Олександр Тарасенко вірив у перемогу та поклав за неї своє життя

Добавить новость

Четверг, 7 Марта 2024 14:34  |  Просмотров: 1295

Як часто ми повторюємо, що наші Герої не вмира­ють. А насправді вони вми­рають, хоч так само хочуть жити як і інші. Вмирають, бо інакше не можуть. Війна - це хрест Героїв, який вони не­суть до останнього.
Олександр Тарасенко наро­дився і виріс у Южному. За­кінчив місцеву школу, вступив до Чернігівського державного педагогічного університету на факультет інформатики і тру­дового навчання. Рік після його закінчення працював у сільській школі на Конотопщині. А потім повернувся у село. Із друзя­ми парубкував, доки не зустрів майбутню дружину.

З Оксаною вони познайомили­ся на сільському ставку. Дівчина була на десять років молодшою. Ще весело згадували школу: випускнику Саші як кращому учню надали право нести пер­шокласницю із дзвоником. Цією білявою школярочкою вона і була. І фото з тієї пам’ятної події завжди берегли як родинну реліквію.



За чотири роки побралися. Олександр працював помічни­ком бурильника, вона - вихова­телькою у садочку. Згодом у них народилися двійко діток: Софійка, якій невдовзі буде вісім, і Максимко, якому зараз чоти­ри рочки. Доня - татова копія. Обоє дуже люблять свого най­кращого у світі татка, хоча й зна­ють, що він загинув як Герой. Так і кажуть: «Наш тато — Герой!».

А Олександр у перший день війни, 24 лютого 2022 року, з бурової поїхав не додому, а пря­мо у військкомат в Ічню. А там йому кажуть, що військкомат перевезли у Прилуки, але його записали і сказали чекати дзвін­ка. Ще тричі їздив Тарасенко у військкомат доки у лютому 2023 року його не мобілізували. Спо­чатку направили на Яворівський полігон на навчання. Вчили всьому: і на танках їздити, і як різною зброєю володіти. Потім були Черкаси, де Сашка роз­поділили у 110 оМБр і 15 травня направили на Донецький напря­мок в Авдіївку. Ворог там уже тоді тиснув величезними си­лами і тільки неймовірної сили духу воїни могли протистояти цій навалі зла.

Важкі бої випали й на долю нашого земляка. Та велике ба­жання перемогти, винищить окупанта до єдиного - наповню­вало його молоде серце. Пере­могти, щоб ніхто не порушував нашого спокою. Щоб діти не боялися дивитися у небо, як ле­тить літак і не ховалися в укрит­тя. Щоб знову було як раніше.

Олександр Тарасенко був ко­мандиром взводу. Мав повагу і авторитет у своїх підлеглих. У дуже нечасті відвідини чоловіка Оксана звертала увагу з якою шаною ставилися до нього його побратими. При зустрічі тисли руки, обіймалися. На війні у ньо­го був позивний «Том». Цим іме­нем і називали його бойові то­вариші. Дякували за порятунок. А «Том» намагався витягти з-під вогню не тільки трьохсотих, а й двохсотих, бо таке воїнське правило.
Свій позивний захис­ник узяв із мирного жит­тя, бо мав таке прізвись­ко. Хтось склав докупи перші літери від прізви­ща, імені і по батькові - Тарасенко Олександр Миколайович - і вийшов «Том». На буровій, де він пропрацював два­надцять років і виріс до помічника бурильника, «Тома» неабияк поважа­ли за відповідальність та працьовитість.

Таким він був і в сім’ї.



Кохав і шанував дру­жину, безмежно любив дітей. Тарасенки були міцною, люблячою ро­диною. Плекали бага­то мрій та сподівань на майбутнє, хотіли бачити дітей щасливими. А ще Олександр любив рибо­ловлю та збирати гриби.
Лише раз за всю війну Олександр зміг приїхати додому у відпустку. Як же раділи тоді батьки, а діти дарували свою ща­сливу посмішку не менш щасливому батьку! І ніхто не очікував, що цих їхніх обіймів більше не буде.
Ще 29 листопада Окса­на бачила свого Сашу по відео, говорила із ним.
30-го ще прочитала від нього «Доброго ранку», а далі - німа, гнітюча тиша. Лиш на четвертий день тиші, 4 грудня, до дружини приїхали представники військ­комату з повідомленням про за­гибель чоловіка.

Молодшого лейтенанта Олек­сандра Тарасенка поховали у Южному як Героя, з усіма поче­стями та військовим салютом та під ридання усього села. І на цей розпач та плач з небес ди­вилися сотні його побратимів, з якими він боронив українську землю і до яких уже скоро навіки приєднається.

Закотилося сонце нашого 37-річного воїна-земляка Олек­сандра Тарасенка, але пам’ять про нього завжди житиме поміж людей. Він був і до останнього подиху залишився справжнім воїном - мужнім та відважним, і про нього ще не один побра­тим скаже вдячне слово, а то й приїде на могилу, щоб вклони­тися своєму рятівнику й подя­кувати за збережене життя. І це обов’язково станеться після на­шої перемоги.

Джерело: газета “Трудова слава”, Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: