Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Вранці 5 лютого Олена Дідовець крізь сон почула крик: «Мамо!»

Вранці 5 лютого Олена Дідовець крізь сон почула крик: «Мамо!»

 

12 лютого в селі Синютин ховали загиблого ге­роя - 28-річного Андрія Дідовця. Не стало маминої опори, мужнього сина, Героя. Ця страшна звістка шокувала село - минуло 7 місяців, як трагічно за­гинув батько воїна. «11 березня по­ховали мою маму, що жила поряд. Вона 1942 року народження - у війну народилась, у війну і померла. А 27 червня не стало чоловіка. В той день Ігорю виповнилось 18 років», - плаче Олена Вікторівна.



На фото Андрій Дідовець

Андрій був справжнім чоловіком. Мав золоті руки - з технікою спіл­кувався на «ти». Після школи всту­пив в Чернігівський коледж тран­спорту та комп’ютерних технологій Чернігівського національного техно­логічного університету. Здобув рівень молодшого спеціаліста в обслугову­ванні та ремонті електроустаткуван­ня автомобілів і тракторів. Практику проходив на СТО. Влаштувався в Чернігівське ТОВ «Спорттехніка», де 6 років займався тим, що йому подо­балось. А як увірвалася війна, повер­нувся додому в рідне село. В травні цього року йому прийшла повістка.

Андрій за станом здоров’я в армії не служив, та був готовий взяти зброю до рук. Не сховався - пішов до військко­мату. А перед цим впав, боліло плече.

На медкомісії виявили, що в нього по­ламана ключиця. Зробили операцію, поставили пластину. А тоді... не ста­ло батька. На плечі Андрія лягли всі труднощі - безробітна мама, молод­ший брат, кінь, трактор, городи, гос­подарство. Він раніше рвався воюва­ти, та батько стримував. А як його не стало, прийняв рішення «піду». Мама благала: «Сину, по тату сорок днів мине, тоді буде видно». Якось взяв велосипед і поїхав до Сосниці. Мама спитала: «Навіщо їдеш туди? «Картку в банку замінити треба», - відповів.

- Так щоп’ятниці в ЦНАП приїздять представники «Приватбанку», тоді треба їхати. Не став чекати п’ятниці і назавтра знову велосипедом майнув до селища. Поїхав і втретє, а ввече­рі сказав: «Завтра о шостій ранку біля порому мене машина з військкомату чекатиме - іду на війну». В матері перехопило подих. Як так? Зрозуміла, що їздив він до військкомату, а про карт­ку просто придумав.

Сіли ввечері за стіл і стали говорити, як нам жити далі. А він каже: «Якщо я піду, тоді Ігоря не забе­руть. Він буде опікуватися тобою». Він думав про мене, про брата, як старший в сім’ї. Зранку провели його до поромщика, а той машиною повіз до Десни. Обійняла його, та якби ж знала, що це востаннє, - плаче згорьована мати.

До військкомату приїхала мамина подруга Валентина Шмалун, син якої загинув в березні, за­хищаючи Чернігів. Наділа на хлопця хрестик, щоб той оберігав воїна. В той вечір Валентина забра­ла Світлану Кроху та поїхали до Олени Дідовець в Синютин, щоб підтримати. А на ранок 19 серп­ня планували поїхати до церкви у Кнути посвятити яблука. Прокинулись рано, дали лад господарству, та машина чомусь не заводилась. Довелось трохи повозитись, щоб мотор, нарешті, загув. Валентина промовила: «Таке відчуття, що нас туди щось не пускає». До церкви жінки прибули трохи з запізнен­ням - вже правилось.


А далі в церкві дещо трапилось, про що Олена Вікторівна зараз хоче кричати. А Валентина Шмалун не стрималась тоді, під час Богослужіння. Батюшка називав патріархів і серед них згадав па­тріарха РПЦ Кирила. Валентину затрясло: її син убитий в землі, а тут моляться за найбільших на­ших ворогів. Хіба так має бути? В горлі став ком, сльози покотились, в грудях запекло. Валю тру­сило. Вона почала казати батюшці: «Як ви може­те таке казати? Як не соромно молитись за наших вбивць? В церкві людей було не людно — декілька чоловік з Пекарева і Сосниці. Вони стали захищати батюшку, з лайкою накинулись на Валентину. «Чого ж ти прийшла тоді сюди, у ворожу церкву? Хтось крикнув: «Добре, що твій син загинув, а то б стіль­ки шкоди наробив». Валя ревіла. Лайка була гуч­ною, що і в сусідніх будинках, мабуть, почули. Всі вийшли на вулицю. В Цей час мені позвонив Андрій і сказав: «Мамо, я в Чернігові, тут на площі в драм- театр ракета поцілила. Є загиблі. Цю погану нови­ну відразу сказала усім, хто там був. Вони мовча­ли. В мене серце калатало - там мій син. Підійшла до отця, плачу. Мій син вчора пішов на війну, ви ні­чого не скажете? Очікувала на благословення, але він мовчав. Запитала ще раз: Чому ви мовчите? Мій син вчора пішов на війну землю нашу захища­ти. Отець тоді запитав: «А він сам пішов, чи як?». Я сказала: так, пішов сам, добровольцем. На що той сказав: «Він неправильно зробив». Ми плакали з Валентиною удвох, Світлана Кроха нас намагалась заспокоїти. Після тієї неприємної сварки приїздили до Валентини співробітники СБУ про все розпита­ли. А тепер і мій синочок в землі, а в наших церквах моляться за вбивць, - плаче Олена Вікторівна.

- Андрій дзвонив щодня. Ігорю давав підказки «тут краще так зроби, а отам отак». У військовій частині на Чернігівщині проходив навчання два мі­сяці. Йому подобалось - хлопці всі хороші. 18 ли­стопада сина на місяць відправили тренуватись до Польщі. Там нагородили за краще навчання у вій­ськовій підготовці. Писав, що нагородили лише 5 солдатів. А тоді їх перекинули на схід. Жив з ними кіт, якого підібрали військові. За місяць відгодували і пухнастого товариша було не впізнати. Он воно як - їхні виродки при батьках дітей вбивають. А на­шим дітям навіть тварину бездомну шкода, - пла­че мама. - На сході син захворів, температура 39.5. Відправили до лікарні. Вже тоді син казав, що там пекло.

Одного разу навіть промовив, що повернеться хіба що «двохсотим». Реалії страшні - всю зарп­латню витрачав на себе. Одяг - «шолупайка», хо­лодно, все тепле купив за власні кошти. Їжу теж ку­пували. В місті житло знімали за свої. Місцеві де­руть три шкури. Казав, що квартири є і по 16 тисяч за місяць. А я питаю, чи страшно? А він: «Тут сво­їх більше боятися треба». Зрозуміла, що говорить про колаборантів. В мене тривога за­кралася.

В суботу 3 лютого зранку топлю піч. Сніг, вітер. Світло довго блимало, а тоді взагалі потухло. Подзвонила до знайо­мих - в усіх світло є, а в мене нема. Ігор в Сосниці, вдома одна. Набрала в РЕС, повідомила. В обідню пору так зажурилась, такий плач узяв від від­чаю. Вийшла на вулицю, прислухала­ся, чи не їде машина лагодити світло. А тоді брат прийшов і палкою під хатою проводи потрогав - з’явилось нарешті. А ввечері працівник РЕМу таки приїха­ли і усунули неполадки.

Зайшла в хату - Андрій дзвонить. Стала розповідати, що світло пропало, а тепер є. Чую інший голос біля ньо­го: «Тобі начальник подзвонив, щоб ти...» Син відразу сказав: «Ну, мамо, пока». Це були його останні слова, -за­плакала мама. - А 5 лютого під ранок мені ніби наснилось, що мені крикнуло «мамо». Прокинулась. Ігор вдома тоді був. Думаю, що це Ігор мене погукав. Зайшла в його кімнату, той собі спить. Серце стисло - відчула, що це Андрій мене погукав. А на завтра мені подзво­нили знайомі і сказали: «Шукай сина, доки не пізно». Звідкись слух пішов, що його вже нема. Увесь день з Ігорем дзвонили на десятки номерів. В сере­ду з військкомату приїхали і повідоми­ли про його загибель. А тоді настали 6 нескінченних днів, доки його тіло при­везли в рідну домівку. Накричалась, наголосилась.

12 лютого зранку синочка привезли і в той день поховали. Дякую усім людям, хто не залишив мене одну в найтяжчий час. Люди прибрали приміщення коли­шнього магазину, знесли столи, лавки, декілька днів топили грубу, щоб відбу­ти поминальний обід в теплі. Два вечо­ри приходили дівчата і сиділи зі мною. Люди гілочками услали дорогу від по­чатку села і до хати, щоб по ній провезли мою кро­винку. Велика подяка чоловікам з військкомату, воєнкому, Ігорю Чернусі, Миколі Шведу, Лідії Горбач, батюшкам Іоану і Ярославу. Жителям Шабалинова, Костирева, Кнутів, Пекарева, Синютина, Сосниці, друзям, кумам, сусідам, родичам, працівникам кафе «Хвилинка» - кожному, хто не залишив мене одну у страшному горі.

Також хочу звернутися до людей, щоб підтриму­вали матерів загиблих синів і не говорили у них за спиною, що мати не те зробила, не туди поїхала, не те вдягла. Мама робить те, що підказує її серце. Мене осудили, що не ношу чорну хустку, а в мене рука не піднімається її одіти. Ну не можу і все. Таке відчуття, ніби мій Андрій цього не хоче, щоб я зно­ву траур одягла. І не треба за це судити. Щоб ці люди тут спокійно спали, мама віддала найдорож­че, що тільки може бути в житті - свого сина. Хай моляться Богу - йде війна. У нас велика робота - молитися за них, щоб сини, чоловіки, доньки скорі­ше повернулися живими додому, а не пліткувати. Ми тут спимо і близько не бачимо того пекла, у яко­му вони зараз, і не дай, Боже, відчути, що дісталось нашим захистникам, - зі сльозами на очах промо­вила Олена Вікторівна.

Дорогі наші мами, чиї діти зараз на війні, на небі - вклоняємося вам низько за ваших дітей, за чолові­ків. Так, на нас покладена важлива робота - моли­тися за них. Гинуть наші спільні діти. І осуд в сторо­ну матері, що поховала дитину, є найницішою спра­вою, що тільки може бути.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Дідовець, захисник, загинув, Синютин

Добавить в: