Родина Сахоненків, аби вберегтися від обстрілів, залишила рідний дім

 

Родина Сахоненків із Новгород-Сіверщини тепер мешкає в Оболонні. Вони вимушені переселенці. Їхнє село - під постійним обстрілом недружнього сусіда.



Оксана Володимирівна Сахоненко із сином Дімою

До росії - рукою подати

Михальчина Слобода на Новгород-Сіверщині лишень за два кілометри від кордону з росією. До широкомасштабного вторгнення жили собі спокійно люди і гадки не мали, що колись доведеться залишати свій будинок через агресивного сусіда. Що і казати, не пощастило Україні з сусідами. Колись були, ніби, і братніми на­родами, чи, скоріше, так вважа­ли, бо росія хоче знищити нас не одну сотню років, а сьогодні стали ворогами також не на одну сотню літ. Війна триває. Летять ракети, міни, снаряди, шахеди... Несуть смерть, розруху, горе.

У Михальчиній Слободі ще на початку широкомасштабного вторгнення побували рашисти. У перші дні заїхали танками в село. Багато їх було. Побули недовго. Шукали тих, у кого та­туювання, хто воював в АТО. Та не знайшли, бо село маленьке, люди вже немолоді, які в них на­колки. Вривалися у домівки, які були зачинені, шукали щось чи когось. Розгромили старостат, усе побили там, поламали. Мирних жителів тоді не чіпали. До Са­хоненків не заходили, бо живе родина на околиці села. Але на­вели страху. Невдовзі покинули село. Та і з того боку кордону по селу на той час не стріляли. Усе було тихо. Люди жили, городи по­рали, господарство тримали, бо за нього і виживає село.

А восени минулого року поча­лося. Стали градами поливати. Постійні обстріли. Михальчина Слобода, Грем'яч, Бучки... Усім попадало добряче від «дружньо­го» народу, бо села майже на кордоні. Часто доводилося у погріб бігти, аби пересидіти об­стріли. Дві хати згоріли. Дякувати Богові, люди врятувалися, вчасно сховалися. Одного разу Оксана Володимирівна Сахоненко з си­ном корів пасли. А над головою - гради, як засвистять. Страшно, коли отак над тобою снаряди літають. І серце у п'ятках. Бігом корів додому гнати, подалі від біди. Тринадцятирічний Діма тоді сильно злякався. А потім осінньої днини рашисти обстрі­ляли череду людських корів. П'ятьох - на смерть поклали, а чотирьох поранили. Здали госпо­дарі тих бідних тварин на м'ясо. За безцінь годувальниць віддали закупівельникам.

Хочеш жити — тікай

Цей випадок з розстріляною людською чередою поставив останню крапку в їхньому терпін­
ні. Вирішили Сахоненки їхати з села. Бо життя - понад усе. Та і у школу сину треба ходити. Жи­телі, все більше і більше, стали виїздити. Кидали роками нажите, виплекане роботящими руками. Продавали корів за дешево, до­різали свиней. Брали з собою все необхідне та й тікали. Голо­вне - залишитися живим.

Не кожному легко дається переїзд. Молодим простіше при­лаштуватися на новому місці, а ось хто корінням вріс у рідну землю, тим важче починати все спочатку. Та і як кинути все на­призволяще.

- Жити хочеш - тікай, - каже Оксана Володимирівна. - Ми при­їхали в Оболоння 8 жовтня мину­лого року, а чоловік - наступного дня. Картоплю викопали і вже занесли у погріб. Так і до сьогодні там лежить. Уже й погнила вся. А гарбузи залишилися на городі.

Мали Сахоненки двох корівок. Довелося продати. За одну взяли лише тринадцять тисяч, а іншу на м'ясо здали всього за шість з половиною. Це тоді, коли сьо­годні дійна корова у межах 20-25 тисяч гривень коштує. Забрали з собою двох свинок, невеликі ще були, курок, собак і кішку. Нікого не кинули. Ось тільки свекор, чоловіків батько, все упирався. Не хотів він ніяк їхати з села. Сімдесят п'ять років старенькому, дома хотів доживати свого віку. Але вивезли діти і батька, бо як кинути під обстрілами рідну людину.

Що помістилося, запхали в найману «Газельку», взяли трохи картоплі і консервації, а господар Сергій Дмитрович у тракторний причіп повантажив все своє за­лізне причандалля та і поїхав услід за родиною. Відтоді у Ми- хальчиній Слободі і не були.

Прихисток знайшли в Оболонні

В Оболонні проживають у мальовничому місці. Крайня хата на вуличці - і луг, а там рукою по­дати до Десни. І при тому - центр села поряд.

- Чому саме в Оболоння ви­рішили переїжджати? - цікавлюся.
- Тут донька Оксана мешкала з чоловіком. Зараз вони виїхали в Чернігів, там квартиру вина- ймають, - розповідає Оксана Володимирівна. - Ми пішли до старости. Він нам будинок підшу­кав. Власники дозволили засе­литися. Гроші за проживання не платимо, тільки за світло. Весною засадили доньчин город. А біля хати і не чіпали, бо вріс травою. Якби було своє, то розробили б, але надіємося, що колись по­їдемо додому. Люди тут хороші. Нам картоплю давали на їжу. А на садіння вже купували. Чоловік має підробітки. А я дома, бо у селі роботи немає. Діма у школу ходить. Уже друзями обзавівся, - розповідає жінка.

Не витримав переїзду дідусь, Сергіїв батько. Мікроінсульт тра­пився. Тут, в Оболонні, і похова­ли. Окремо від дружини. Вона у Михальчиній Слободі спочиває. Та, може, там, у потойбіччі, зу­стрінуться рідні душі. Не стало і кішки. Померла. Кажуть, що коти звикають до своєї хати. На ново­му місці не прижилася.

Раніше у Михальчиній Сло­боді, розповідає Оксана Володи­мирівна, родина жила краще. Гроші, хоч і невеликі, водилися. В Оксани була робота, вона со­ціальним робітником працювала. Довелося розрахуватися. Чоловік мав заробітки, плюс - дідусева пенсія. Та і корівки годувальниці щодня додавали до сімейного бюджету. А сьогодні сутужно. Бо тих грошей від держави, що отримують на жінку і дитину, та чоловікових підробітків, не виста­чає. Росія своєю агресією пере­креслила все, забрала спокій, розмірений уклад життя, загнала у чужий край і змусила виживати.

- Раніше мали доходи і від паїв, зданих в оренду. Але мину­лого року частково розрахували­ся лише за один пай. Виплатили тільки тисячу гривень. Решта паїв в іншого орендатора, то він вза­галі людям нічого не виплатив. Та і землю там не обробляють. У цьому році також гроші за паї не давали, напевне, і не будуть, - каже жінка. - Треба переоформ­ляти свекрів пай, а для цього необхідно десять тисяч гривень. Як їх назбирати?

Рідне село під постійними обстрілами

Оксана Володимирівна роз­повідає, що іноді телефонують односельцям.

-Тягне додому, але нічого не поробиш, - каже. - Хочеться з'їздити, побачити. Родичі на могилках залишилися, зять там похований, чоловікова мати. Не були ми вже рік. Заросли могилки бур'яном. З весни стали село обстрілювати постійно. Через день і прилітає. А коли і щодня. Люди майже всі виїхали. Залиши­лося зовсім небагато місцевих, кому немає куди подітися. Від обстрілів рятуються у погребах. Чи зберігся будинок, не знаю. Надіємося, що стоїть.

Ми через редакторку Новгород-Сіверської районки «Наш край» Галину Петрівну Халіман намагалися дізнатися, яка на сьогодні ситуація у селі і чи зберігся будинок наших пере­селенців. Розповідає, що до широкомасштабного вторгнення у Михальчиній Слободі із зареє­строваних 202 жителів мешкало 175 осіб. На сьогодні - до двох десятків. У селі раз на два тижні відкривається магазин приватни­ка, є виїзна торгівля, привозять гуманітарну допомогу. Молоковоз також заїздить, хоча скільки там вже того молока.

Спорожніло село. Родин із дітьми не залишилося. А ті, хто до останнього трималися свого кутка, уже прикупили хатини у сусідніх селах, куди не долітають снаряди. Перевозять майно, худо­бу, докопують картоплю та і собі
планують переселятися. І навіть хто не придбав житло, цікавиться у старости щодо транспорту, яким би чином виїхати і куди.

- З транспортом не проблема. Допомагає старостат, військові, - каже Галина Петрівна. - Виїздять жителі і з Грем'яча. А ось жителі Бучок не активні, ще тримають­ся свого дому. Зараз докопують картоплю, думаю, що незабаром буде нова хвиля переселенців. Рашисти не дають і бульбу ви­рити. Дві корзини накопають, уже і свистить над головою, біжать у погріб. Не картоплю ховати, а себе рятувати. Село обстрілюють майже щодня. Більшість будинків пошкоджена. Є такі, що вщент зго­ріли, а в кого - ні вікон, ні дверей, ні даху не залишилося. Двічі були прильоти і у старостат. Добре, що люди не постраждали.

- А не цікавилися, чи стоїть будинок наших переселенців, - запитую.
- Стоїть. Цілий і неушкоджений. Староста говорив, що родина не полишає надії повернутися у село. Та, думаю, так і залишиться Михальчина Слобода сірою зо­ною, бо дуже близько до кордону.

Але коли це буде оте омріяне повернення у рідний дім, де і стіни допомагать? Коли настане кінець цій триклятій війні? Коли прийде мир на нашу багато­страждальну землю? Питання риторичне. Та сьогодні всі ми віримо у Збройні Сили і чекаємо на перемогу. А вона обов'язково прийде.

Джерело: “Нові горизонти”, Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.