Рятувальник Віталій Троєцький: «Самі важкі ви­клики, коли серед постраждалих чи загиблих - діти»

 

Кожне їхнє чергуван­ня - це щохвилинна го­товність до будь-чого. Їхні «спокійні» зміни наповнені навчанням та відточуванням влас­них дій до автоматиз­му, а виклик - це часто робота на межі фізич­них можливостей та психологічного наван­таження. Та попри це вони виконують своє основне завдання - допомогають людині у будь-якій екстреній си­туації. Про робочі буд­ні, високі вимоги, кіношний образ і реалії, а також про забобони, які існують у рятуваль­ників, ми поговорили з Віталієм Троєцьким, начальником караулу 24 Державної пожеж­но-рятувальної части­ни міста Борзна.



Родина екстрених служб

Особисто для Віталія Володимировича ви­бір професії був майже очевидним ще зі школи, коли на профорієнтацій­ному уроці він вперше почув про роботу ря­тувальника та вирішив спробувати свої сили у змаганнях із пожеж­но-прикладного спорту серед старшокласників. Тому вже після закінчен­ня школи, обираючи між педагогічним універси­тетом та університетом цивільного захисту, він зупинився на останньо­му. Зрештою, у родині, в якій мама була фель­дшером екстреної ме­дичної допомоги, а ві­тчим - поліцейським, на одного працівника екстрених служб стало більше. Згодом Віталій Володимирович створив власну «екстрену» сім’ю, поєднавши свою долю з працівницею поліції.

«На щастя, лише раз мені довелося працюва­ти разом із мамою. Це був мій перший виїзд, ДТП, - розповідає співрозмовник. - Чому «на щастя»? Бо якщо на ви­клик приїздять медики - значить є постраждалі. А це - завжди важче, в усіх аспектах. Адже по­при постійні тренування, як фізичні, так і психоло­гічні, підготувати себе до всього неможливо. Так, рятувальник має бути психологічно виваже­ним, стійким, але не кож­ному це вдається. Із роз­повідей старших колег знаю, що в нас були ви­падки, коли люди чудово працювали до першого виїзду з трупом, після чого змінювали профе­сію. Адже смерть це те, що важко перенести зви­чайній людині».

Рятувальник - людина теж звичайна, хоча й не зовсім. Якоюсь мірою їх можна було б ототожнити з супер-героями, подви­ги яких оспівані чисель­ними фільмами. Проте вдале виконання ними завдань - це наслідок не якихось надзвичайних умінь, а результат зла­годженої, оперативної, кваліфікованої роботи. Адже Державна служба України з надзвичайних ситуацій - дуже серйоз­на структура, із високи­ми вимогами та суворою дисципліною, з чіткими алгоритмами дій та дотриманням всіх правил безпеки, які тут пишуть кров’ю.

«Кожен випадок, який призвів до травмування чи загибелі, траплявся через ті чи інші порушен­ня. Всі вони системати­зувалися, а на їх основі прописані правила та заборони, які повинні запобігати нещасним випадкам, - пояснює Ві­талій Володимирович. - Тому на кожну ситуацію ми маємо чітку схему дій. Попри це, далеко не завжди все буває «за протоколом». Адже ко­жен виклик по-своєму особливий: не буває од­накових пожеж, типових будинків і постраждалих. Діяти доводиться відпо­відно до конкретної ситу­ації, нерідко застосовую­чи кмітливість».

Єдиний механізм

Як би банально це не звучало, але всі 22 пра­цівники нашої пожеж­но-рятувальної частини - це одна родина. Адже тут своїм напарникам на зміні вони довіряють своє життя. «Під час га­сіння пожежі, коли в за­димленому приміщенні шукаємо людей, ми йде­мо лінією, зв’язані між собою. На посту безпеки (зазвичай це біля входу у квартиру чи під’їзд, де є свіже повітря) виставля­ється постовий, який по радіостанції контролює, де ми перебуваємо, що відбувається, який тиск у кисневому балоні та скільки часу ми ще має­мо. Нам у диму це контр­олювати важче. Адже то лише у фільмах пожеж­ники працюють у легкій димці, коли все видно.

Насправді у задимлено­му приміщенні - суцільна темрява. У нас є ліхта­рі, радіостанції, апара­ти для захисту органів дихання, але працювати доводиться повністю на дотик. І перевірка всіх лі­жок, кімнат і кутків у них займає насправді дуже багато часу. Був випа­док, коли я в квартирі, здавалося б, обійшов уже всі місця, але ніяк не міг знайти людину. Час ішов вже навіть на секун­ди, поки в одній з кімнат, у кутку я почув якийсь звук. Так постраждалий сам допоміг швидше його врятувати».

Як і до розподілу на громади, сьогодні 24 Державна пожежно-ря­тувальна частини міста Борзна стоїть на захис­ті 60 населених пунктів.

Оскільки максимально даль­нє село розташоване за 40 км від міста, підтримкою наших рятувальників є місцеві по­жежно-рятувальні загони та сторожова охорона.

«Радіус дії будь-якого по­жежно-рятувального підроз­ділу - це 3 км, - веде далі розповідь Віталій Троєцький.

- Для максимальної ефектив­ності роботи ми намагаємося створювати більше місцевих команд, які першими прибу­вають на виклик, стримують поширення вогню до нашого підкріплення, а потім допо­магають із підвезенням води. Лише цього року створили пожежні команди у Шаповалівці, Махнівці, Великій Загорівці, Сиволожі, під питанням - Ховми. Тобто практично кожне село нині під захистом. У Комарівці, Плисках та Ви­сокому діють місцеві пожеж­ні команди, які фінансуються з бюджетів сільських рад. Є також сторожова охорона, яка підтримується аграріями, має свою пожежну машину й може виїжджати на надзви­чайні ситуації. Робота всіх пожежно-рятувальних підроз­ділів координується спільно Черніговом.
Також за рішення опера­тивно-координаційного цен­тру нашу частину можуть за­лучати на допомогу до інших районів, не має значення яких. Ми працювали у Черні­гівському районі, коли масово горіли торфовища, їздили до Ічні, коли там палали військові склади, допомагали розби­рати завалені будинки у Новій Басані та Бикові, коли росій­ські війська вийшли з Чернігівщини».

Надзвичайних ситуацій, коли потрібна допомога пра­цівників ДСНС, вистачає за­вжди. Самих лише пожеж за рік на території Борзнянщини трапляється в середньому 60-70. Особливо часті вони у літньо-осінній період, коли займається суха трава. По­при адміністративну відпові­дальність та немалі штрафи, люди продовжують палити на городах залишки рослин­ності. Нерідко залишене без нагляду вогнище перекида­ється на траву. «Коли вогонь «біжить» по полю у напрямку села, пожежа рухається дуже швидко. У нас є такі села й хутори, де живе мало людей, порожні хати поростають ча­гарниками. Щойно полум’я їх дістається, може загоріти­ся одразу 5-7 будинків. У та­кій ситуації працювати дуже складно. Тому на кожне таке горіння трави біля села ми обов’язково виїжджаємо».

Не вогнем єдиним

Окрім пожеж рятувальники залучаються на ДТП, коли без допомоги сучасного гідравліч­ного спецобладнання, яке є в нашій частині, неможливо ви­тягти постраждалого з автів- ки. Працюють вони й на воді, найчастіше взимку, дістаючи горе-рибалок із водойм. Із по­дання поліції ДСНСники мо­жуть брати участь у розшуку людей (за потреби навіть об­ласних колег із дронами ви­кличуть), а ще допомагати іншим службам. Наприклад, нещодавно допомогли меди­кам евакуювати потерпілу: бабуся впала й отримала сер­йозний перелом. Але праців­ники «швидкої» не могли ви­нести її на своїх ношах через замалі габарити кухні та зага­лом всієї квартири. Допомогла кмітливість наших рятувальників: стареньку винесли на ременях разом зі стільцем, на якому вона чекала допомоги. Цілу спецоперацію із вивезен­ня ще однієї бабусі провели в одному з сіл, які цьогоріч під­топило. Аби працівники нашої пожежно-рятувальної частини могли забезпечувати відріза­них від «великої землі» селян продуктами, водою, ліками, а медпрацівники та енергетики виконували там свою робо­ту, рятувальникам передали болотохід «Богун». Саме на ньому й вивезли бабусю, яка потребувала лікування, але не мала можливості дістатися лікарні.

«А ще нас викликають на порятунок тварин (собак, ко­тів, корів і свиней) чи до за­стряглих у багнюці автомобі­лів. Хтось у таких ситуаціях справляється самотужки, а хтось одразу дзвонить «101». Наш обов’язок - допомагати у будь-якій екстреній ситуації, проте люди мають розуміти: поки пожежна машина ви­тягає когось із кювету чи зні­має кота з дерева, у Борзні на чергуванні залишається лише один автомобіль».

За 12 років на службі у Ві­талія Троєцького були різні ви­клики, спокійніші і дуже важкі, коли серед постраждалих чи загиблих - діти. Коли ж тра­пляється зміна без надзвичай­них ситуацій, він, особа відпо­відальна за бойову готовність усієї команди, проводить по­стійні навчання та тренування.

«Ми - служба не воєнізо­вана, проте до кожного пра­цівника є суворі вимоги. Без спеціальної фізичної підготов­ки, без підтвердження власної кваліфікації у ДСНС не працю­ють», - говорить Віталій Воло­димирович. А ще, зізнається, є кілька й «неписаних» правил: не бажати один одному су­хих рукавів, коли передають зміну, не мінятися чергуван­нями (як показує практика, комусь тоді випадає їхати на непростий виклик) і не одяга­ти нову форму (краще трішки десь її до зміни переносити, перепрати, «зістарити» так би мовити).

Джерело: “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.