Столітня історія життя жительки із Монастирища
Ганна Дохтаренко із своїм котиком Мурчиком, який 9 років живе у бабусі
9 грудня Ганна Дохтаренко відзначила поважну дату свого життя - бабусі виповнилося сто років. Вона одна така у селі.
Ганна Яківна на світ божий з’явилася у Монастирищі 9 грудня 1923 року. 10-річною дівчиною пережила голодомор, коли стала юною - роки Другої світової, відчула на собі гірку втрату рідних... І зустріла свій поважний ювілей під час другої війни, що випала на її долю.
У своєму віці вона багато чого пам’ятає лише уривками. Вже забуває як кого звуть із рідних. І своє важке дитинство та молодість згадує з печаллю.
- Ніколи не думала, що тільки років проживу, - зізнається привітна пані Ганна. - Бо нам трудно жилося. Таке складне було життя! Але ми дружні були.
У родині колгоспників-трударів Пріськи та Якова виховувалося шестеро дітей: троє дочок і троє синів, з яких найменші - двійнята. Ганна була найстаршою, тому няньчила усіх братів та сестер. Розповідає, що було важко і батькам, які від зорі до зорі працювали у колгоспі, і їй, малій Ганнусі. Після шостого класу мусила покинути навчання у місцевій школі, щоб по господарству хазяйнувати та глядіти меншеньких. її маленький дитячий світ обмежувався домівкою, мамою й татом та братиками й сестричками.
- Ніколи було за день і перепочити - все робота та й робота. Без діла ніколи не сиділа, - бідкається ювілярка. - Вдень на роботі, а ввечері займалася хатніми справами.
Під час голодомору родина дуже бідувала, була у скруті. їли лободу, щавель, але вижили усі.
- Ні з їжі не було чого, ні з одягу. Добре, що корівка була, тож молоко нас виручало, - розповідає про пережиті події.
Згадує і Другу світову війну, але без деталей.
- Пам’ятаю лише, що батько сказав нам усім ховатися в погріб, ми там і сиділи, - пригадує пані Ганна, гортаючи сторінки пам’яті.
У повоєнні роки мало чоловіків залишилося у Монастирищі, тому стала дружиною старшого на десть років односельчанина Василя Дохтаренка. Зізнається, що не його кохала, бо заміж планувала вийти за іншого місцевого хлопця, але він раптово помер.
- Василь мене не ображав, непоганий був, - розповідає ювілярка, а про саме весілля каже, що на конях їздили брати шлюб у сільраду. Незадовго у подружжя народився первісток Петя, але Бог йому мало віку відвів: поховали маленького сина, коли й рочку ще не було. Захворів малий, а лікування як такого тоді не було, тому й помер. Згодом Дохтарен- ки стали батьками ще одного сина - Володимира, а через рік народилася донечка Ольга.
Свого часу пані Ганна трудилася ланковою, працювала на полі з іншими жінками. Весну і літо не випускали сапи з рук. А восени вручну дозбирували врожай картоплі, буряків. З цією роботою у довгожительки пов’язана майже вся трудова діяльність. Має чимало грамот. Чоловік - теж колгоспник, їздовий. Жінка каже, що тоді у колгоспі працювали за трудодні, тож грошей постійно родині не вистачало.
Вдома тримали велике господарство: корову, свиней, птицю. На Василевому обійсті, куди колись привів свою Ганну, відбудували хату, де нині доживає свого віку ювілярка.
На превеликий жаль, покинула цей мирський світ донька Ольга - тяжка недуга її спіткала. Вже давно у засвітах і чоловік Василь.
- Плачу щоночі за своїми рідними, - з болем зізнається Ганна Яківна, - й донечку гукаю. Вже дев’ять років як її немає.
Он, на карточці вона (показує рукою на одну із світлин, що висять на стіні, - авт.). Хворіла і вмерла. Син з родиною мешкає й працює у Чернігові. Зараз старенька живе сама, проте самотньою не почувається. Двічі на тиждень приходить до неї соціальна працівниця Наталія Ковальовська: дрова принесе, попере, тиск поміряє - все, що попросить бабуся, все зробить.
- Й сусідка Тоня забігає, грубку затопить (мова про Антоніну Лопоху, - авт.). Теж мені щось допоможе, - хвалиться Ганна Дохтаренко.
Провідує щотижня свою стареньку матір 73-річний Володимир: допоможе по господарству, привезе продуктів і просто поспілкується. Приїжджає у гості і зять Микола. Тут, у своєї тещі, тримає пасіку, тож коли літо - він постійно у
селі. Навідується й внучка Ірина - Миколина та Ольжина донька. Вона з батьком живе трохи ближче - у Ніжині. А ще у жінки є троє внучок та одна правнучка. І хоча живуть не поряд з нею, проте телефонують, переймаються її здоров’ям.
Ганна Яківна перша у своєму роду перетнула столітню межу. Із братів та сестер зосталася лише найменша 86-річна Валентина - та, що з двійні. Живе далеко - аж в Баку. Коли ще вчилася в училищі, познайомилася з азербайджанцем, він й забрав її на свою батьківщину. Зараз вона вдова, виростила двох синів, дуже хворіє. Давно не бачилися сестри, добре, хоч телефоном можуть поговорити та почути рідні голоси. Й дуже сумують одна за одною.
Жінка не дивиться телевізор і газет не читає, бо не дочуває й не добачає. Проте знає, що на країну напав ворог-сусід.
- Як почалася повномасштабна війна, Володимир тоді довго не приїжджав. Дуже переживала за нього, - каже моя співрозмовниця. Вона ніяк не могла повірити в те, що страшна війна, яка вже була у її житті, тепер у житті її дітей.
День за днем, а відтак - 100 років життя. Якихось особливих секретів довголіття Ганна Дохтаренко не має. Каже, що тільки набідувалася. А ще поважна довгожителька нарікає, що вже не сила жити. Проте треба миритися, що так багато віку їй відведено. Й принагідно пообіцяла мені, що наступного року на свою 101-у річницю ми знову обов’язково побачимося.
Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Монастирище, довгожителька, ювілярка, Дохтаренко