Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Війна звела разом військового та медсестру у ніжинській лікарні

Війна звела разом військового та медсестру у ніжинській лікарні

 

Історія подружжя Рогових із Ніжина почалася у квітні 2022-го. Боєць ЗСУ Анатолій (нині йому 30 років) після поранення тоді лікувався в Ніжинській центральній міській лікарні. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною - медсестрою неврологічного відділення Вікторією (їй 23). Стали зустрічатися. А після семи місяців стосунків одружилися. "Ми ні на секунду не пошкодували. Щасливі, що все так склалося", - говорять закохані і своїм прикладом доводять: війна любові не завада.



Анатолій родом з Монастирища на Ічнянщині. Закін­чив Ніжинський агротехнічний інститут. Після навчання залишився в місті. Трохи по­працював за фахом, потім їз­див на заробітки до Києва, а у 2016-му влаштувався в Ні­жинський спеціальний авіазагін ДСНС.

- Там я прослужив п'ять років. Був інструктором із па­рашутно-десантної підготов­ки, — розказує Анатолій. — Мені подобалася моя робо­та, та я завжди хотів захищати Україну. Тому в жовтні 2021-го підписав контракт із ЗСУ. Служив у ніжинській частині. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, ми бо­ронили Чернігівщину. Викону­вали різні бойові завдання. 13 березня — мій другий день народження. Того дня на од­ному з напрямків ми відігна­ли кацапів. Ті покинули боєкомплект. Ми з побратимами вирішили його «затрофеїти». Під’їхали вантажівкою, стали переносити в машину ящики зі снарядами і тут нас із - “Гра­дів” почали обстрілювати рашисти Ми заскочили у ван­тажівку, рвонули. Та на одному з поворотів — там, де вузька дорога, — злетіли в кювет і пе­рекинулися. Важелезні ящи­ки (вагою 98 кг. кожен) попа­дали на нас. Мене, можна ска­зати, «відкопали» побратими.

Я був на такому адреналіні, що спершу нічого не відчував. А вже коли нас привезли до сво­їх, почав наростати нестерп­ний біль по всьому тілу. Їхати в лікарню я не хотів, та мене по­садили в автомобіль і повез­ли на обстеження. Лікарі діагностували закриту черепно-мозкову травму, 5 зламаних ребер і тріщину в хребті. По­клали у неврологічне відділен­ня. Ставили крапельниці, ро­били уколи. Я провів там три тижні.

За збігом обставин перед самою випискою Анатолія в неврологію з інфекційного відділення перевели працювати Вікторію.

— Сама я із Григоро-Іванівки (нині Ніжинське). Закін­чила медколедж. Із 2021 року працюю в Ніжинській ЦМЛ, — говорить Вікторія. — 24 лютого 2022-го я мала заступати на добове чергування. Тоді ще працювала в інфекційному від­діленні й жила з батьками у Ніжинському. Вранці тато повіз мене автомобілем на роботу. Як зараз пам'ятаю: ми їдемо в місто, а всі — з нього. Планові чергуван­ня тоді скасували, бо хтось виїхав, хтось, навпаки, був готовий лишатися в лікарні.

Добиратися із села на роботу стало проблематично, тож мені запропонували зо­статися вдома: «Якщо буде гостра потреба — викличемо». Та я не могла сиді­ти без діла. Так і сказала: «Дівчата спини рвуть, а я дома буду? Так не піде». І весь час, поки на Чернігівщині тривали бої, та­то мене возив на роботу. Обстрілів я не боялася, навіть не ховалася в укритті. За лютий-березень ми з колегами так здру­жилися, що стали як одна сім'я. Тож коли у квітні 2022-го мене перевели в неврологію (бо з декрету вийшла жінка, на місці якої я тимчасово працювала), я ду­же засмутилася. Бо там і колектив новий, і робота важча. Але, як виявилося, пе­реведення стало для мене доленосним.

Завдяки йому я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

УВІРВАЛАСЯ В ЙОГО ЖИТТЯ «З НОГИ»


Вони познайомилися 4 квітня. Вікто­рія тоді вперше заступила на чергуван­ня в неврології і пішла по палатах міряти тиск пацієнтам. У тому числі й Анатолію.

— Чоловік зараз жартує, що я тоді за­йшла в палату «з ноги». Ще й накрича­ла на них. А в мене просто були зайняті руки: в одній — папка із записами, у дру­гій — тонометр, тому я й відчинила две­рі штовхнувши їх стегном. Начебто й не­сильно, але вони відчинилися навстіж і грюкнули об шафу. Заходжу, дивлюсь: у палаті лежать двоє бійців. Між їхніми ліж­ками стілець, на ньому планшет — щось дивляться. Мені ні пройти ні проїхати.

Звісно, зробила їм зауваження і взялася міряти тиск. Спершу поміряла Артемові, а потім уже Анатолію. Саме тоді між на­ми, мабуть, і пробігла іскра. Ми з Толею зустрілися поглядами, я аж засоромила­ся, опустила очі. Швиденько поміряла тиск і побігла собі. То­го ж вечора Артем мені розповів:«Коли ти пішла, Толя став у дверях і дивився тобі услід». Тому наступного ранку, коли я знову прийшла міряти тиск, набралася сміливості і запитала в Анатолія, чи є в нього інстаграм. Ми обмінялися логінами і потім стали спілкуватися в Інтернеті.

— Я не скажу, що зразу закохався. Тоді якось було не до цього: переживав за побратимів, за рідних, думав, що буде далі. Але Вікторія дійсно запала мені в душу, - зізнається Анатолій. — Тож, коли виписався з лікарні (це було через день чи два після нашого знайомства), ми з Вікою стали пе­реписуватися. По можливості після служби я забігав до неї на роботу, пригощав кавою, а вона підгодовувала мене до­машнім (сміється. — Авт.). Все вийшло саме собою, ми й не помітили цього. Я навіть не знаю, хто кого вибрав: я її чи во­на мене. Та я дуже швидко зрозумів, що це моє. Просто від­чув і все.

ОДРУЖИЛИСЯ ОДНИМ ДНЕМ


Пів року стосунків минули як одна мить. І вже у жовтні 2022-го Анатолій освідчився коханій.


— Очікували, що він так скоро запропонує одружи­тися? — запитую у Вікторії.

— Толя говорив, що хотів зробити це на мій день наро­дження — 13 листопада. Проте трішки не дотерпів. А взага­лі у мене було передчуття, що невдовзі він запропонує мені стати його дружиною. Бо перед тим я якось подзвонила Толі, якраз тоді, коли він купував мені каблучку на заручини. Він, ясна річ, не признався і став пояснювати, буцімто зустрів­ся зі знайомим і вже збирається додому. Але за його голо­сом я зрозуміла, що щось не так. Почала розпитувати, і ко­ханий відповів: «Побачиш!» Тоді до мене й дійшло, що він задумав.

Анатолій не хотів, щоб освідчення виглядало банально, тому придумав цілий квест. Попросив свою двоюрідну се­стру, щоб вона ненадовго виманила Вікторію з дому, а сам тим часом приготував романтичну вечерю і розкидав по квартирі картки з підказками, за якими кохана мала знайти каблучку.

— На кожній картці були запи­тання з нашого спільного життя. Во­ни були заховані всюди. А остання підказка звучала так:«Ти знайдеш подарунок в одному з моїх рюк­заків». А в Толі їх із десяток! Є вій­ськові, є звичайні, — продовжує Ві­кторія. — Я відчинила шафу, де ле­жав один зі звичайних рюкзаків. По­трусила його — начебто нічого не чути. Зазирнула всередину — там якісь старі документи. Думаю: «Не воно». А потім відкриваю бокову ки­шеню — і бачу коробочку з каблуч­кою! У цей момент Толя став на ко­ліно, взяв каблучку й освідчився. Морально я була вже готова, тому зразу погодилася.

— Сильно хвилювався, чи по­годиться Віка? — питаю в Анато­лія.
— Чесно кажучи ні. Був упевне­ний, що вона скаже «так».

ДВІ МРІЇ

Одружилися за місяць — 24 листопада 2022 року.

— Весілля спершу планували на З лютого 2023-го. Бо я вірю в ма­гію чисел і по життю мене супроводжує трійка. Це число є в моїй да­ті народження, у номері квартирі, в номері мобільного і навіть зустрі­чатися з Толею ми почали 13 квіт­ня, — пояснює Віка. — Та доля вно­сить свої корективи. У листопаді ми якось ішли повз ювелірний магазин і заглянули подивитися на обручки. Того ж дня і купили їх. А заодно ви­рішили не відкладати розпис на по­тім. Невдовзі мав початися Різдвя­ний піст, тож треба було встигнути до його початку. Розписалися 24-го. Попали заяву й одружилися в один пень. Я була у весільній сукні з вишивкою, а Толя - у військовій формі і вишитій сорочці, яка йшла в комплекті до моєї сукні. Церемонію планували вла­штувати лише для себе, тож, окрім свідків і фотографів, по суті, нікого не кликали. Втім про наше свято дізналися Толині друзі з колишнього місця служби і гуртом прийшли приві­тати нас — було дуже приємно і неочікувано!

— Медовий місяць був?

— Чоловікові дали 10 днів відпустки, а мене не змогли відпустити з роботи. Тож уже 26 листопада я була на чергу­ванні, показувала колегам весільні фото і хизувалася обруч­кою (сміється. — Авт.)- Ми дуже хочемо побувати в Карпатах і в Грузії. Та це, мабуть, уже після Перемоги.

— Як змінилося ваше життя після шлюбу?
— Коли повертаюся додому, то знаю, що в мене є люди­на, яка завжди в усьому підтримає.

— І це обопільно, — додає Анатолій. — Я теж відчуваю підтримку коханої. Що стосується почуттів, то вони після одруження стали лише міцнішими.

Наостанок запитав у подружжя, яка в них найбільша мрія. Вони відповіли:

— Мріємо про розширення нашої сім'ї. Хочемо синочка й донечку. І, звісно ж, мріємо про мир в Україні. Це два наших найзаповітніших бажання.
І дай Боже, щоб вони якомога скоріше здійснилися!

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ніжин, лікарня, Рогов, подружжя

Добавить в: