Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Ічнянський поет розповів про свою творчість під час війни: все через вірші

Ічнянський поет розповів про свою творчість під час війни: все через вірші

 

Близько сорока років пише вірші ічнянець Станіслав Коваленко - творить за покликом душі. Жахливі події сьогодення підштовхнули зем­ляка до створення поезій про війну.

Станіслав Миколайович пише вірші відтоді, як ще працював у райвідділі міліції. Його перша і поки що єдина збірка «Дзвін пам’яті» вийшла років де­сять тому. З нею, до речі, можна ознайомитися у публічній бібліотеці.
Наразі багато поезії пан Станіслав викладає у РаоеЬоок для своєї чи­тацької аудиторії. Й, щоб не згубити, занотовує у свій зошит, який чи не з кожним днем все попов­нюється новими віршами.



Друкувався і в районці

Станіслав Коваленко на­родився 11 вересня 1957 року в Ічні. Закінчив міс­цеву школу №3, а потім пішов навчатися у Чер­нігівське училище при му­зичній фабриці.

Свій трудовий шлях роз­почав у Броварах на екс­периментальній меблевій фабриці. Далі - служба в армії у прикордонних військах у Калінінградсь- кій області. Повернувшись у рідне місто, продовжив пра­цювати на масло­заводі інженером з охорони праці та метрології. І знову вирішив піти на­вчатися - закінчив Білоцерківський технікум м’ясо-мо- лочної промисло­вості. А потім, у 1983 році, зробив свій професійний вибір - пов’язав долю з правоохо­ронними органами. Виважено обрав цю нелегку і відповідальну професію - стояти на вар­ті законності та громадсь­кого порядку. Пройшов спеціальне навчання на курсах міліцейської шко­ли - й понад п’ятнадцять років Станіслав Ковален­ко служив в Ічнянському районному відділі міліції: від молодшого лейте­нанта «доріс» до майора. Спочатку пішов у позаві­домчу охорону, потім - у відділ з грізною абревіа­турою ОБХСС (ук­раїнською: відділ боротьби з роз­краданням соціалі­стичної власності). У 90-х роках знову ічнянець повернув­ся на маслозавод - працював на хо­лодильних уста­новках.

- Лише позаторік восени, будучи 12 років пенсіонером, я пішов на заслу­жений відпочинок, - додає Станіслав Коваленко.
Згадує, як ко­лись навіть друку­вали його поезію у нашій районці. Каже, що це було, коли редакторкою працювала Надія Забіяка. Й навіть не може збагнути звідки у нього узяв­ся той талант - писати вірші.

- Він якось проявився сам собою, - роздумує вголос пан Станіслав про своє захоплення і що дало поштовх до напи­сання віршів - не знає. Проте, що поезія стала частиною його життя - це факт.

Любов до віршів - від бабусі?

Утім, Станіслав Кова­ленко пригадує свою ста­реньку бабусю Параску, яка навчила його, чотири­річного, читати.

- Мені було чи п’ять, чи шість років, як мама що­місяця купувала книжку «12 місяців», - там і опо­відання, і вірші, і загад­ки. Я її всю прочитував, - ділиться співрозмов­ник спогадами зі свого дитинства, які врізалися у пам’ять. - А взагалі я багато читаю, маю повно художньої літератури: всі шафи заставлені книж­ками. Зокрема, серед улюблених - роман Дена Брауна «Янголи та Демо­ни», твори українсько­го письменника Василя Шкляра.
А ще його бабуся знала напам’ять багато віршів і часто їх розповідала вго­лос. Згадує, як йому, ма­ленькому, бабуся Парас­ка цитувала Шевченка.

Тож, може, це від неї зачаїлося в онука десь у найпотаємнішому закут­ку підсвідомості відчуття красного слова. Можли­во, саме тоді бабуся при­щепила Станіславу любов до віршів через книжку?
- Мої бабуся та дідусь були розкуркулені у 33­му році. Вони у Гмирянці жили. Їх, голими-босими, викинули з хати з трьома дітьми. Моєму батькові Миколі Сергійовичу тоді було два роки. Тому їм доводилося кочувати по Ічнянщині,
мешкали і в церкві. Згодом купили в Ічні хатку та й оселилися в ній, - частинку історії сво­го роду розповідає поет.

Творчість - синові у спадок

Станіслав Коваленко - чоловік, батько двох ді­тей, дідусь двох внуків. Але, каже, творчий талант є у його молодшого сина, 34-річного Романа. То, напевно, він й успадкував батькові творчі гени.

Роман Коваленко живе у Китаї. Зараз він гітарист, але в дитинстві писав каз­ки. Це було, коли хлопець навчався у п’ятому класі. Він їх друкував на дру­карській машинці та над­силав на творчі конкурси у Чернігів - й отримував призи. Потім Роман почав захоплюватися грою на гітарі.



А першою сходинкою на шляху до світу музики в молодшого Коваленка стала ічнянська мистецька школи. Там старан­ний хлопець, який самотужки вдома опа­нував гру на гітарі, й удосконалив свої вміння, закінчив її з відзнакою. І тепер по життю - із музикою.

- Роман закінчив Рівненський універ­ситет земельних ресурсів. Там створив музичну групу. Працював у Києві, грав у гурті «OthertheMoon». Там їх четверо музикантів. А шість років тому вони пої­хали працювати у Китай. Їхні пісні звучать англійською мовою, - розповідає батько про сина. - Роман закінчив курси програ­містів, тож паралельно він і програміст.

Старша донька Станіслава Миколайо­вича Леся та його дружина Людмила під­тримують мистецькі захоплення рідних їм людей. А от з творчими професіями своє життя не поєднали.

У поетичних рядках — реальність

Станіслав Коваленко є членом Ічнянсь­кого об’єднання літераторів «Криниця». До початку повномасштабної війни його вірші були різної тематики, хоча провід­ною залишалася природа. Але ця війна змінила його і як українця, і як поета.
- Чим довше триває війна, тим силь­ніші ми стаємо. Змінилися й наші цінно­сті, - переконливо каже Станіслав Ми­колайович. - У цей складний час у мене з’явилося непохитне бажання піднімати бойовий дух нашому народові.
У час війни поет знаходить потрібні слова та розповідає своїм читачам-ша- нувальникам про сусідів-ворогів, мир, перемогу. Бо ця війна сильно вплинула на ічнянця і в нього тепер народжується поетичне слово, виплеснуте у вірш про нашу реальність. Через це слово нама­гається передати пан Станіслав всю ненависть до ворога, який несе смерть та руйнування, і всю любов до свого народу.


- От, буває, можу два дні не написати ні одного вірша, а можу й за п’ять хвилин. Натх­нення з’являється тоді, коли цього не чекаєш. Натомість з’являється думка, хід якої не­можливо зупинити, і тоді по­трібно встигнути записати на папір, щоб не забути, - Стані­слав Миколайович розповідає про те, як народжується його поезія, а потім, не роздумуючи говорить, - моя поезія - це теж зброя. Я хочу, щоб вона надиха­ла на перемогу тих, хто тримає справжню зброю, та наш неско­рений народ, його прагнення до Перемоги над російськими окупантами. Бо виникає щире бажання якось підтримати і за­хистити їх хоча б словом.

Загалом війна знаходить свій значущий та показовий відгомін у віршованих рядках їх автора.
Але, буває, що після опублікованих вір­шів про війну й підтримку українських за­хисників, фейсбучну сторінку Станіслава Миколайовича блокують, бо він, нібито, «розпалює ворожнечу».

- А я що повинен відчувати до наших вбивць? Любити їх? - вголос роздумує співрозмовник. - Які можуть бути почуття до тих, хто прийшов нас знищувати?

Тож Станіслав Коваленко створив ще один профіль - на всяк випадок. Й там також для прихильників своєї поезії ви­кладає вірші, а занотовані - зберігає на сторінках своїх зошитів.

Ще одне захоплення ічнянця

- Я ще з дерева майструю меблі. Вмію робити табуретки, столики, підставки для квітів, - посміхається Станіслав Ми­колайович. - Купую матеріал і працюю з ним: для себе, й для людей.

Уточнює, що спеціально на продаж не виготовляє, а лише на замовлення. І таке захоплення, як і поезія, теж ічнянцю в радість.
Війна обов’язково закінчиться, але ніко­ли не закінчиться те, що лягає на папір - слово. Попереду неодмінно нас чекає перемога. І яким буде переможний твір Станіслава Коваленка, він ще не знає. Але поет впевнений, що такий вірш неод­мінно з’явиться.

Ранок Перемоги

Так хочеться світлого ранку,
Й спокійної Тихої ночі.
Щоб мир у дім зайшов на світанку,
І щастям засяяли очі.

Щоб сон цей страшний закінчився,
Та зникла навіки росія.
І промінь скрізь горе пробився,
Й зерно Перемоги посіяв.

Ми знаєм, на все Божа воля,
Та Тільки здаватись не будем..
Така вже дісталась нам доля,
І ми не простим, й не забудем!

Нам конче потрібно здолати
Все те, що смердить «руським миром».
Інакше нам щастя не мати,
Не зможем ми жити з цим звіром.

Не можна терпіти сусіда,
Що в дім наш прийшов убивати,
На нашому боці Феміда,
Загарбників треба карати!

І буде в нас день Перемоги,
Бо ми заслужили свободу.
Пройшовши війни всі дороги,
Народ наш козацького роду!


Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: поет, Ічня

Добавить в: