Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » 85-річна Роза Піц: «Якби щовечора не ходила по годині, уже б злягла»

85-річна Роза Піц: «Якби щовечора не ходила по годині, уже б злягла»

 

Ще у середині 90-х у Сосниці існувало ве­личезне виробництво - інкубаторна. Роза Піц була завцехом, де за раз закладалось 5 партій по 6-7 тисяч яєць. Жінка була настільки відпо­відальною, що серед ночі їхала на роботу та пе­ревіряла, бо «запороти» всю партію - це озна­чало крах всього підприємства. А на виробни­цтві працювали переважно сезонні робітники, і якби вимкнулось світло, і захололи яйця, то звісно, що крайньою була б завцехом.



Такою відповідальною Роза Севастянівна була заводи і скрізь, навіть у власній сім'ї від­повідала і за городи, і за господарство, і за бу­дівництво, і за дітей.

Жінка не корінна сосничанка, але приїхавши за направленням у 60-му році у колгосп ім. Довженка, назавжди залишилась у Сосниці. Народилась Роза на Городнянщині, у с. Ваганичі. Рідкісне для Сосниччини ім'я було розповсюдженим у її рідно­му селі. Коли у сім і у вересні 1938 року з'явилась дівчинка, то старший брат відразу сказав, що хоче, щоб назвали Розою. Саме таке ім'я мала дочка го­лови колгоспу у їхньому селі. Батьки погодились із сином.
Незабаром почалась війна, і батько з перших днів пішов воювати, був у розвідці, додому не по­вернувся. родина навіть не знає, де він похований. Мати сама ростила своїх діток.

У Ваганичах Роза закінчила 7 класів, а серед­ню - у сусідньому селі. Навчалась на відмінно. Але після школи мусила іти працювати в колгосп. Тоді був такий період, що з села молодь не випускали, не видавали на руки паспортів і діти не мали змо­ги вступати до вищих навчальних закладів чи їхати у великі міста.

Відповідальну і працьовиту дівчину відразу призначили ланковою. Але не хотілось залишатись у колгоспі, і двоюрідний брат домовився із головою колгоспу, щоб віддали Розі паспорт, мовляв, невже така розумна дівчина повинна сидіти в селі. Отож через рік Роза вступила до Чернігівського зоотехникуму.

- Все сталось не обдумано, аби куди їхати вчи­тись. А те, що знову повернусь у колгосп, навіть не думала, - пригадує Роза Севастянівна.

Можна було вивчитись на вчительку, бо дівчи­на не тільки мала гарні знання, а й навчала інших, це їй подобалось. Приміром, недалечко від їхнього села на кордоні з Білоруссю був аеродром, і одного разу льотчик попросив її підготувати його до вступу у виш. Дівчина серйозно поставилась до прохання.

Провчилась 3 роки, одержала диплом зоотехніка і була направлена в колгосп ім. Довженка. Але тут Розу прийняли не з відкритими обіймами. У колгос­пі вже був зоотехнік, до того ж партійний. Розу зму­шували йти до партії. Але мати приказувала, що в ніякі партії вступати не потрібно, у неї всі нега­тивні асоціації, пов'язані із партійним життям, мовляв, батько був партійний і що ми мали, одні нерви (працював начальником пошти), а тоді й зовсім за­лишились без господаря. Дівчина не піддавалась ні на які умовляння, цькування і врешті, розрахува­лась. Цьому послужило ще й те, що вийшла заміж.

Рік їй не давав проходу місцевий тракторист Василь. Як тільки дівчина прийшла на роботу, по­части заходив у контору, щоб словом-другим з нею перекинутись. Так і побрались. Привіз жити у бать­ківську хату. А там... У батьків було 7 дітей: 4 доч­ки та З сини. У війну двоє братів Василя загину­ли, і батько, повернувшись пораненим, довго не топтав рясту. Сестри теж не забарились у дівках, тільки внуків матері залишали. Отож хата завжди була сповнена дитячих голосів. У 1962 році у Рози і Василя з’явився первісток Юрій, а через 5 років - Олена. Молоді вирішили добудувати батьківську хатину і в ній прожили есе своє життя.

Довго не могла молода жінка знайти пристойної роботи. Деякий час працювала у Сосницькому хар­чокомбінаті завситровим цехом. А потім головний зоотехнік Романенко запропонував землячці ро­боту за спеціальністю, забравши її на інкубаторну станцію. Була завскладом, завцехом і так до вихо­ду на заслужений відпочинок. У Рози Севастянівни найкращі спогади про період роботи на інкубатор­ній.

- Розводили ми курчат, качок, а гусей і індиків не було. Яйця давали колгоспи. І люди приносили яйця, щоб потім забрати потомство. Потім сорту­вали - відбирали окремо курочок і півників, бо ос­танні були дешевші. Реалізатори возили продава­ти курчат, важка робота була не стільки фізично, скільки відповідально. Постійно переживала, щоб не дай Боже не захололи яйця, бо партія дуже велика і могли бути дуже великі збитки. Не завжди покладалась на робітників. По-перше, така в мене натура: все контролювати, а по-друге: робітники всі сезонні, прийде час, розрахувалися, а ти маєш довести все до завершення сезону. Ото і виходи­ло, прийду додому, попораюсь, бо велике госпо­дарство тримали: корова, а інколи І дві було, поро­сята, птиця, а потім прошу сина, щоб автомобілем відвіз на інкубатор, бо велосипедом поночі та ще й так далеко за селище страшнувато одній.

На пенсію Роза Севастянівна пішла одразу після виповнення їй 55 років. Після ще деякий час пра­цювала кладовщицею у хлібокомбінаті, потім зав­госпом і прибиральницею у школі.

У 2002 році жінка поховала свого чоловіка. Син нині із сім'єю проживає у Сосниці, донька у Киріївці. Запрошує маму у село, але Роза Севастянівна не дуже хоче покидати домівку. Вже після смерті чо­ловіка вона з допомогою сина провела газ. то в хаті в неї взимку тепло. Доглядала свою маму, а вона наказала побудувати їй піч, то і піч є Всього бабуся на зиму собі заготовила, навіть більше, бо, 8 каже, який той апетит у 85 років Закрила і огірків, і помідорів, варення наварила. Каже, не поїм сама, то пороздаю нужденним.
Літньої пори Роза Севастянівна день починає раненько з роботи на городі. А про їжу добре як згадає о 14-ій, а то і коли лягає спати.
- Городу вже багато не пораю, бо не подужаю. Соток п’ять. І то як сказати, бо внук допомагав і садити і вибирати. Я лопатою почала сама копати і нічого не сказала дочці, бо не можна казати, лаяли б. А коли внук приїхав, то в мене вже залишилась серединка городу, ото мені було! Вони мене жаліють, а я не можу без роботи. Тільки ноги дуже болять.

Для себе бабуся винайшла метод для підтримки фізичної форми - щодня упродовж вже 3 років вона ходить по годині, а то і довше. Помітила Роза Піц, що піша прогулянка допомагає їй. «Якби не ходи­ла, то вже б злягла взагалі, - каже вона. - Добре, що навпроти парк, в якому пороблені спеціаль­ні доріжки, нема нзарості. Ото вечором збираємось утрьох і ходимо. Я серед моїх подружок найстар­ша. Спілкуємося, щось радимося, одна одну під­тримуємо, ділимось новинами. А коли повертаюсь, скажу чесно, ледь на поріг залажу, буває на четве­реньках. Але втома дуже приємна. Щоправда, на добрий сон ходьба не впливає. Ніби і приляжу, але опівночі умикаю світло і читаю пресу, дуже люблю газети, особливо районку. А телевізор вже надоїв».

У щоденних справах допомагає соціальна робіт­ниця. Бабуся хвалить свою Зою.
Ще три роки тому Роза Севастянівна вишивала, молодість згадала. Мати в неї була справна руко­дільниця, навчила доньку прясти, ткати і вишива­ти. Багато у жінки вишитих наволочок, простирадл, рушників з плетеним мереживом. Всім бабуся на­плела носків
У вересні бабуся у колі дітей, внуків, подруг зу­стріла своє 85-річчя.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: