Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Батько п'ятьох дітей Володимир Білоус був гарною людиною, але мав занадто коротке життя

Батько п'ятьох дітей Володимир Білоус був гарною людиною, але мав занадто коротке життя

 

Володимир Білоус (1979-2022)

Біографічна довідка

Володимир Миколайович Білоус народився 26 грудня 1979 року в селі Боханів Варвинського району Чернігівської області. Закінчив школу і продовжив навчання в Дігтярівському ПТУ. 1997-го року здобув спеці­альність «Тракторист, водій». Все подальше життя було пов’язане з ТОВ «Прогрес». Працював трактористом. 24 лютого 2022-го був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу у військовій частині А 137… на посаді кулеметника.
Героїчно загинув при виконанні бойового завдання 4 серпня 2022-го року на околиці м. Бахмут, Донеччина. Похований 9 серпня 2022-го року в с. Гнідинці.



...Село Кухарка Варвинського району Чернігівської області. Початок 2000-их. Сцена сільського будинку культури. Йде підготовка до постановки п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями».
Репетиція. Але вона чомусь сьогодні не «клеїться». Таке враження, що артисти «проковтнули» смішинку: вони сидять у глядацькій залі й щиро, від душі, сміються. А на авансцені, загинаючи пальці на руках, ходить директорка Кухарського бу­динку культури Любов Василівна і закли­кає артистів до репетиції:
- Шановні, вже залишилось кілька днів до вистави, а ви ще погано знаєте слова. Не годиться так ставитись до взятих на себе обов’язків. - у відчаї говорить ди­ректорка.
- А Ви, шановна Любове Василівно, будь ласка, суфлюйте нам. «Це ж еле­ментарно, Ватсон!...» - як казав колись Шерлок Холмс.
-Елементарно - то елементарно, - проте орієнтуватися потрібно, і знати сло­ва, хоча б елементарно, також необхід­но. - говорить директорка, ходячи по сцені, а за нею нечутно, на почіпках, натяг­нувши на голову перуку з буклями, ходить Коля Бакун.
«Артисти», що сиділи у першому глядацькому ряду - «вмирали» від сміху.. А., он хто спричиняє сміх!... Коля Бакун...
.Тож, тоді, на початку 2000-х, май­же щовечора проходили репетиції само­діяльних артистів Кухарського будинку культури.
Ось - і вистава. Слова «артисти» вивчили. Репетиції провели і вистава успішно пройшла. Просто - молодці!...
Так свого часу в Кухарці проходили по - становки п’єс. Місцевими аматорами бу­ли Володимир і Марина Білоуси, Микола Бакун та багато інших талановитих меш­канців Кухарки.
Володимир володів неперевершеним хистом комедійного артиста, постій - но брав участь у постановці п’єс. Часто ставили «За двома зайцями» Михайла Старицького, «Фараони» Олександра Коломійця, «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Карпенка-Карого, Івана Котляревського та ба­гатьох інших...
Наш прославле­ний герой Володимир Білоус віртуозно, з ве­личезним задоволен­ням грав, а люди, про­йнявшись його непере- вершеним талантом і натхненням, щиро дя­кували за гру й апло­дували стоячи.
Отаким-то було клубне життя в Кухарці на початку 2000-х.

*****

-Пані Марино, коли родина переїхала до Гнідинців, чи продовжували Ви з чоловіком займатися художньою само­діяльністю, чи відвідували сільський Будинок культури?...
-Ні. У Гнідинцях змінились обставини. Підросли діти. Виникли деякі проблеми із їхнім здоров’ям. Потрібно було робити більше витрат, лікуючи їх.
У селі не часто знайдеш додаткову роботу, а тому ро­дина виходила із даної ситуації так, як могла. Ми з чолові­ком тримали велике домашнє господарство: було багато го - родів, самих корів - аж четверо. Але, не дивлячись на все це, ми з Вовою прожили щасливе, проте дуже корот­ке життя. Він цілком і повністю розумів мене, а я - його. Ми ніколи й ні при яких обставинах не сварилися. У нас не було непорозумінь.

Жили в скруті, проте весело. Володя любив співати і дуже гарно співав. По столичних театрах ми не їздили, про - те він організував свій домашній театр, де акторами були ми з чоловіком і п’ятеро наших дітей.

Ми вміли зберігати щирі, світлі й прекрасні почуття. Володя веселився від душі, «заражаючи» всіх довко­ла, але й працював, як кажуть у народі, до «сьомого» поту.

- Пані Марино, Ви розповіли багато цікавинок зі спільно - го життя. Не всі родини можуть пригадати щось подібне. Яким Володя був у житті? .Чим захоплювався?...

- Він був дуже веселою людиною. На перший погляд здавалося, що він - безтурботний, проте Володя був прекрас­ним сім’янином і турботливим батьком. Він прекрасно розу­мів, що «не хлібом єдиним живе людина.» А тому ми ча­сто відвідували ті історичні місця, які фінансово могли оп­латити.

Крім техніки, чоловік любив історію та цікавився історичними подіями, вивчав стародавні кургани. Ми ча - сто відвідували Тростянець і Качанівку. Володя дуже хотів побувати у Кам’янець-Подільському, полюбуватись знаменитою фортецею та відвіда­ти історичний Холодний яр.

Як я вже говорила, ми, по можливості, відвіду­вали історичні місця, а в перспективі планували подорожувати Україною. Ні, не Європою чи сві­том, а саме подорожувати рідною Україною... А тепер ми з дітьми періодично їздимо, проте все це - не те, що із чоловіком.

Володя мав гарні стосунки зі сватом, який, до речі, також перебував на передовій і був тяжко поранений. Якось у телефонній розмові з ним я сказала: «Бережіть, свату, себе, щоб в онуків був хоча б один дідусь.» - А він мені у відповів:
«Свахо, я обов’язково повернусь, адже мене охороняє сват Володимир.»

Дана розповідь свата Віктора виглядає ду­же оригінально і зовсім не підлягає поясненню, проте .

- П’ять діб на передових позиціях ішли такі напружені бої, що не можна було голови підня­ти. Вночі нам дозволили відступити, але куди?

Хтозна,. - здвигнув плечима Віктор і продовжив:
- На небі мерехтіла лише одна єдина нічна зі­рочка. Я подумав: «Куди йти, один Бог знає.»
І перехрестився: «Мабуть, це мій сват, перетво­рившись на зірку, мерехтить і показує нам доро­гу . Тож, ходімо з Богом.»

І ми з хлопцями пішли прямісінько по азиму­ту - зірочці. Ось так сват «вивів» нас у розмі­щення своїх. Тепер я свято вірю, що він мене оберігає і захищає.
- Ми жили одним життям на двох. - продовжує Марина Володимирівна. - З висоти сьогодення я щиро вдячна Володі за все, що він зробив для мене та дітей.

-Марино Володимирівно, де і як Вас із чоло­віком застала війна?...
-Це була 5-а година ранку 24-го лютого 2022-го ро­ку. Задзвонив телефон. Розбудила нас подруга доньки із Запоріжжя, яка й сказала: «Війна.Нас бомблять.» - «Спи, тобі приснилось», - відповіли ми їй у слухавку.
А за мить зателефонувала колега і повторила вищесказане. Лише тоді ми усвідомили, що дійсно розпочалась війна. Ми злякались, адже наша до­нечка днями мала народжувати.

Остаточно проснувшись, ми з чо­ловіком вирішили поїхати у Варву, що - би зняти кошти, адже вони можуть бу­ти потрібні. Але зняти вже не вдало - ся. До банкоматів стояли величезні черги. Поїхали на АЗС, щоб заправи­ти авто, але й там - подібна ситуація.

Поки я бігала туди-сюди, чоловік, схилившись на кермо, думав гірку ду­му. А коли повернулась, як кажуть у народі, «не солоно хльобавши», він сповістив: «Маринко, потрібно не ли­ше народжувати дітей, але й захища­ти їх. Я йду на фронт.»

Згодом Володя повторив: «Я не під - писував контракт, але, якщо буде необ - хідно, я підпишу й піду. Хтось же має захищати Україну.»

Ми розвернули авто й поїхали у Гнідинці. Зайшли в старостат. Там сказали, що на 12.00 Володі необ­хідно бути у центрі комплектування. Потім час прибуття перемістили на 15.00 .Наступного дня Володю залишили в роті охорони Центру комплектування. А невдовзі до чоловіка зателефонував друг Анатолій Василенко й запитав: «Вово, ти де?...» - «У військко­маті» - прозвучало у відповідь. -«О, а я чому тут?... Забирай і мене з собою». Наступного дня Анатолій був разом із Володимиром у центрі комплек­тування.


До травня 2022-го хлопці перебували в роті охорони Варвинського територіального центру комплектування, а 8 травня їх відправили в Конотоп для проходження навчання.
Ми з Людою, дружиною Анатолія, їздили до хлопців у Конотоп провідати.

А 31 червня 2022-го чоловіків «перекинули» під Бахмут, в невеличке село Івангород. Командування наказало облаштовувати хату-бліндаж. Володя був винятково хазяй­новитий чоловік. При облаштуванні бліндажа він неоднора­зово звертався до керівника "Прогресу" Миколи Івановича Бойка, просив у нього допомоги і той допомагав. Висилав через волонтерів все необхідне у Бахмут.

Володя служив кулеметником. Завжди піклувався про хлопців і періодично просив мене купити потрібні медика­менти й передати їм.

Інколи, в ході телефонної розмови, я запитувала чоло­віка: «Володю, чую, щось там бахкає.» - А він у відпо­відь: «А ти говори зі мною і не слухай. Нехай бахкає. Прорвемося!... Ось біля мене - чоловік, у якого четверо дітей. Він - тут і не ремствує.» (до речі, пані Марина має п’ятеро власних дітей і до офісу Президента України Варвинською селищною радою було подано документи на присвоєння їй почесного звання «Матері-героїні»).
А маленький внук Володимира - Давидко любив і нині любить повторювати: «Я виросту і буду орків «мочить», як дідусь.»

В ім’я цього потрібно жити і потрібно боротися з во­рогом.

За хвилинку пані Марина продовжила:
- Слово «прорвемося» було улюбленим висловом Володі. Він часто його використовував.

-Як трапилось найжахливіше?
- Трагедія трапилась 4 серпня 2022-го року.Ми з чо­ловіком намагались двічі за день спілкуватися: ранком і ввечері. Тож цього дня зранку він «скинув» мені інформа­цію, а вже ввечері я нічого не отримала від нього. Щемно заболіла душа, защеміло серце і наче щось обірвалось. Холод розійшовся по тілу.
Довідавшись про трагедію, побратими зателефонували родинам і багато жителів села довідались про це, але офіційно нам певний час ніхто нічого не сповіщав.
Тож, у бліндаж потрапив прямий артилерійський "при­літ". Там був Анатолій Василенко. А Володя перебував збоку від бліндажа і перший приліт у бліндаж стався на його очах. Чоловік усе зрозумів. Він миттю кинувся в бліндаж до Анатолія та побратимів, але тієї ж миті бліндаж накрило пов­торно. У підрозділі з хлопцями дружив чоловік старшого віку з позивним «дід». Він також кинувся в бліндаж і побачив обох хлопців: «вуйка» (Вову) й Тосю (Анатолія) мертвими.
Ні я, ні діти не могли погодитись із жахливою звісткою, не могли прийняти її й повірити в неї. Я молилася Богу, при­казуючи: «Допоможи, Господи! Зроби диво, щоб Володя був живий.» - А чоловікові говорила: «Обізвись, рідний, молю, благаю тебе, обізвись.»
Певний час я нічого не чула й не бачила. Світ довкола мене зник. Я думала, коли привезуть труну, то цілу ніч я буду сидіти біля чоловіка і говоритиму з ним. Хоч наговоримось. Але ситуація розгорнулась по-іншому. Коли при­везли тіло, то було виділено півгодини і розпочався по­хорон.. .На певний час я все забула і отямилась уже аж під час поминального обіду.
-Чи мав Володимир мрію? І чи вдалося її реалізувати?
-Не дивлячись на те, що Володя працював у ТОВ «Прогрес» трактористом, він завжди мав високі вимоги до життя: прагнув багато подорожувати (і це ми постійно ро­били, як могли.)

Не дивлячись на життєві складнощі та п’ятеро дітей, ми з Володимиром побували в багатьох історичних міс­цях: на курорті «Трускавець», у замку Паланок (м. Мукачеве Закарпатської області) та ще в кількох місцях... Наприклад, їздили в Київ, аби відвідати ряд музеїв.



А коли чоловік був під Бахмутом, ми часто телефону­вати один одному й постійно обговорювали життя після війни. Ми мріяли про подорожі, планували, що після війни спільно з подружжям Шаркелісів будемо відвідувати іс­торичні місця України.
А вже без Володі ми з дітьми побували в деяких історичних місцях, які не встигли відвідати з чоловіком.

-Яким Ви запам’ятали Володю? - запитую я одно­класника - Олександра Любченка.
- Володя - дуже гарна людина, але мав занадто корот­ке життя. Я можу сказати, що всі хлопці, які пішли від нас в інші світи, дійсно, були гарними людьми, кращими з кращих, найбільш гідними особистостями, із загостреним почуттям відповідальності. Говорив наш герой винятково правду, був чесним і справедливим.

Марія Миколаївна Боброва, класний керівник Володі:

- Я була класним керівником Володимира Білоуса, ви­кладала математику та фізику, які, до речі, він дуже любив і добре знав. Здібний, уважний, відповідальний. Володя з великим задоволенням допомагав мені розставляти прила­ди для уроків фізики та для лабораторних робіт.

У ході проведення класної санітарної години Володя завжди допомагав. Він був таким учнем, про якого говори­ли: «Припав до душі всім учителям» і дружив із усіма учня­ми класу.
Володя мав велику родину, а тому з дитинства був при - вчений до праці та постійно виконував свої господарські обов’язки.

А ще учень володів унікальним талантом. Він із вели­чезним задоволенням виступав у художній самодіяльності: гарно співав та розігрував найрізноманітніші ролі в ході постановки п’єс, переважно комедійного звучання. Дуже любив на Новий рік грати роль Діда Мороза.

Був фізично розвинутий хлопчик, любив спорт, фізкуль­туру, любив і вмів фізично працювати.

А коли одружився з Мариною, вона вже мала двох старших діток від попереднього шлюбу і Володя, який повністю замінив їм батька, систематично ходив на ремонт класних приміщень, у яких навчались діти. Батьки мали п’ятеро ді­ток на двох.

Словом, Володя був винятково позитивною, творчо обдарованою й працелюбною людиною. Дуже шкода, що все так трагічно завершилось.

Сергій Дудник, побратим:
- З першого дня війни, з 24 лютого 2022-го року, ми з Володимиром були разом. Разом пішли до центру комп­лектування, разом записалися до роти охорони, два міся­ці разом перебували в навчальному центрі в м. Конотоп, разом потрапили у 58 бригаду. Володя був сержантом, ко­мандиром відділення, і я також був командиром іншого від­ділення. Наші відділення дислокувались поряд.
З початку липня 2022-го разом потрапили під Бахмут (с. Івангород).

Навіки в моїй пам’яті Вова залишився добрим, весе­лим, життєрадісним, товариським, цікавим співрозмовни­ком, самовідданою людиною. Любив спілкуватися, усім допомагав, хто потребував його допомоги. Коли були під Бахмутом, допомагали один одному продуктами харчуван - ня. Дуже шкода, що доля так розпорядилась.
Володимир Давиденко, колега:
- Здружилися ми з Володею, коли почали разом працю­вати в ТОВ «Прогрес». Допомагали один одному, дружили.
На Володю можна було покластися цілком і повністю. Він - «золота» людина. Царство йому Небесне та легкий спочинок.

Євгеній Портяний, однокласник і друг Володі:
- Сказати, що ми дружили - цього мало. Володя для ме - не був усім в одній особі. З дитинства ми з ним були разом: за однією партою сиділи, дружили, у нас були спільні за­хоплення, разом нам було цікаво і ми днями спільно про­водили час.

Ставши дорослими, ми ще більше зблизилися. Вова для мене став і зятем, і кумом. Ми були однолітками.
До кінця своїх днів у серці й душі я буду нести світлий образ найкращого друга - Володимира Білоуса: веселого, життєрадісного, щирого, позитивно налаштованого до сві­ту й людей...

-Марино Володимирівно, як Ви увіковічите подвиг свого чоловіка Володимира Білоуса та його побратимів, які від дали свої життя за Україну та український народ?...

- Я твердо переконана, що обов’язково встановлю в центрі села Гнідинці капличку на честь Володі та його побрати­мів. З цим питанням я звернулась до благочинного ПЦУ Прилуцького району, священника Віталія Юрочка, який уже приїздив і пообіцяв допомогу.

Джерело: газета "Слово Варвинщини", Валентина Саверська-Лихошва

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Білоус, Гнідинці, загинув, кулеметник

Добавить в: