Війна звела разом військового та медсестру у ніжинській лікарні
Історія подружжя Рогових із Ніжина почалася у квітні 2022-го. Боєць ЗСУ Анатолій (нині йому 30 років) після поранення тоді лікувався в Ніжинській центральній міській лікарні. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною - медсестрою неврологічного відділення Вікторією (їй 23). Стали зустрічатися. А після семи місяців стосунків одружилися. "Ми ні на секунду не пошкодували. Щасливі, що все так склалося", - говорять закохані і своїм прикладом доводять: війна любові не завада.
Анатолій родом з Монастирища на Ічнянщині. Закінчив Ніжинський агротехнічний інститут. Після навчання залишився в місті. Трохи попрацював за фахом, потім їздив на заробітки до Києва, а у 2016-му влаштувався в Ніжинський спеціальний авіазагін ДСНС.
- Там я прослужив п'ять років. Був інструктором із парашутно-десантної підготовки, — розказує Анатолій. — Мені подобалася моя робота, та я завжди хотів захищати Україну. Тому в жовтні 2021-го підписав контракт із ЗСУ. Служив у ніжинській частині. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, ми боронили Чернігівщину. Виконували різні бойові завдання. 13 березня — мій другий день народження. Того дня на одному з напрямків ми відігнали кацапів. Ті покинули боєкомплект. Ми з побратимами вирішили його «затрофеїти». Під’їхали вантажівкою, стали переносити в машину ящики зі снарядами і тут нас із - “Градів” почали обстрілювати рашисти Ми заскочили у вантажівку, рвонули. Та на одному з поворотів — там, де вузька дорога, — злетіли в кювет і перекинулися. Важелезні ящики (вагою 98 кг. кожен) попадали на нас. Мене, можна сказати, «відкопали» побратими.
Я був на такому адреналіні, що спершу нічого не відчував. А вже коли нас привезли до своїх, почав наростати нестерпний біль по всьому тілу. Їхати в лікарню я не хотів, та мене посадили в автомобіль і повезли на обстеження. Лікарі діагностували закриту черепно-мозкову травму, 5 зламаних ребер і тріщину в хребті. Поклали у неврологічне відділення. Ставили крапельниці, робили уколи. Я провів там три тижні.
За збігом обставин перед самою випискою Анатолія в неврологію з інфекційного відділення перевели працювати Вікторію.
— Сама я із Григоро-Іванівки (нині Ніжинське). Закінчила медколедж. Із 2021 року працюю в Ніжинській ЦМЛ, — говорить Вікторія. — 24 лютого 2022-го я мала заступати на добове чергування. Тоді ще працювала в інфекційному відділенні й жила з батьками у Ніжинському. Вранці тато повіз мене автомобілем на роботу. Як зараз пам'ятаю: ми їдемо в місто, а всі — з нього. Планові чергування тоді скасували, бо хтось виїхав, хтось, навпаки, був готовий лишатися в лікарні.
Добиратися із села на роботу стало проблематично, тож мені запропонували зостатися вдома: «Якщо буде гостра потреба — викличемо». Та я не могла сидіти без діла. Так і сказала: «Дівчата спини рвуть, а я дома буду? Так не піде». І весь час, поки на Чернігівщині тривали бої, тато мене возив на роботу. Обстрілів я не боялася, навіть не ховалася в укритті. За лютий-березень ми з колегами так здружилися, що стали як одна сім'я. Тож коли у квітні 2022-го мене перевели в неврологію (бо з декрету вийшла жінка, на місці якої я тимчасово працювала), я дуже засмутилася. Бо там і колектив новий, і робота важча. Але, як виявилося, переведення стало для мене доленосним.
Завдяки йому я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
УВІРВАЛАСЯ В ЙОГО ЖИТТЯ «З НОГИ»
Вони познайомилися 4 квітня. Вікторія тоді вперше заступила на чергування в неврології і пішла по палатах міряти тиск пацієнтам. У тому числі й Анатолію.
— Чоловік зараз жартує, що я тоді зайшла в палату «з ноги». Ще й накричала на них. А в мене просто були зайняті руки: в одній — папка із записами, у другій — тонометр, тому я й відчинила двері штовхнувши їх стегном. Начебто й несильно, але вони відчинилися навстіж і грюкнули об шафу. Заходжу, дивлюсь: у палаті лежать двоє бійців. Між їхніми ліжками стілець, на ньому планшет — щось дивляться. Мені ні пройти ні проїхати.
Звісно, зробила їм зауваження і взялася міряти тиск. Спершу поміряла Артемові, а потім уже Анатолію. Саме тоді між нами, мабуть, і пробігла іскра. Ми з Толею зустрілися поглядами, я аж засоромилася, опустила очі. Швиденько поміряла тиск і побігла собі. Того ж вечора Артем мені розповів:«Коли ти пішла, Толя став у дверях і дивився тобі услід». Тому наступного ранку, коли я знову прийшла міряти тиск, набралася сміливості і запитала в Анатолія, чи є в нього інстаграм. Ми обмінялися логінами і потім стали спілкуватися в Інтернеті.
— Я не скажу, що зразу закохався. Тоді якось було не до цього: переживав за побратимів, за рідних, думав, що буде далі. Але Вікторія дійсно запала мені в душу, - зізнається Анатолій. — Тож, коли виписався з лікарні (це було через день чи два після нашого знайомства), ми з Вікою стали переписуватися. По можливості після служби я забігав до неї на роботу, пригощав кавою, а вона підгодовувала мене домашнім (сміється. — Авт.). Все вийшло саме собою, ми й не помітили цього. Я навіть не знаю, хто кого вибрав: я її чи вона мене. Та я дуже швидко зрозумів, що це моє. Просто відчув і все.
ОДРУЖИЛИСЯ ОДНИМ ДНЕМ
Пів року стосунків минули як одна мить. І вже у жовтні 2022-го Анатолій освідчився коханій.
— Очікували, що він так скоро запропонує одружитися? — запитую у Вікторії.
— Толя говорив, що хотів зробити це на мій день народження — 13 листопада. Проте трішки не дотерпів. А взагалі у мене було передчуття, що невдовзі він запропонує мені стати його дружиною. Бо перед тим я якось подзвонила Толі, якраз тоді, коли він купував мені каблучку на заручини. Він, ясна річ, не признався і став пояснювати, буцімто зустрівся зі знайомим і вже збирається додому. Але за його голосом я зрозуміла, що щось не так. Почала розпитувати, і коханий відповів: «Побачиш!» Тоді до мене й дійшло, що він задумав.
Анатолій не хотів, щоб освідчення виглядало банально, тому придумав цілий квест. Попросив свою двоюрідну сестру, щоб вона ненадовго виманила Вікторію з дому, а сам тим часом приготував романтичну вечерю і розкидав по квартирі картки з підказками, за якими кохана мала знайти каблучку.
— На кожній картці були запитання з нашого спільного життя. Вони були заховані всюди. А остання підказка звучала так:«Ти знайдеш подарунок в одному з моїх рюкзаків». А в Толі їх із десяток! Є військові, є звичайні, — продовжує Вікторія. — Я відчинила шафу, де лежав один зі звичайних рюкзаків. Потрусила його — начебто нічого не чути. Зазирнула всередину — там якісь старі документи. Думаю: «Не воно». А потім відкриваю бокову кишеню — і бачу коробочку з каблучкою! У цей момент Толя став на коліно, взяв каблучку й освідчився. Морально я була вже готова, тому зразу погодилася.
— Сильно хвилювався, чи погодиться Віка? — питаю в Анатолія.
— Чесно кажучи ні. Був упевнений, що вона скаже «так».
ДВІ МРІЇ
Одружилися за місяць — 24 листопада 2022 року.
— Весілля спершу планували на З лютого 2023-го. Бо я вірю в магію чисел і по життю мене супроводжує трійка. Це число є в моїй даті народження, у номері квартирі, в номері мобільного і навіть зустрічатися з Толею ми почали 13 квітня, — пояснює Віка. — Та доля вносить свої корективи. У листопаді ми якось ішли повз ювелірний магазин і заглянули подивитися на обручки. Того ж дня і купили їх. А заодно вирішили не відкладати розпис на потім. Невдовзі мав початися Різдвяний піст, тож треба було встигнути до його початку. Розписалися 24-го. Попали заяву й одружилися в один пень. Я була у весільній сукні з вишивкою, а Толя - у військовій формі і вишитій сорочці, яка йшла в комплекті до моєї сукні. Церемонію планували влаштувати лише для себе, тож, окрім свідків і фотографів, по суті, нікого не кликали. Втім про наше свято дізналися Толині друзі з колишнього місця служби і гуртом прийшли привітати нас — було дуже приємно і неочікувано!
— Медовий місяць був?
— Чоловікові дали 10 днів відпустки, а мене не змогли відпустити з роботи. Тож уже 26 листопада я була на чергуванні, показувала колегам весільні фото і хизувалася обручкою (сміється. — Авт.)- Ми дуже хочемо побувати в Карпатах і в Грузії. Та це, мабуть, уже після Перемоги.
— Як змінилося ваше життя після шлюбу?
— Коли повертаюся додому, то знаю, що в мене є людина, яка завжди в усьому підтримає.
— І це обопільно, — додає Анатолій. — Я теж відчуваю підтримку коханої. Що стосується почуттів, то вони після одруження стали лише міцнішими.
Наостанок запитав у подружжя, яка в них найбільша мрія. Вони відповіли:
— Мріємо про розширення нашої сім'ї. Хочемо синочка й донечку. І, звісно ж, мріємо про мир в Україні. Це два наших найзаповітніших бажання.
І дай Боже, щоб вони якомога скоріше здійснилися!
Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.