. Отримані кошти пішли воїнам. Згодом їх запрошу­вали співати у музей О.Довженка на заходи. А ще своїми руками виготовляли захисникам обереги. Робили іграш­ки з фетру, янголяток, крутили мотанки-подорожниці. Це особлива лялька - вона з мішечком, куди кладеться гру­дочка рідної землі і обов'язується червоною ниткою, щоб повертались додому. Важливо, щоб робилась «подорож­ниця» саме дитячими руками. Брали активну участь у ак­ції «Квіти для ЗСУ». Вчить дітей Марія Миколаївна і при­роду берегти. Долучались до збору сміття на річці Убідь біля будинку відпочинку. Збирали і біля дамби, у лісі біля «Соснового бору».

«Ми не просто мішки сміття зібрали, а ще й посорту­вали його, помили купи пляшок і Аліна Авраменко від­правила все на переробку. Прикро, коли знову бували на тих місцях і бачили, що люди знову залишали свої бруд­ні сліди на природі. Не усвідомлюють, що екологію треба берегти. Це ж наш дім. Що залишимо нащадкам? Якщо нема бажання і можливості прийти разом з усіма на толо­ку, то просто прибери за собою - це і є твій внесок у чи­стоту довкілля», - говорить Марія Гирич.

Є в жінки особиста цікавість до української культури. Дороге серцю все, що глибоким корінням йде в минуле. Сторіччями знищували нашу справжню історію і культу­ру, щоб ми не знали, хто і що ми. Жінка збирає альбом зі старими весільними фото. Ця ідея почалась з бажання відтворити колишні обряди, коли виграли участь у про­екті «Добре».


- Поряд з нами ще живуть люди, які є свідками мину­лих часів. Ми забуваємо про одне, що не владні над ча­сом і свідки тих часів йдуть в засвіти. Тому важливо, на­віть під час війни, зберегти ті свідчення. Ось, наприклад, багато думає, що українське вбрання - це саме те, в яко­му виступають на сцені останні півстоліття. А це зовсім не так. Кожен регіон України мав свої візерунки, одяг і все це відрізнялося. Зараз можна побачити, як вдягають ста­ровинні вишиті сорочки просто так. Це зовсім неприпу­стимо. За правилами тих часів, то вийти в одній сорочці, ніби просто в білизні. Зверху обов'язково повинна бути спідниця або плахта - саме так носили.

Вдома зберігаю дві чоловічі сорочки. Одна батькова, в якій він виступав, коли грав на баяні. Друга дідуся. Добре пам'ятаю, як він дорожив вишиванкою. Завжди казав, що її треба вдягати тільки на великі свята. Обов'язково ді­ставав її з шафи на День Перемоги. В тій сорочці його поховали - така була його воля. А вже значно пізніше ми знайшли в його оселі, в Коропі, ще одну вишиванку. Забрала її і тепер це найдорожча річ, що залишилася в пам'ять про діда. Є в мене весільний рушник, кроле- вецький. Вишитий червоними нитками по білому - дуже красивий. Від бабусі декілька рушників з узорами хрести­ком і гладдю. В бібліотеці з Наталією Ващенко робили виставу рушників, мої «скарби» також брали участь. Ви тільки уявіть, яка енергетика в таких речах. їх шили вно­чі при свічках і каганці, стомленими руками. І в мене є близько семи вишитих речей, які одягаю. Та це сучас­ний, стилізований одяг - вишивка відрізняється. Дві ста­ровинні сорочки купила собі цього літа. Одна з орнамен­том Чернігівщини. Довго шукала на різних сайтах. Обирала, що мені подобається. Люди збирають ста­ровинний одяг, реставрують, адже в основному він зберігався не належним чином і тоді пропонують його на сайтах. Часто вказують, що ця річ колекційна і но­сити її не бажано. Тільки для колекції. Зараз багато дискусій стосовно старовинного одягу. Хтось каже, що його взагалі неприпустимо носити - ми повинні його зберегти для нащадків. Є в мене подруга Уляна з Чернігова. Вона одягає автентичні строї і просто хо­дить у ньому, показуючи людям, як раніше одягались.

Вона молодець. Дивлюсь постійно її сторінку в со­цмережах і просто милуюсь. Можливо в майбутньому разом зробимо якийсь проект. Наша історія, культура, мова, ідентичність дуже важливі і навіть зараз потріб­но це відтворювати. Це одне з тих речей, за які від­дають життя українці. Загарбники в першу чергу зни­щують музеї, бібліотеки, книги, переписують історію, міняють назви міст і населених пунктів. Тому мова, історія, література - надзвичайно важливі, їх треба учити і знати усім. Вдома маю близько тисячі книжок. Стівена Кінга прочитала ще в 6 класі. В дитинстві лю­била книги про персонажі слов'янської міфології, різ­них духів, демонів. Нещодавно придбала книгу Олеся Гончара «Собор».

Брату цей твір теж подобається. Улюблена книга «Мандрівний замок Хуала» британ­ської письменниці Діани Вінн Джонс. Дуже люблю цей твір. Його іноді називають «антиказка», бо в ньому руйнуються всі стереотипи. В майбутньому хочу оно­вити свої книги Олександра Довженка, бо ті, що є, вже мають вигляд не дуже. Колись вчитель Лідія Іванівна казала, що в кожному будинку повинно бути мінімум дві книги - це «Біблія» і «Кобзар». А я кажу, що на Сосниччині має бути і третя книга - це «Зачарована Десна», - посміхається Марія Миколаївна. - А ще вважаю, що кожен українець повинен прочитати кни­гу Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Зараз кни­ги не є забутими. Якщо зайти на сайт, де продаються книги, то можна побачити, що їх розкуповують, скіль­ки б вони не коштували. Є «Букток», де багато читачів. Там видання популяризують, описують. До мене діти ча­сто приходять з книгою в руках - це тішить. Буває, що любов до видань настає тоді, коли зустрів «свою» кни­гу, яка просто поглинула. Колись з Оленою Савчук пи­сала наукову роботу в Малу Академію наук України про Миколу Адаменка. Брали в бібліотеці книги, описували його твори.

Чомусь у мене склалась така уява, що його книга «Закон - тайга» вийшла не в той час. Варто б пе- ревипустити її знову. Ось би вийшла вона на початку двохтисячних і була б представлена в коронації слова, то обов'язково б отримала премію. Дуже хороше видан­ня - читати легко і зрозуміло. Великий майстер слова на­шого краю. Якось запрошували його на зустріч з дітьми. Після спілкування з ним ті спитали: «А Микола Петрович ще прийде до нас?» Ось так він умів залишати в серцях людей насіння своєї мудрості, яке неодмінно пророста­ло. А як багато добрих справ зробив за життя. Його за­слуга, що наша церква встояла на початку 90- х. Скільки він виховав поколінь дітей, які зараз по всьому світу !І пишуть, що пам'ятають його уроки та згадують тільки з теплом! Кімната-музей, що є в нашій гімназії - теж його справа,- розповідає Марія Гирич.

В світі ведеться, що маленька добра справа може роз­повісти про велике серце людини. Саме таке б'ється в грудях кароокої жінки. Вона любить дітей, людей, тварин і, особливо - котів. Такі ж почуття мають і батьки. На їх­ньому подвір'ї живе чотири коти і пес. Та з'являлись вуса­ті любителі мишей через різні випадки поступово. Колись забрали до себе доживати віку бабусю з Коропа, а з нею і її кота привезли. «Якось з мамою ходили дивитись на розлив і біля зупинки почули, як жалібно нявчало зали­шене маленьке кошеня. Кажу мамі: давай заберемо, хай просто в дворі житиме. Добре серце не витримало - пі­дібрали і принесли додому. Назвали «Левчиком». Котик відразу правила свої встановив, чим виправдав ім'я Лев. Тепер улюбленець. А місяць тому діти мамі знову під- кидиша принесли. Знайшли пухнастика недалеко від от­чого дому. І мама забрала - хай живе. Я мешкаю окре­мо, так і в мене раніше також два коти були - Стефан і Дрімко, якого всі діти на вулиці називали «патріотич­ний» кіт Він прийшов сам на мій день народження. Білий і мав очі синьо-жовті. Саме за цю незвичайнісь і нарікла дітвореча його такою назвою. А тоді майже в один час мене покинули - пішли з дому і більше не повернулись. Стефан старий, 10 років прожив. Як тільки сумувала за ними. А тоді знайомі підказали, що в реабілітаційному центрі для дітей інвалідів є кошенята. Пішла. А під ноги вибіг кіт і став лащитись до ніг. Розчулив моє добре сер­це і я його забрала. Тепер у мене є Семен - розумний і хороший, - щиро посміхнулася Марія Гирич.

Ну що тут скажеш - Семену дуже пощастило, як і реш­ті, хто знайомий з дивовижною, розумною жінкою з вели­ким, добрим серцем!

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Гирич, культура, мова, Сосниця

Добавить в: