Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Загиблий старший сержант Олександр Ковбаса - був людиною, яка завжди йде вперед

Загиблий старший сержант Олександр Ковбаса - був людиною, яка завжди йде вперед

 

9 жовтня минулого року поповнив лави Небесного війська старший сержант Олександр Ковбаса з по­зивним «Смєлий». У Парафіївці його добре знали, поважали. А побра­тими, серед яких були й земляки, говорять, що він був справжнім вої­ном. Пекучий біль лишився у серцях близьких Олександра, які вірять, що їхній син, брат, дядько загинув на фронті недаремно. Пам’ять про нього буде жити вічно... У це вірять і його побратими.



Таким Олександр був у мирному житті

Олександр Ковбаса народився 13 серпня 1975 року у Парафіївці, закінчив місцеву школу. Вчився непогано, хоч і не був відмінником. Ще змалечку хло­пець вирізнявся серед своїх однолітків наполегливістю, впертістю, відчайдуш­ністю. Як брався за якусь справу, то вже до кінця.

У своєму рідному селі Олександр вла­штувався на цукровий завод, відслужив у армії. Пізніше працював будівельником, бо щось майструвати - це в нього добре виходило. У цій справі був сім років. А ще мав хист до ремонту різної техніки, котрій міг вдихнути нове життя. Про та­ких як він, кажуть у селі просто: толковий хлопець.

А ще захисник був людиною із великим та добрим серцем і його уваги та підтримки вистачало не лише рід­ним, а й друзям та знайомим.

Попри свій запальний характер міг заспокоїти, підібрати влучні слова, не скупився на поради.

Олександр Ковбаса - найкращий у світі син, брат, дядько

Турботливий, люблячий. Таким назавжди запам’ятають свого Олександра близькі. Двадцять років тому помер батько Сергій Іванович, тому син був надійною маминою підтримкою і жив поруч з нею. А ще знаходив час, аби до­помогти й сестриній родині.

- Ми з ним росли дружними, стояли горою одне за одного. Разом росли, гралися, ділилися думками. Саша любив жартува­ти. А ще він був дуже енергійний, веселий, - згадує про старшого на чотири роки брата сестра На­талія Ярмоленко. - Нам усім його дуже не вистачає. Нестерпно сумно та болісно жити без нього.

Бракує синівської уваги й мамі Ніні Василівні, яку Олександр так і не потішив внуками. Проте його обожнювали племінники - а їх у воїна аж п’ятеро. Усіх любив як своїх власних дітей. Особливо обожнював найменшого Максим­ка, котрий навіть зовні був схожим на свого дядька Сашка.

Але 24 лютого повномасштабне вторгнення рашистів написало новий сценарій його життя...

У перші дні «цієї» війни колони ворожих сил вже були на території Парафіївської громади. Аби вберегтися від ненавис­ного ворога родина Ковбаси деякий час сиділа у погребі.

- Брат тоді дуже переживав, злився, що російські найманці прийшли нас зни­щувати. У нього навіть вилиці «грали». Він уже тоді надумав йти визволяти зем­лю від ворога, - згадує пані Наталія.

Останній фронт Героя

Чоловік мав так багато ідей та планів. Усі його мрії перекреслила армія ворога, яка у лютому 22-го ще з більшою силою зазіхнула на нашу землю.
- Як я не піду? Піду! - твердо відповів Сашко матері, коли у квітні отримав по­вістку і та його вмовляла змінити своє рі­шення воювати, але він рвався...

- Тоді пішов і зараз теж піду! - вперто говорив Олександр, бо не залишався осторонь ще в той час, коли довелося захищати країну вперше - у квітні 2015­го. Отримавши повістку, пішов воювати: у складі 30-ї ОМБр відправився на пе­редову. Загалом у зоні АТО/ООС про­був майже півтора року. І вже тоді боєць Олександр Ковбаса сповна на собі від­чув що таке війна, там були перші втрати бойових побратимів. Проте він був від­чайдушним воїном і найбільше цінував вірність присязі народу України, а також незламність й непохитність до останньо­го подиху. У «тій» війні він вистояв та по­вернувся додому.


Утім, коли знову виникла потреба йти захищати Батьківщину, земляк без ва­гань пішов до лав ЗСУ і воював, де най- гарячіше. Рідні зізнаються, що вони про­понували йому перевестися служити на спокійніші території, проте почули кате­горичну відмову: переконати Сашка було неможливо. «Я своїх товаришів не зали­шу», - так коротко відповідав.

- Говорив, щоб ми не переживали, що все буде добре, - зі сльозами згадує Ніна Василівна. Й мати вірила, що син обов’язково повернеться. Жила у постій­ному очікуванні дзвінка від свого Саші. А він навіть на війні не забував про рідних, про маму та допомагав їм, наскільки це було можливо в тих обставинах. Надси­лав племінникам кошти, щоб ті купили собі гостинці від дядька. Коли прийшов у десятиденну відпустку, це було у листо­паді 22-го, теж радував сестриних дітей обновками та смаколиками. Обнадіював рідних, що через рік знову декілька днів побуде вдома. І вони знову чекали.
Але чим більше було на військово­му шляху пройдених випробувань, тим частіше у Сашка виникало страшне від­чуття, що, можливо, він не повернеться з війни. Про це був якось обмовився й мамі.

- Тут пекло, страшне що робиться, - інколи про реалії передової говорив воїн-земляк рідним під час телефон­них розмов. І не дивлячись на страшні втрати побратимів, а це, бувало, навіть й десятеро загиблих за день, постій­ні невщухаючі обстріли, потрапляння в оточення, він продовжував боронити країну. Й через що пройшов Олександр Ковбаса - тільки Богові відомо. Розпо­відав, що, бувало, й по три-чотири дні не мали що їсти. Інколи навіть й воювати не було чим. Але виконував свої бойо­ві завдання, знаючи, що будь-якої миті може загинути.

- Брат багато поранених виніс із поля бою. Серед них були і земляки. Мені навіть говорила одна жінка, вона теж із нашого села, що Саша її сина спас. «От, як прийде у відпустку, я йому костюм по­шию», казала, - розповідає пані Наталія.

- Тепер вона, як і ми, теж не вірить, що Олександра вже немає. А їй так хотілося віддячити йому.

Вранці 9 жовтня син попередив Ніну Василівну, що йде на завдання. «Як все буде добре - я повернуся і зателефо­ную». Душевні переживання не покидали матір і вона щосекунди чекала на його- телефонний дзвінок, але той дзвінок, що був зранку, - виявився останнім. Біль­ше на зв’язок син не вийшов. І для ро­дини Олександра Ковбаси той день став трагічним.

Наталія Сергіївна одразу дізналася, що брата вже немає. Цю страшну новину повідомили Сашкові побратими. Донька ніяк не наважувалася про це сказати ма­тері, хоча та відчувала: «щось не те», бо від сина «тихо».

- Я собі місця не знаходила, - плаче мати. - А тут приїхали із військкомату і сказали, що Сашко героїчно загинув, за­хищаючи волю та незалежність України. Це сталося під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку. Тож доки не отримала офіційну звістку - нічого не знала.

Спогади земляків-побратимів

Ігор Шурда, родом із Южного - ко­мандир відділення, в якому служив Олек­сандр Ковбаса:
- Спочатку служили з Сашком на Сум­щині, це коли нас укомплектовували та створювався стрілецький батальйон. Потім ми разом проходили злагодження у Черкасах. Далі нас відправили на За­порізький напрямок, де вже виконували бойові завдання. Дуже хороший був хло­пець. Веселий і завжди позитивний. Я його давно знав, ще коли він працював у будівельний бригаді. Сашко ніколи ніко­му не відмовляв. А ще зберігав силу духа і до останнього жартував.

Колишній вчитель Олександра Ковба­си із фізичного виховання та допризовної підготовки Сергій Цинковський теж із Парафіївки, зараз боронить нашу країну. Майже півтора року пліч-о-пліч служив з Сашком. Були, зокрема, разом й на навчаннях у Словаччині.

- Я був головним сержантом роти, а Саня - солдатом у моїй роті, - згадує Сергій Цинковський, який зараз воює в іншому підрозділі, на Куп’янському на­прямку. Але підтримує зв’язок з усіма колишніми підлеглими, хто б де не був. Тому від них і дізнався про загибель Олександра Ковбаси.

Його односелець та побратим був жит­тєлюбом, надійним товаришем. Не шко­дував ні здоров’я, ні життя: завжди був першим. Напевно, не спроста до Сашка Ковбаси на війні «приклеївся» позивний «Смєлий». Так ще у школі його назвали за те, що по життю був сміливий та дуже активний.

- Був безбашенно хоробрим, - так ха­рактеризує учня-воїна Сергій Цинковський. - І про нього усі відгукуються, що був хорошим та веселим чоловіком... Прикро, що так сталося... Хоча на війні у піхотинця в окопах мало шансів вижи­ти... Я нещодавно був у відпустці, про­відав на кладовищі Сашкову могилу. Перефотографував його портрет й наді­слав побратимам, - ділиться вчитель- військовий.

Рідні та побратими вболівають за увіч­нення пам’яті кожного воїна. Вболівають і за пам’ять Олександра Ковбаси, який став вічним болем для рідних, незагоє­ною душевною раною і водночас гордіс­тю, бо він - Герой. Бо віднайшов могутні сили, козацьку волелюбність та неско­реність, пішов воювати і віддав своє жит­тя за кожного з нас.
А війна, на жаль, триває. І за кожною втратою - людська історія.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ковбаса, загинув, військовий, війна, Парафіївка

Добавить в: