Віктор Мошенець збирався у відпустку, як народиться син, але побачити не судилося

 

В ічнянки Ольги Кириченко було два «крила» - це її сини Віктор Мошенець і Олександр Кириченко. Сини підтримували, допомагали матері, дарували їй радість та надію. У мен­шого Олександра росте донька Марга­рита. Вона часто бувала у батька та ба­бусі. А якраділа мати за старшого сина Віктора! Йому було уже за сорок, як він обрав жінку, з якою створили сім’ю, мала ось-ось народитися дитина, тож виби­рали спільно ім’я. Аж, як грім серед яс­ного неба, прийшла звістка - старший стрілець-оператор Мошенець Віктор загинув 7 серпня. До цього він п’ять днів не виходив на зв’язок. З Віктором служили ічнянські хлопці, товариш із Прилук, з яким Віктор запри­язнився на фронті. Так і вияснив Олександр, що брат потрапив під мінометно-артилерійський обстріл. Сталося це біля Бере­стового Куп’янського району Харківської області. Лише через два дні побратими змогли його відкопати. При ньому були усі його документи, телефон, лан­цюжок із хрестиком, щоправда, хрестик виявився перебитим.Як не важко матері було усвідомлю­вати цю втрату, але разом з тим, розраджувало, що додому по­вернувся точно її син.



До цього вони тиждень видзво­нювали по різних моргах при го­спіталях, щоб віднайти тіло. Цим займалися їхня подруга Юлія Подобрій та брат Олександр. Знайшли у Куп’янську.

Віктор народився 3 березня 1979 року. Хлопці, хоч і мали різ­ницю у віці вісім років, але були дуже дружні. Тому, коли ворог посунув цілою ордою на Україну, обидва стали на її захист. Споча­тку служили при Ічнянській роті територіальної охорони. Віктор був старшиною роти. Завжди відповідальний, дисциплінова­ний, розважливий, ніколи не під­давався паніці.
Доки ми були окуповані та після деокупації тероборонівці охороняли мі­сто і громаду, виїздили на розвідку та за­чистку, чергували на блокпостах, брали участь у розмінуванні.

- Мені спочатку було шкода цих російських молодих хлопців. Я так Вік­тору якось і сказала, а він мені говорить: «Мам, ці хлопці приїхали сюди убивать таких самих молодих хлопців», - роз­повіла Ольга Кириченко. - Я, як кожна мати, намагалася уберегти синів, від­мовляла йти на війну. Але Віктор завжди був дуже правильним. Він навіть думки такої не припускав. Обоє записалися у тероборону, обоє пішли воювати.

Віктора Мошенця мобілізували у бе­резні 2023 року. Десь через місяць за ним пішов і Олександр. Більше місяця Віктор проходив навчання у Польщі. Але заспокоював матір, кажучи, що хоч і за­рахували їх у штурмову роту, але вони у посадках будуть рити окопи. Так і далі відповідав на мамині запитання що ро­бите.

- А я ж розуміла, що це не так. Хіба може солдат постійно рити окопи? Біль­ше він розповідав Саші як йому воювалося, а мені все говорив про окопи, щоб не переживала.

А як могла мати не хвилюватися, коли її менший син, можна сказати, повернув­ся із того світу. Сашка Кириченка після мобілізації дуже скоро кинули на бойові позиції. Під Авдіївкою він був тяжко пора­нений і міг би загинути, якби не побра­тим, який із поля бою сам повз і волочив його за «шкірки». Наш земляк був важко поранений: пробиті легені, роздробле­на п’ята, перебиті й посічені осколками ноги. Три місяці воїн провів у госпіталях і нині ще лікується. Але втрата брата дуже підкосила його. Товариш привозив його із госпіталю на похорон, і у той же день повіз назад. А побратимів Віктора на по­ховання так і не відпустили, хоча й без них попрощатися із захисником прийш­ло багато людей.

Віктор у школі добре вчився, любив багато читати, був цілеспрямованим і ерудованим. Після закінчення гімназії ім. Васильченка вступив до Харківського авіаційного інституту, але після першого курсу далі не потягли, бо мати виховува­ла синів одна. Хлопець покинув навчан­ня, але не припиняв самоосвіту. Багато читав, більшість книжок купував, і зараз вдома залишилася велика бібліотека.

Відслужив армію. Служив у Котовську Одеської області в ракетних військах. Демобілізувався додому. Мав захоплен­ня - обробка деревини. Накупив різних верстатів і виготовляв меблі. Деякі й за­раз стоять напівготові у сараї, говорить мати.
Як при аграрному ліцеї відкрилася філія Державного університету розвитку лю­дини, Віктор вступив туди на навчання і отримав спеціальність «правознавець». Однак за спеціальністю не працював, їздив по заробітках.

Через це, ймовірно, і сім’ю створив так пізно. Крайніх шість років він працював в Ічні у продовольчому магазині і там по­знайомився зі своєю майбутньою дру­жиною. Але їхнє щастя було коротким. Війна прийшла на нашу землю і прине­сла багато горя. Зачепила своїм чорним крилом і Мошенців. Через тиждень після смерті Віктора його дружина народила сина Марка. Дитя війни, воно, як і тисячі інших напівсиріт, так і не побачило свого тата, не відчуло міцних його обіймів, не почуло рідного голосу. А він так хотів цю дитину і мріяв про його майбутнє. Навіть кумів уже обрали: кумом хотіли бачити брата Сашу, а кумою подругу сім’ї Юлію.

Тепер Олександру треба набиратися сил, швидше одужувати, бо його чекає ще не хрещений Марк, адже слід вико­нати волю загиблого брата - стати йому другим батьком, оскільки це і є місія хре­щених батьків.
Ольга Іванівна тяжко переживає втра­ту старшого сина. Вона, ніби тростина, гнеться під тягарем долі, яку ось-ось зламає новий порив вітру. Але у житті не завжди грози і чорні хмари. Той же вітер розганяє чорноту і з’являється сонце, настає білий день. І віриться, що отим сонцем і буде маленький Марк, не да­ремно його Бог послав у цей світ. Адже людині Бог дає стільки, скільки вона може витримати.

А ми мусимо пам’ятати, якою ціною дається свобода і незалежність. Адже і Віктор, і сотні тисяч Воїнів, добровіль­но вдягли військові однострої і взяли зброю, щоб стати могутнім щитом перед ворогом і зупинити його кровожерливий наступ, організувалися, щоб вигнати во­рога з нашої квітучої України.

Герої не вмирають! Вони тут з нами і доки ми їх будемо пам’ятати, доти їхня слава буде жити і слугувати прикладом для нинішніх і наступних поколінь.

Джерело: “Трудова слава”, Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.