Олександру Макаревичу не відрізали голови, бо нікому б було нести «двохсотих»

У жовтні минув рік, як сосничанин Олександр Макаревич (за­раз йому 23) повернувся з росій­ського полону, де він пробув довгі і важкі 108 днів. Навіть рідні і друзі насилу впізнали його.



— Шкіра та кістки, — зітхає Олена Добровольська із Семенівки — мама найкращого Саши­ного друга Андрія. Рідна мама мо­же висловити свій біль тільки сльо­зами і поглядом — вона глухоніма. Як і вітчим.
До Добровольських Олександр приїжджав після звільнення не тільки щоб побачитися, а й щоб по­дякувати Олені Сергіївні (вона ад­вокат) за те, що всі ці три з поло­виною місяці невтомно розшуку­вала його.

— Звернення, запити, моніто­ринги, і тільки два варіанти відпові­дей — «імовірно загиблий або в по­лоні». Емоційного стану тих днів не передати словами. Адже Саша ме­ні як син. Вони з Андрієм дружать мало не з народження. Називають один одного братами, — каже Оле­на Сергіївна.

— Коли у 2007 році ми переїха­ли із Семенівки в Сосницю, я ду­же сумував без Андрія. Чекав ка­нікул, щоб поїхати до нього. Йому першому зателефонував після полону — як тільки нам видали телефони. Кажу: «Я вже в Україні». А він: «Хто це?» Не вгадав ме­не. Інших хлопців теж не зразу вгадували. Бо кожен був виснажений і голос змінився. До полону я важив понад 60 кг., а коли по­вернувся — менш ніж 45,— приєднується до розмови Олександр.

...Після школи Андрій пішов навчати­ся на правознавця. А Саша — на кухаря-кондитера, потім служив строкову. Навесні 2021-го демобілізувався. Спробував вла­штуватися в Чернігові за фахом, але без досвіду, каже, ніде не хотіли брати.

— Тож я й подумав: мабуть, це доля. Ку­харем я б працював більше «для батьків» — аби не переживали, що в мене небезпеч­на робота (я ж у них один). А сам хотів бути військовим. Коли навчався в аграрному лі­цеї (у Сосниці. — Авт.), улюбленим пред­метом був захист Вітчизни.
Закінчилося тим, що за кілька місяців — восени — я підписав контракт. На три роки.

Служив у Білій Церкві. 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запо­рожців — його друга родина.

— У перші дні повномасштабного втор­гнення ми стояли на обороні Києва — у Бо­риспільському районі, потім — на Бро­варському напрямку. Після цього нас на­правили на полігон у Гончарівське, а звід­ти — на початку червня — на Бахмут, — розказує.

Дорогою на Донбас підрозділ Олек­сандра на день зупинявся в Чернігові — для відпочинку. І саме того дня він зако­хався. З першого погляду. Дівчину звали Світлана. У Чернігові навчалась, а сама із Сумщини.

— Сам не знаю, що це було, — каже Сашко. — Та раптом у мені з'явилося стіль­ки ніжності і натхнення! Так несподівано збіглося — війна і ця зустріч... Ми їхали в гарячу точку, і я готував себе до найгіршо­го. Але того дня дуже сильно захотілося повернутися живим.

Він телефонував коханій, як тільки ви­падала можливість (із батьками Саша спіл­кується жестами у відеочаті або надси­лає їм смс-повідомлення). Востаннє — 23 червня.

Тоді підрозділ Олександра перебував на напрямку Клинове — Вершина (населені пункти Бахмутського району). Згідно з опри­людненою оперативною інформацією Генш­табу ЗСУ, в ті дні там тривали нещадні обстрі­ли з реактивної, ствольної артилерії, танків, штурмові атаки (і врешті-решт росіяни змогли-таки закріпитися в районі Вершини).

— Через тиждень після нашого прибут­тя ворог прорвав оборону. Рота, що була відповідальною за цей напрямок, зазнала великих втрат — була буквально знекров­лена. Треба було замінити полеглих.

Ми заступили на позицію в посадці, яку називали смугою смерті. Я написав усім своїм повідомлення, щоб у разі чого не згадували лихом. А за три дні потрапив у полон.

— Як усе сталося?
— На нашу позицію прорвалися чечен­ці і буряти. Це було рано-вранці. Сходило сонце. Вони були в нашій, піксельній (вій­ськовий камуфляж ЗСУ. — Авт.), формі. Той, якого я побачив першим, стояв до ме­не спиною. За мить він повернувся, я по­бачив його обличчя (це був чеченець) й усе зрозумів. Схопив зброю, та вистріли­ти не встиг — над головою пролунала ав­томатна черга.

Тоді в полон потрапили і хлопці із су­сідньої позиції. Їх там було п'ятеро, нас — шестеро. А залишилося всього семеро. Решта загинули.
Нас поставили на коліна, наказали ви­класти все з кишень. Допитували, де інші позиції, скільки там людей. І нещадно би­ли. Вони були дуже злі, бо, крім нас, біль­ше нікого не вдалося захопити. Те, що ми не здавали своїх, тільки підливало мас­ла у вогонь. Один вихопив ножа і приста­вив мені до горла. Кричав: «Йому першо­му відріжу голову». Інший вилаявся:«Повбиваєш їх, а хто понесе «двохсо­тих»?» І цим врятував мені життя.

— Де ви перебували під час полону?
— В основному в Первомайську Луганської області (місто з 2014 року під контролем самопроголошеної «лнр». — Авт.). Нас три­мали в підвалі колишньої взуттє­вої фабрики. На 13-14 квадратах — два десятки людей. На день вида­вали один російський сухпайок на трьох. І на кожного — по 50-грамовій пачці галет. Хліба не давали.

Думки про їжу були постійно — скільки їх не відганяй. Взагалі було дуже важко морально. Деякі хлопці були на межі.

— А ти?
— Я й тут виявився наймолод­шим. Через це мене зарахували в робочу групу. Займалися в осно­вному прибиранням. Це трохи від­волікало.
Найщасливішим днем Олек­сандр називає 10 жовтня — коли російський офіцер повідомив, що обмін полоненими відбудеться на­ступного ранку. Тоді, каже, час ніби зупинився. Ніч здавалася нескін­ченною.

— І ось ми вже на точці обмі­ну. Поряд із «зеленим коридором», яким повертатимемось додому, я помічаю розтяжки. На дорозі багнюка. Іде дощ. А в кожного на думці тільки одне: швидше б.

Тоді в Україну повернулися 32 наших військовослужбовці — 3 офіцери, 1 ма­трос і 28 солдатів.

— Побачив українські прапори, хлоп­ців у пікселі — і розплакався, — згадує про перші хвилини серед своїх Олександр.

Потім були реабілітація в госпіталі на Полтавщині (лікарі діагностували в Саші передінсультний стан) і зустріч з рідними.

— Нарешті зміг обняти маму. 28 черв­ня (у полон я потрапив 26-го) їй повідоми­ли з військкомату, що я зник безвісти. І від­тоді вона була сама не своя.
Олександр з’їздив у Семенівку, трохи відпочив — і знову служить. Зараз — у Бі­лій Церкві, де й починав.

— Було багато причин звільнитися із ЗСУ, та я не став. У Білій Церкві залиши­лася моя гітара — як було не повернутися, — жартує.

Музичну школу в Сосниці він закінчив з класу баяна. А гру на гітарі опанував само­тужки.

— Про що твоя улюблена пісня?
— Про життя, про війну, про мене. Це «Стіни» з репертуару Джеррі Хейл (псев­донім української співачки й авторки пі­сень Яни Шемаєвої. — Авт.) і гурту «Ка­луш»:
Колись мене аж нудило,
що дні неначе копії,
А зараз би на повні груди
удихнути спокою,
Як кисню, і нерви наче струни — залізні.
Я так хотів пожити по-новому
І маю — нова дорога знову не додому...

Наостанок запитую про Світлану.

— На жаль, спілкування обірвалося. Вона сказала, що я дуже змінився після Донбасу...

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: