Дружина загиблого Василя Ковтуна розповіла, як і в яких умовах навчають чоловіків, перед відправкою на передову

 

Щоб зустрітися із дружиною загиблого Героя Василя Ми­хайловича Ковтуна, зайшли до Атюшівської ЗОШ. Оксана Ми­колаївна там працює прибираль­ницею. У коридорі навчального закладу звернула увагу на стенд, присвячений Станіславу Ковту­ну, який віддав життя за Україну у 2014 році, і його ім’я носить школа, у якій навчався Герой. Пам’ять про загиблих - то понад усе. Зиркнула по стінах у пошуках портретів інших загиблих Героїв - і не знайшла їх. Якось стало прикро. Минулоріч Атюша про­щалася з Павлом Медведем, який загинув, боронячи нашу країну від агресора. Минув аж рік. А влітку - ще одна втрата в селі: загинув Василь Ковтун. Наші Герої заслу­говують на пошану, і ота пам’ятна дошка чи стенд - це найменше, що ми можемо для них зробити. Але їх немає. Немає навіть не­величкої світлини.



- Може, ці стенди дорого коштують, тому їх немає? - пере­питує Оксана Миколаївна. - У нас за школою є пам’ятник загиблим, можна було б і там увіковічнити пам’ять. Діти йдуть на Перший дзвоник чи останній, квіти не­суть... А ніде про наших Героїв ніякої згадки. Чула, що це не на часі. То що, виходить, як забрати на війну,то на часі, а встановити дошки чи плити - не на часі? А тому їздила до голови громади, аби пам’ятні плити встановили і Павлу, і моєму Василю. А ще я хочу, щоб вулицю, на якій жив Василь Ковтун, перейменували його іменем. Обіцяв. Було це місяців два тому. Навіть не знаю, чи зрушилося це питання з точки, ніхто мені нічого не говорив. Хоча чула, що депутати на сесії від- термінували на рік встановлення дошок. Чому? А що буде через рік? І чому я повинна добиватися, аби увіковічнити пам’ять Героїв? Хлопці віддали життя за кожного з нас, за Україну.

З Оксаною Миколаївною розмовляли вже вдома. Мене зустріло доглянуте обійстя, яке купається у квітах. Скрізь по­рядок. Але чомусь з’явилося відчуття - ніби чогось чи когось не вистачає, ніби життя у цьому домі призупинилося. А воно і не див­но. Колись тут вирувало життя. Була щаслива сім’я, у якій росли дві донечки. А тепер залишилася Оксана сама. Ходить самотиною порожнім домом. Доньки вирос­ли, а коханого чоловіка забрала війна. Жінка дуже важко пере­живає втрату свого Василя, бо відірвали від неї її половинку. З чоловіком вони прожили у парі 25 років. Він був дуже хорошим чоловіком, добряк за натурою, безвідмовний, щирий і людяний. Та що там казати. Варто погля­нути на світлину Василя - і його очі все скажуть, бо випромінюють доброту і порядність.

Повістку Василю Михайло­вичу приносили двічі. Першу — у грудні. Саме працював у школі опалювачем, залишив роботу у лісі, бо не сила була тягати колодки - боліла спина. Напра­вили на медкомісію, а потім - на комп’ютерну томографію у Ко­нотоп. Підтвердили у чоловіка три грижі. Визнали обмежено придатним. А через пару тижнів знову повістку вручили. Було це 13 січня. А 15 вже і забрали.

- Василь говорив, що ховатися не буде і відкуплятися також. Призовуть - піде, значить, там він треба. Україну визволять, а потім - Крим. В армії у нього був друг - татарин. Перед війною вони знайшли один одного, дов­го розмовляли телефоном. Вася казав, що як до Криму дійдуть, то з другом і побачаться. Але я все надіялася, що на фронт його не відправлять. Тоді, коли мобілізовували, говорили, що служитиме десь у спокійному місці, може, техніку охоронятиме, у гарячу точку не пошлють. Багато балачок було. Але потрапив він у саме пекло, - розповідає Оксана Миколаївна.

Його війна була короткою

- Спершу направили мобілі­зованих на Житомирщину, - про­довжує розмову вдова. - Їх багато тоді поїхало з Коропа. Два тижні жили у якійсь порожній школі. Хворіли всі. Бо зима. У приміщен­ні холоднеча. Казав чоловік, що у лікарню забирали тільки тих, у кого температура дуже висока, а у Василя сильно не піднімалася.

Потім жили у якійсь порожній хаті. Скинулися грошима та і купили бензопилу. Самі дрова заготовля­ли, самі топили, їсти собі варили. Розповідав, що місцеві люди сильно допомагали військовим. Лікувався півтора місяці таблет­ками, які я дала із собою, а тоді все ж ледве в лікарню поклали. Казав: «Я тут, як на курортах». Кажу: «Який же курорт у лікарні?». А він відповідає: «Ти не розумієш. Тут можна хоч на ліжку поспати і помитися».

- А як же навчання? Їх повинні були навчати.

- Оце і була «учебка». Ви­їздили кудись на полігон. По два тижні там жили. А потім у Гончарівському - десь у лісі. Без зв’язку. Казав Василь, що коли привезли туди, і води не було. Сказали, щоб звикали, бо попереду їх чекає і не таке. А потім - знову в Житомир. Я питала, чи сильно їх там ганяють. Казав, що коли хочеш вижити, треба бігати, і що їх, старших, сильно не ганяли. А попробуй було з трьома грижами стільки ваги на собі носити. Вася говорив, що коли на тобі п’ятдесят кілограмів: рюкзак, бронежилет, уся амуніція, - то важко від кулі відхилитися.

А 15 травня він був уже на сході. Де саме, не казали їм. Але хлопці через інтернет визначили своє місцезнаходження. Це було поблизу Соледара. Дощі тоді там були великі. Два тижні лило як із відра. Василь говорив, якби не дощі - їх би кинули у бій.

- Я була у шоці. Питаю: «У який бій? У тебе ж спина? Ти ж обмежено придатний», - плаче Оксана. - А чоловік каже: «Чула, що по телевізору говорять». А у телевізорі тоді тільки і говорили про контрнаступ, який ось-ось має розпочатися. Усе їх перекидали з місця на місце, усе ближче і ближ­че до лінії вогню. Мені нічого не розповідав, щоб не хвилювалася. Казав, що техніка у них американ­ська, по вісім чоловік за кожною закріплено. Але коли дощі, то вона грузне, бо не розрахована на таку багнюку.

За словами побратимів, чет­вертого червня був перший бій: треба було взяти ворожі позиції. А вони ж сильно укріплені - за скільки часу ворог там такі потуж­ні рубежі побудував. Та Українські воїни таки взяли ті окопи. Багато наших полягло у тому бою. Тоді, 4 червня, загинув коропчанин Сергій Доценко. А наступного дня, 5 червня, - Василь Ковтун. Обох в один день і привезли до­дому на щиті.

Чорна звістка на день народження

Коли Василь був уже на До­неччині, телефонував додому раз у два-три дні, і то на хвилинку, сказати, що у нього все добре. Усе він був зайнятий. Востаннє роз­мовляв з Оксаною об одинадцятій 4 червня. Запитала, де був, що три дні не озивався. Сказав, що зайнятий, запитав, як вона там поживає. «Та, що там я. Головне, щоб у тебе було все добре», - від­повіла. Василь поцікавився, чи, бува, не в церкві. Оксана постій­но ходила до церкви, свічку за Василя ставила. Казала про це чоловіку, але він ніколи не питав її про церкву. А тут про церкву заговорив.

Цього дня Оксана до храму не пішла, хоча була Трійця. Великий мороз вночі поморозив на городі гарбузи - усі чорні сто­яли. Засмутилася. І за Василя, який на зв’язок не виходив, і за гарбузи. І в церкву не пішла, бо тиждень тому була в храмі, свічку поставила. Може, Василь хотів попросити дружину сходити ще до церкви, але так і не сказав ні­чого. Бо хтось там йому крикнув: «Вася». І загриміло так страшно, ніби літаки над головою летіли. Напевно, почався бій.

Це була остання розмова. Чекала Оксана до вечора, може передзвонить, але телефон мовчав. А потім тиждень обривала всі телефони, аби дізнатися щось про чолові­ка. Добре, що він дав із десяток номерів своїх побратимів. Але всі телефони мовчали. А потім усе-таки вдалося додзвонитися до командира. «А вам що, не повідомили з військкомату? - запитав командир. - Повинні були сповістити. Передзвоню». Стала Оксана телефонувати у військко­мат, але там нічого не знають. Аж тут передзвонює командир із страшною звісткою: загинув у бою.

Це було 11 червня. В Оксани Миколаївни саме день народжен­ня. Старша донька, що зараз у Польщі, подружкою передала букет квітів і коробку цукерок. Мали б бути і вітання від чоловіка. Але цей день у календарі став чорним для жінки. На все життя. Не стало її Василя, її другої по­ловинки.

Уже опісля дружина телефо­нувала до побратимів, аби дізна­тися, як загинув її чоловік.

- Коли мені повернули Василів телефон, то з нього телефону­вала до одного побратима. А він у слухавку: «Васю, ти як там?» Кажу: «Це не Вася. Васю ми вже і поховали». Він мені розповів, що поранений, лежить у госпіталі.

Каже, що там таке страшне тоді творилося, що і не передати. Я відчувала, що йому також дуже важко говорити і все те згадувати. «Василь був переді мною. А тоді з чого тільки не стали нас поли­вати: і з артилерії, і з мінометів. А коли підняв голову, Василя вже не було», - каже. Розповів, що ба­гато тоді наших хлопців полягло. Ранених не змогли винести і на­дати медичну допомогу. А могли б жити. Один хлопець в їхньому окопі, 25 років йому, кров'ю стік, бо не було як допомогти.

Василя Ковтуна змогли вине­сти з поля бою тільки 9 червня, чотири дні пролежав під палючим сонцем. А потім - у моргу, теж просто неба чи в якомусь ангарі. Розповідали побратими, що ле­жали полеглі великою купою біля моргу. Купа чорних мішків. Не в холодильниках, не в морозилках. Там, напевне, місця не було. Та ще піджидали, коли привезуть тіло Доценка. Так разом, двох друзів і везли на вічний спочинок додому.

- Тіло було у такому стані, що ховали у закритій труні. Навіть по­прощатися з чоловіком не змогла, востаннє побачитися, - залива­ється сльозами вдова.

У Василя Ковтуна була роз­дроблена нога, але по тому він би жив, та множинні осколкові поранення грудної клітки. Чи то бронежилет такий слабий, але кажуть, то осколки такі, що про­бивають і залізо. «Ми летіли їм на підмогу, - каже ще один по­братим. - Та нас накрили так, що не пам'ятаю, що там і було». А було там пекло на землі, у якому вижили не всі.

- Він мені нічого не розповідав, щоб не хвилювати, - каже Оксана. - Але останнім часом, бо бачив, що там коїться, якось сказав, що може, і не виживе. Я сердилася за такі слова. Як не виживе? Він мені живим треба. А він же відчував щось, що говорив про смерть.

Одна доля на трьох

На світлині, яку багато хто ба­чив у соціальних мережах, - троє наших земляків - Василь Ковтун, Сергій Доценко та Анатолій Колібаба. На жаль, усі вони загинули.



- Я знала, що Василь із Сер­гієм дружив. Ми з його сестрою Оксаною спілкувалися і розшуку­вали разом, коли загинули, - каже Оксана Миколаївна. - Розповідав, що є чоловік з Коропа, що в лісгоспі працював. Але прізвища його я не знала. А коли привезли Анатолія Колібабу на поховання, тоді у мене у голові склалися всі пазли. У довідці з військової час­тини, яку ми отримали по смерті, було зазначено, що тіло Василя передав Колібаба. Тоді мені це прізвище нічого не сказало. Зро­зуміло, про кого говорив чоловік. Вони звідси разом призивалися, разом і трималися купи.

Нещодавно до Оксани при­їздив побратим Василя. Коля з Батурина. Приїхав у відпустку додому, то побував і в Ковтунів, і у Доценків. Сходили на могилу, пом’янули... Розповідав про на­шого Героя тільки хороше. Каже, що не конфліктний був, та він таким був і у мирному житті. Міг знайти спільну мову з кожним, був компанійським. Його поважали, бо не було у нього ніякої фальші. Він був справжнім. Згадував, як город садили місцевим людям на Житомирщині. Приїхали якось з полігону, а сусіди картоплю садять, то допомогли. А коли похворіли, то пішов по селу термометер шукати.

Зразковий сім'янин, люблячий батько

Війна забирає кращих синів України. Скільки лишень їхніх душ там - у небесному війську.
Нам не знати. Мужніх, сильних, справжніх. Хто став на захист Вітчизни зі зброєю у руках і від­дав найдорожче, що у кожного є, - своє життя. Їхня війна закінчи­лася. Залишилася тільки пам’ять. Яким він був, наш Герой, котрий не сховався від мобілізації, а, маючи проблеми зі здоров’ям, опинився на пекельному сході і віддав своє життя, боронячи країну від ненависного ворога.

У селі про Василя Ковтуна відгукуються тільки добре. По­рядна людина, трудяга. Хто б не попросив щось - допоможе. У Ковтунів - два трактори. Людям городи обробляв. Жінка бурчала іноді, що вдома робота не робить­ся, а він усе по людях. А Василь відповідав, що відмовити нікому не може, коли його просять. А те­пер, каже Оксана, і сама відчула на собі, як воно просити людей.

Як батько - такого пошукати треба. Дуже любив своїх доньок. Вони у нього розумниці. Старша Настя два вузи закінчила, про­понували викладачем у педвузі залишитися, але поїхала на заробітки до Польщі, схотіла світу побачити. А Інна - четвер­токурсниця столичного вишу, на землевпорядника вчиться. Он, на стіні, висить її золота медаль. Василя дуже любили всі діти. Коли племінники приїздили у гості - з плечей не злазили. А дітей не обдуриш.

А як чоловік - про кращого годі і мріяти. Кращих просто не­має. Прожили з Оксаною душа в душу. Не зобидив, поганого слова ніколи не сказав. Усе своїми ру­ками нажили. Якщо комусь щось батьки допомагають, то Ковтуни все самі. Своїми мозолями заро­били на тракторці, по три-чотири корови тримали, городи садили- сіяли. Усе було. І вже немає.

- Вчуся жити сама. Уже і на тракторі навчилася їздити, і кошу сама, і роблю все сама. Корів про­дала. А одну залишила, щоб без роботи з розуму не зійти.

Пройшло чотири місяці, як не стало Василя Ковтуна. А й досі всі документи не зібрані, аби отрима­ти статус, а також компенсації та пільги за загиблого.

- Не вистачає якогось під­твердження. Не розумію, невже важко ту довідку вчасно надати. Я б хоч якісь пільги на комунальні отримувала. Газ у нас проведе­ний, але їм хату не опалюємо, бо дорого, - каже. - А зима ж скоро.
Прикро. Досі немає ні статусу загиблого, у школі - навіть мале­сенького портрету. Загибель Героя - то горе для родини, та не всім це болить - чуже горе.

Наприкінці серпня у громаді відзначали День пам’яті захис­ників України, які загинули за незалежність. Чомусь Оксану Миколаївну, як інших, не було за­прошено на захід. І їй це болить.

Людмила Ковальчук, “Нові Горизонти” 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.