Волонтерка Яна Скриль: «Наш фронт - допомагати»

Добавить новость

Вторник, 23 Января 2024 19:03  |  Просмотров: 1393

Так вважає сосничанка, волонтерка Яна Скриль. Проте вона не називає себе волон­теркою. А нагорода до Дня волонтера від громади не стимулює її, для неї великою мотивацією є люди, друзі і ті, з ким познайомила її війна, - всі, хто так, як і вона, не мо­жуть бути байдужими. Історію свого волонтерства Яна погодилась розповісти не заради слави, а тільки якщо її розповідь бодай когось надихне змінити своє ставлення до зборів на допомогу ЗСУ. Нині існує декілька фронтів, наш - допома­гати, не стояти осторонь. І це дуже важливо для військових, важливо, щоб вони відчу­вали, що ми про них не забуваємо, що ми їм вдячні за те, що можемо жити. На превели­кий жаль, є люди, які забули, що йде війна, вони просто забили на всіх і на все, кажуть, що стомилися.



Яна з тих, хто не може бути пасивним спостерігачем, коли збирають своїм хлоп­цям гроші на дрони, інше військове спо­рядження. Вона не розуміє людей, які вважають, що їхня хата скраю. «Я лю­блю Україну і хочу жити тут», - каже вона. За освітою Яна Скриль юрист і перекла­дач, може викладати дві мови: англійську і іспанську. Зараз працює репетитором. її учні - це широке коло від 6, 10 років і дорослі, які, наприклад, працюють у різ­них структурах і ім потрібне знання анг­лійської мови. До речі, учні теж надиха­ють свою вчительку втілювати ідеї по збо­ру коштів. Сама Яна дуже ідейна і задуми самі собою народжуються в її свідомості. Бувають і розчарування, і побоювання, що не вдасться втілити свою ідею, не раз казала собі і своїм друзям, що все, остан­ній раз, більше не буде зборів від її імені. Та дякуючи підтримці людей і своїй бла­городній натурі, піднімає голову і крокує вперед разом з хлопцями до Перемоги!

Тож, Яно, розкажи, будь ласка, про свою історію волонтерства? З чого все почалося?
- У 2015 році при обороні Донецького аеропорту загинув мій друг студентства Женя Яцина. Для мене це була величез­на втрата, велике потрясіння, адже добрі­шої і світлішої людини я не знала. Війна нас тоді торкнулася по-іншому, ніж зараз. Я не вірила, що війна набуде таких масш­табів. Не вірив ніхто з мого оточення. 24 лютого 2022 року ми з сім’єю були вдома. Наші друзі у Києві та інших містах України. Тоді вони виїхали у безпечні місця, хто по­їхав за кордон, хто на Західну Україну. Ми всі були у ступорі, не знали, що робити. Вже пізніше я теж 2 місяці із сином пере­бувала в Італії і вже звідти почала допо­магати своїм знайомим хлопцям, які піш­ли на війну. Але для мене нема кращо­го місця, ніж вдома, тому в червні я по­вернулася в Україну. Спілкуючись тісно із своїми учнями (ми один за одного пере­живали, підтримували), я запропонувала відновити заняття за символічною ціною при умові, що всі ці кошти будуть направ­лені на допомогу нашим військовим. Таку ідею всі підтримали і 100 відсотків грошей я віддавала нашим сосницьким волонте­рам, тоді вже працювали Наталія Кошова, Влад Іващенко. Вже у березні прийшли до мене мої учні і ми разом намалювали символічний плакат, на якому всі зроби­ли свої синьо-зелені відбитки долонь. Це буде пам’ять на все життя. Вважаю, що лише власним прикладом ми можемо на­вчити і виховати наших дітей.

Також відразу після повернення додо­му, я знайшла всі свої речі: одяг, прикра­си, аксесуари і влаштувала аукціон. Я ви­ставляла у соцмережі якусь річ з ціною, поки не продала останню. Тоді вдалося зі­брати 20 тисяч гривень. Цими грошима я долучилася до збору коштів хлопцям на Херсонському напрямку.

- Самостійно теж проводила збори?
- Так. Не багато. В основному, я допо­магаю іншим волонтерам закривати збо­ри. У мене багато друзів воює по всій лінії фронту, за кожного хвилююся. Але ро­зумію, що всім не допоможеш. І я не все­сильна. Дуже важко вести збір від почат­ку до кінця, адже це потребує багато ува­ги, часу, енергії та здоров’я.

- Яка була твоя найбільша ідея?
- «Хліб за донат» - це була найтепліша і найкраща моя історія. Водночас, вона є найскладнішою моєю ідеєю в плані реалі­зації. В цю справу вкладено багато сил та енергії, в цю думку перемоги.

А почалась вона зі збору коштів на тепловізор для сосничанина Андрія Авраменка. Сестра його дружини тоді, ще за два місяці, започаткувала «Хлібну шко­лу». А коли знадобились гроші на тепловізор, продавала курс в цій школі за донат. Я купила за 1,5 тисячі гривень цей курс, але намірів пекти хліб не було. Гроші тоді зі­брали, здається, 100 тисяч, але, на жаль, Андрій вже про це не дізнався, він заги­нув. Тепловізор передали іншим. Курс по випічці хліба я так нікому і не віддала, бо не знайшлося нікого, хто б хотів випікати хліб. Тому вирішила спробувати сама, хоч ніколи його не пекла, тим більше на зак­васці. Коли на власній кухні випекла пер­шу, другу, третю паляницю, до мене при­йшла ідея - «Хліб за донат». Це домаш­ні паляниці на заквасці, смак яких ні з чим не порівняти. Мене часто запитують, чи не боюсь я втілювати свої ідеї. Звісно, бо­юсь. Перше відчуття, а якщо ніхто не під­тримає, страхи є і це нормально.

Тоді я не знала на скільки хлібин вистачить у мене сил. Продавати речі було значно легше, пекти хліб - це переживання, нер­ви, до того люблю, щоб все було ідеаль­но І якось у розмові з друзями пожартува­ла, мовляв, поки не випечу сто паляниць, не заспокоюсь. Оце і стало стимулом. Так я спекла 112 паляниць і вдалося зібра­ти 82 570 грн. Ціни фіксованої на хліб не було, хто скільки дав за паляницю, хто ти­сячу, хто більше. Паляниця Новою пош­тою їздила і в Миколаїв, і в Київ, і в Харків. Були знайомі, які просто перераховували гроші на мою картку, казали, що ти краще за нас знаєш куди їх доцільніше направи­ти. Довіряли, бо насправді зараз є чимало сумнівних зборів у соцмережах, але все рівно допомагати ми повинні.

Оця ідея з хлібом об’єднала навколо стільки прекрасних людей, які здатні на ве­ликі вчинки, які готові допомагати, надиха­ти. Я рада, що я не здалася, хоч було важ­ко, бо й часу не вистачало на випікання, і недоспані ночі, адже не можна було пропу­стити бродіння закваски, щоб хліб був не кислий. Звісно, мене зрозуміє лише той, хто хоч раз у житті випік таку паляницю. Зібраними коштами я періодично долуча­лася і долучаюся до різних зборів.

Зараз я випікаю хліб для своєі сім’ї і іноді, як вдячність, людям за їхню під­тримку. Також разом з Оленою Вакулою та Вікторією Голод (вони також купували курс по хлібу і випікають гарні домашні па­ляниці) ми неодноразово пекли хліб і від­правляли його хлопцям в «гарячі точки». Я дуже вдячна дівчатам за підтримку.



- Чи доводилось самостійно везти хліб, інші передачі безпосередньо в зону бойових дій?
- Так. Знову цікава історія. У вересні цього року мій друг Андрій Михуля, який зараз знаходиться на Вугледарському на­
прямку, попросив назбирати 160 тисяч на прилад нічного бачення для його підроз­ділу. Я сказала, що це дуже велика сума і навряд чи вдасться її назбирати. Він ска­зав: «Давай поспорим, що ти зможеш.

І якщо збір закриєш, то особисто приво­зиш і ми зустрічаємось у місті Курахово в Донецькій області». Коли збір було закри­то, і ми назбирали 170 тисяч, Андрій ска­зав: «Ну, збирай речі, ми тебе чекаємо». . Я знала, що туди їхати дуже небезпечно, але хотіла побачитися з Андрієм. Разом з друзями ми вирушили в дорогу. З со­бою я взяла хліб, сосницький сир, купи­ли сала з часником, інших смаколиків, а ще сітки, які сплели спащани, ну, звісно, і прилад, на який збирали кошти. Зустріч була справді теплою. Хлопці були щасли­ві. Побачивши мене, вони не знали куди дітись. Хтось йшов перевдягатись, хтось причесатися. У їхній домівці був ідеаль­ний порядок, ліжка застелені, всі речі на місці. Думаю, Андрій їх попередив. З хлоп­цями живе й собака, яка постійно ходить з ними на бойові завдання. Також є коти. Дорогою ми купили подушки, і всі раділи, як діти, цим подушкам, вже й забувши про прилад. А ще раді були бачити мене, бо, казали, що сюди дівчата не приїжджають. Дороги постійно прострілюються, щомиті може бути прильот. Чи було мені страш­но? Часом, дуже. Там постійно гуркоче і від цього здригається земля. Тому що ми знаходилися всього за 12-15 кілометрів від «нуля».. Пізніше Андрій написав мені повідомлення, в якому дуже дякував, що приїхала, не побоялася. Тобто хлопцям важливо знати, що про них не забувають.

- Які враження від поїздки?
- Саме там зараз пишеться наша істо­рія. Багато думок є у мене з цього приво­ду. Вважаю, поїздка на Донбас була б ко­рисна для всіх. Вона тверезить, повертає до реальності, від якої багато хто з нас ві­дірваний. Донбас - це повністю військо­вий регіон. Я була у 2013 році у Донецьку, коли навчалась у Харкові. І може сказати, що Донбас став зовсім іншим. Там навіть нема природи, не літають пташки і навіть мух не видно.

- Яно, які ти ще втілювала свої ідеї?
- Ще розігрувала паляницю, допомага­ючи у зборі іншому волонтеру. Спочатку оголосила, що за 3 найбільші донати - 3
дуже багато великих донатів. Найбільший 10 тисяч гривень, це стільки за паляни­цю скинув мій друг. Мене завжди підтри­мують мої друзі, яким я безмежно вдячна.

Влітку вдома я двічі організовувала «Дівочі посиденьки». Дуже вдячна всім дівчатам, які прийшли. За перший раз ми назбирали 9 600 грн. і я долучилися до збору коштів на автомобіль для со- сницького військового Ярослава Кочубея. Другий раз - 5 600 грн. Цими грошима ми підтримали збір для Валерія Шпука, а решту коштів відправила для Жені Холодницького, тоді він збирав на дрон.

В листопаді були «Літературні читан­ня». Цей вечір об’єднав багато талано­витої молоді. Ми читали вірші, співали,
це був справді теплий вечір. Втілити цю ідею мені допомогли Наталія Ващенко та Марія Гирич.

- Як з’являються ці всі ідеї?
- Ідеї мої зазвичай всі спонтанні і на­роджуються дивним чином. В основно­му, вночі, коли не спиться. І хоч думаю і обіцяю собі, що кожна ідея вже остання, та цього зробити не можу, бо добре розу­мію, що ми повинні допомагати хлопцям - це наш фронт. Друзі вже сміються з мене і кажуть, що я ніколи не зупинюся. Але і у мене часто опускаються руки. Це зро­зуміє лише той, хто робив щось подібне. Самому важко нести це на плечах. Але я хочу подякувати своїй сім’ї, особливо, своєму чоловікові, та друзям за підтрим­ку та допомогу. За те, що вони завжди по­ряд і не дають здаватися.

Мене не надихають подяки. Мене нади­хають люди. Наприклад, такі як Тамара Степаненко із Пекарівського старостату. Вона втратила сина, але не здалася, до­помагає всім і кожному. Отакі люди для мене є прикладом. Взагалі війна познайо­мила мене з багатьма сильними і вольо­вими людьми. Насправді, так багато щи­рих і добрих в моєму оточенні.



- Які подальші плани?
- Можливо, провести ще одні «Літе­ратурні читання», якщо будуть бажаючі. Організувати зустріч, на якій поговорити про те, як ми повинні спілкуватися із вій­ськовими, які отримали тяжкі поранення і повернулися додому без кінцівок, адже наше суспільство до цього не готове. Буду рада бачити кожного на подібних заходах. Про них ми оголошуємо в соцмережах. Як на мене, це чудовий варіант проведення часу з користю. Також планую провести один розіграш, але поки ще не знаю коли.

- А що кажуть хлопці?
- Наші хлопці - титани. Вони ніколи не жаліються, кажуть, що працюють, але їм потрібна наша допомога. На жаль, зараз ворог просувається по всій лінії фрон­ту. І коли опускаються руки, я пригадую їх. Тому хто вважає, що їхні 20, 50, 100 гривень нічого не значать, помиляються. Разом ми сила. І це не просто слова. Це я знаю з власного досвіду зборів. Маленьких донатів не буває Тому не треба стояти ос­торонь зборів, бо зараз вони закривають­ся дуже важко. Війна десь не тут. Варто пам’ятати завдяки кому ми маємо це життя і яка ціна нашої свободи.

- Які твої побажання?
- Я хочу, щоб кожен з нас пам’ятав зав­дяки кому ми живемо своє звичне життя і яка ціна нашої свободи. Хочу, щоб ко­жен військовий скоріше повернувся додо­му з Перемогою і їв кутю разом зі своєю сім’єю. Також дякую і обіймаю кожну лю­дину, яка підтримує мене. Це стимулює робити ще більше.
Дякую за дуже змістовну розповідь, яка, сподіваюсь, зачепить кожного, хто візьме до рук газету і відгукнеться на черговий збір. Разом - до Перемоги!

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: