Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Анатолія Колібабу з Коропа опізнали на полю бою за подарованим годинником та хрестиком

Анатолія Колібабу з Коропа опізнали на полю бою за подарованим годинником та хрестиком

 

Ще одного нашого земляка - Анатолія Анатолійовича Колібабу з Коропа - війна нарекла Героєм. Життя коропчанина обірвалося у бою з російським ворогом на Донеччині. Йому навіки залишиться 52 роки.



За шрамом, хрестиком та годинником


На жаль, щодня живими кори­дорами, схилившись на коліна, українці у різних куточках країни зустрічають своїх захисників на рідній землі. І щодня останнім земним шляхом проводжають їх до місця вічного спочинку.
Звістка про те, що на війні загинув Анатолій Колібаба, приле­тіла на Коропщину ще 28 серпня. Та рідні і близькі цю жахливу но­вину, хоч і не офіційно, дізналися раніше.

- Першим, хто в Коропі почув, що Толя загинув, був його колега і теж захисник. Та він не захотів повідомляти мені цю страшну новину, а зателефонував кумі Толиній, а вона - його дружині, яка нині знаходиться в Німеччині на лікуванні. А Світлана тільки тоді мені подзвонила і сказала, що брат загинув, - згадує про той страшний день, коли почула звістку про смерть рідної людини, сестра Анатолія Колібаби На­талія Падалка.

- Це була субота, 26 серпня. Ми ж відразу у війсь­ккомат побігли. Але на той час у них офіційного підтвердження не було. І лише за два дні, у понеді­лок, з військкомату офіційно пові­домили, що наш Анатолій загинув і знаходиться в морзі.

До слова, Анатолій Колібаба загинув ще 23 серпня, проте тіло захисника не було можливості відразу забрати з поля бою. То­чилися бої. І лише через два дні його та ще двох воїнів, які тоді ж загинули, змогли доставити до моргу.

Важко, страшно, моторошно навіть уявити, які тіла наших за­хисників потрапляють до моргу. Кров холоне в жилах від самої лиш думки. І навіть не хочеться уявляти, що переживають рідні, коли бачать пошматовані тіла найрідніших... Просто хочеться вірити в те, що смерть була мит­тєва, без болю. На жаль, і тіло нашого захисника Анатолія Колібаби було понівечене. Та в рідних не було сумнівів, що це саме він.

- Коли Анатолія привезли в коропський морг, мене не пустили на упізнання. Мовляв, не потрібно мені брата таким бачити. Тоді пішли кума Анатолія і брат мого чоловіка. Вони його впізнали за величезним шрамом на нозі. У мене ж не виникало теж сумнівів, що це брат, бо мені віддали його натільний хрестик та годинник. Цей хрестик я йому сама купува­ла в церкві і відсилала, коли він уже був на війні.

І про ручний годинник. Коли пані Наталія отримала його, на­віть засумнівалася, чи це братів. Адже Анатолій ніколи їх не носив, не любив. І що це був за годинник, розповів побратим, котрий Наталії дзвонив згодом. Військовий казав, що цього годинника вони купува­ли для іншого свого побратима Ігоря. Та чоловік зняв його зі своєї руки і надів Анатолію. Це було 22 серпня, саме напередодні, коли Анатолій Колібаба мав іти на бойове завдання. Напередодні, коли захисника не стало. Саме за цим годинником його побратими згодом і впізнали.

Остання зустріч


Анатолій Колібаба - не ко­рінний коропець. Він родом із Борзнянщини, із села Воловиця. Та більшу частину свого життя провів у Коропі. Сюди приїхав на весілля до старшої сестри, тут створив і власну родину. З пер­шою дружиною виростили двох синів. З другою дружиною, з якою у парі прожили дванадцять років, будували плани на майбутнє.

За освітою Анатолій Колібаба - ветеринар. Та за життя чоловікові довелося працювати на різних роботах. А перед тим, як долучитися до лав захисників України, Анатолій трудився в «Агролісгоспі».

У січні цього року чоловік був призваний на захист України. Захищав Україну у складі 31-шої окремої механізованої бригади. Був старшим стрільцем-опера- тором відділення механізованого батальйону.

Незадовго до загибелі брата, у липні, Наталія разом із донь­кою Олею їздили в Житомир провідувати рідного захисника в госпіталі. Після контузії Анатолій Колібаба спочатку лікувався в За­поріжжі, згодом - у Житомирі. Це була остання зустріч.

- А чи часто вам брат теле­фонував? Чи розповідав щось про війну?
- запитую у пані Наталії.
- Часто. Кожного дня. Окрім тих днів, звичайно, коли були на нулі. По телефону нічого не роз­повідав. Дещо про війну почула від нього лише тоді, коли відвід­ували його в госпіталі, - говорить сестра Героя. - Розповідав, як їх накрила артилерія, мусили ховатися в лісосмузі. А дерева і на дерева не схожі, їх наче по­скошували. Уночі ж побратим на БТРі приїхав їх рятувати, світло включати не можна, а все ж навкруги заміновано. Страшно було. Врятувалися. Що там розказувати, тяжко хлопцям було. Та і зараз тяжко. Бідні військові, що й казати.

- Коли дзвонив, казав, що важко, страшно?
- Ні. Ніколи. Навіть виду не по­давав, - відповідає Наталія. - Коли говорили з ним по відеозв'язку, і побратими часто підходили, ві­талися зі мною. Чесно кажучи, до загибелі Анатолія, я ніколи не замислювалася над тим, скільки у нього було друзів, знайомих. Коли брата не стало, до мене підхо­дило багато людей, які говорили гарні слова про брата, про те, як він їм допомагав, якою він був людиною. І це було так приємно. Він хоч довгий час працював на інших роботах, але ветеринарію ніколи не полишав. Просили люди - помагав. Руки мав золоті, багато чого умів робити. А мені скільки всього поробив! Хату добудував, ремонти сам поробив.

Герої не вмирають! Вони попо­внюють ряди небесного війська і вічно живуть в пам'яті тих, хто їх любив, поважав знав. Важко знайти слова розради, немож­ливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної людини, та нехай добрий, світлий спомин про Ана­толія Колібабу стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам'яті. Низький уклін воїну, перед яким ми всі в неоплатному боргу.

Джерело: "Нові горизонти", Ірина Боровська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Колібаба, загинув, Короп

Добавить в: