Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » «Байстрям» називала бабуся свою онучку 2-річну Віру, через те що народжена була в Німеччині

«Байстрям» називала бабуся свою онучку 2-річну Віру, через те що народжена була в Німеччині

 



Для матерів концтаборів це було вбивче слово. Щоб не наражати ні дитину, ні себе, вони з вікон потяга викидали своїх кровинок, повертаю­чись додому, в Україну. Здебільшого ці діти народжувались не від краси­вого романтичного кохання, а від знущань господарів, які використовува­ли українок для своїх розваг і фізіологічних нужд. «Байстрям» називала бабуся свою онучку 2-річну Віру, яка з мамою повернулась до Сосниці у 1945 році.

НАРОДИЛАСЬ У НІМЕЧЧИНІ

А 16 липня 1942 року мама Віри насильно була вивезена до Німеччини. Працювала в господар­ки, котра знущалась із наших бранок, бо в неї у ро­сії загинули чоловік і син. Всю свою лють і нена­висть вона згонила на дівчатах. Коли стало зовсім нестерпно жити, то мати і її подруга, теж із Сосниці, понатирались часником, знаючи, що від цього по­відкриваються виразки, але до чого це їх доведе, не думали. Ніхто не знав, що з ними, думали, це заразне, повиганяли їх в хлів, щоб не перейшло на інших. Бідні мучились, але не говорили від чого ці рани, інакше загриміли б у могилу.

Поряд з їхньою фермою була ще одна, де жили бранці. Мати товаришувала з хлопцем і розповіла йому від чого в них рани, а він, як людина обізнана в медицині, став лікувати їх чистотілом. Матір вилі­кував, а подруга взялась такими виразками, що її відправили додому. Приїхавши в Україну, вона че­рез 2 місяці померла.

З тим хлопцем мати пов’язала свою долю на чу­жині. Коли народилась донечка Віра, то жити ста­ло ще гірше. Дитя лежало в сараї в ящику днями, тому що мати і батько були в полі, а коли вони вно­чі мали змогу приділити увагу, то маля не мало сил ні кричати, ні їсти. Батько хотів втікати, але куди з малям. Коли бургомістр перевіряв роботу невіль­ників, то батько розповів про знущання господарів і їх перевели до другого господаря. Там вони зустрі­ли Перемогу.

Батька забрали до армії, а мати з дочкою поїха­ла додому. По дорозі бомбою дитя ранило, осколок попав в обличчя над бровою. Матір там же контузи­ло від чого почалася епілепсія.

У Сосниці бабуся Віри та її друга дочка, сестра мами, при­йняла свою дочку з онукою не гостинно. Та все ж виділили сіні.

- Мама зі своєю подружкою обставили кімнату кілочками, обв’язали лозою, укидали глиною, по­білили, а потім грубку зробила мати. У тій кімна­ті ми і жили з матір’ю. А коли одержали похоронку на батька, бабуся повірила своїй доньці і більше не називала внучку байстрючкою, - з сумом пригадує Віра Іванівна.

Як і всі діти, Віра закінчила 10 класів, потім Сосницький сільськогосподарський технікум і за направленням пішла працювати у Киріївку.

СІМЕЙНІ ВЕРБОВКИ

Там Віра зустріла свою долю. Іван приїхав у від­пустку погостювати до дядька із Казахстану. Ріс си­ротою. Незабаром молоді побралися і приїхали у Сосницю до мами Віри. У 1966 р. у сім’ї з’явився первісток Юрій.

Іван Трифонович працював майстром у школі. А Віра Іванівна секретарем у суді. Мала гарний по­черк і вміла відразу начисто писати протоколи засі­дань. Тоді було не одне-два засідання суду в день. Наш суд обслуговував два райони: Сосницький і Семенівський. Тому щотижня, а то і двічі на тиж­день були виїзні засідання. А тому, коли моло­ді надумали вербуватися на Далекий Схід, голов­ний суддя казав, щоб поверталася на роботу, якщо там не складеться. Умілому фахівцю навіть «доро­гу гладили».

Керівник ніби у воду дивився. На чужині Віра та Іван не прижилися: ні житла, ні роботи підходящої, працювала економістом у радгоспі. Незабаром пара перебралась у Куп’янськ, де жив брат Івана. Але і там затримались лише на рік і вирішили не шукати пригод, повертатись додому, до того ж мати ростила малого Юрика.

МИТЬ - І СІМ’Ї НЕ СТАЛО

У Сосниці у 1970 році лелека приніс у родину дру­гого синочка В’ячеслава. Віра Іванівна працювала диспетчером на автобусній станції. Вже у 1972 році сім’ї дали нову квартиру. До виходу на заслужений відпочинок жінка була швачкою на фабриці. Цю ро­боту вона любила найбільше. І шити навчилася дуже швидко.

Двохтисячні принесли у сім’ю суцільне лихо. Поховали маму. Не стало молодшого сина - уби­ли його. Той страшний день і досі пам’ятають сосничани. А батько не зміг пережити важку втрату - хвороби одна за одною його атакували. І у 2006 р. його не стало.

Юрій ще з юнацьких літ працював на Заполяр’ї.

БУЛА ГОЛОВОЮ СПІЛКИ В’ЯЗНІВ ЖЕРТВ НАЦИЗМУ

Віра повністю віддалась громадській роботі. Була головою спілки в’язнів жертв нацизму Сосниччини. Допомагала оформляти документи на виплати тим, хто був примусово вигнаний до Німеччини (марки), відвозила їх до Чернігівського фонду «Взаєморозуміння і примирення». Щопонеділка у приміщенні управління праці здійснювала при­йом членів відділення. Тоді на обліку перебувало 700 чоловік. Постійно їздила на зустрічі в’язнів. Як учасник бойових дій, а ще маючи інвалідність, Віра Іванівна проходила лікування у госпіталі та по пу­тівках їздила відпочивати. Крім важких операцій, жінка знаходила моральну підтримку і розраду, зу­стрічаючись з давніми друзями.

Якось, перебуваючи у Циблях, що за Києвом на лікуванні, зустрілась із подругою. А вона потім по­знайомила Віру з її друзями.

- Одного разу хлопці нас запросили до своєї кім­нати. Кожний про себе розповідав. А мене, знаючи, що я нещодавно овдовіла, запитали чи не вийшла заміж. Ні, - сказала я, - і не збираюсь. І тут же по­чула:

- Я теж удівець, будеш мені за дружину?
На третій рік нашого знайомства я поїхала до нього погостювати та так і залишилась у Криму.

ЗАМІЖ ВДРУГЕ


- Жили ми у селі за 2 кілометри від міста Красноперекопськ. А до моря - аж 10 кілометрів. Та ця відстань була абсолютно непомітною. Ми ча­сто бували на морі. До нас приїздила моя подруга із Хмельницького. Вдома багато працювали, бо три­мали чимало птиці: кури, качки. Все літо займались заготовкою (закрутками). Я часто пекла різну випічку, бо до нас навідувались діти, внуки чоловіка, які проживали неподалік. Жили в достатку. Проте хоті­лось додому, тому чи не кожні місяць-два я навід­увалась у Сосницю, та й хата стояла пусткою. Там так спекотно, що вже у травні на полі одна солома - все вигорало.
Разом ми прожили 10 років. А у 2020 ковід все пе­рекреслив. Знову я залишилась сама.

ОДНА, ТА НЕ САМОТНЯ

- Нема поруч рідних людей, зате я оточена ува­гою і турботою подруг-сусідок. Два рази на тиждень до мене навідується соціальна робітниця. Тоня Залозна і в хаті прибере, і показники передасть, і оплатить комунальні послуги. Таки ж мені пішов 81- ий рік! Якби не мої болячки, найбільша та, що одна нога стала коротшою, пересуваюсь з ходунцями. Добре, що газ та воду встигла провести, а зручно­стей ніяких не зробила. Теперішньої пенсії виста­чає хіба що на ліки та на найнеобхідніше. По віку мені 850 грн. не доплачують. Ліда Волощук мені як сестра, йде у п’ятницю на ринок і мене запитує що купити, - розповідає Віра Іванівна.

Не минає того дня, щоб хтось не провідав Віру Іванівну. А ще телефон - її розрадник. Спілкується із своїми подругами по спілці, з племінницею Івана Трифоновича, яка з 2022 року проживає у Америці. А найбільше щастя бабусі - це її 24-річний онук Денис, який проживає у Сосниці й при першій мож­ливості провідує бабусю, телефонує. Добре, що доля потурбувалася про жінку і піднесла їй гар­ний сюрприз - хлопчик народився 9 квітня, в той же день, що і покійний В’ячеслав. Нині він військовий, закінчив Харківський університет захисту населен­ня і вже має звання старший лейтенант.

У задоволення Вірі Іванівні читати чи слухати онлайн життєві історії. Колись вона любила виши­вати, залишився недошитий килим.

- Як зробила операцію катаракти - бережусь, бо ж другого разу не буде, - каже жінка.

Незабаром весна покличе людей на городи, по­жвавішає на вулиці. Віра Іванівна змінить своє звичне місце біля віконечка і вийде на вулицю, на свою лавочку. Дитинства не було і старість не дуже радує. Проте не кожному вдається провести 80 в такому великому оточенні, тільки обраним. Тож не­хай буде ще і 90, і обов’язково 100!

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: діти, Сосниця

Добавить в: