Прилучанка Тетяна Шеремок створила в своїй садибі оазис зеленого туризму
Прилучанка Тетяна Шеремок - гарний досвідчений педагог, голова громадської організації «Бджолярі Прилуччини», господиня етнопасіки «ДиВоМЕД». Бджолами вона займається вже 13 років. Невтомна працівниця з творчою і романтичною душею, Тетяна пішла далі звичайної пасіки і турботи про цих Божих комах - вона створила в своїй садибі оазис зеленого туризму.
Її пасіка «ДиВоМЕД» стала етнографічно-культурним, туристичним та екологічним центром. На екскурсії до неї приїздять дорослі і діти, прилучани та кияни, художники і журналісти, книголюби, люди з обмеженими можливостями - великими групами і маленькими компаніями...
Будь-хто може зателефонувати господині і замовити тур вихідного дня з дегустацією меду, лікувальним сеансом апітерапії. Під час екскурсії можна послухати про властивості глини і щось зліпити з неї, дізнатися все про мед та життя бджолиної родини, взяти участь у фотосесії, одягнувшись в домоткану сорочку, яку носили наші бабусі, прийняти лікувальний сеанс в айпі-хатинці...
Садиба розташована в живописному яру, в якому кожному дереву і рослині знайшлося достойне місце. Вас радо зустрічають шляхетні клени, старожил садиби - величезний кизил з червоними ягодами, берест, ясени з візерунчатими стволами, оздобленими, наче мережкою. Біля кожного дерева хочеться постояти, обійняти його, набратися спокою, доброти.
Насправді, цей її дивовижний яр - місце життєдайної сили і енергії. Він зачаровує своєю зеленню, лагідною тишею та медовими пахощами цілющих лікарських рослин. Серед цього різнотрав’я є материнка, ехінацея і мальва, деревій та цикорій, барвінок, лаванда, меліса й м’ята, чорнобривці та топінамбур...
Пані Тетяна працює в тісному тандемі з Сухополов’янською ОТГ та лицієм № 5 імені В. А. Затолокіна (до речі, саме ліцеїсти розмалювали в селі зупинку в стилі бджільництва).
З початку літа на гостинах у неї побували діти села Смош з батьками та бабусями від 14 до 70 років - 30 чоловік. Разом з секретарем Сухополов’янської ОТГ Ольгою Євтушенко, яка частенько буває тут, вони ліпили з глини, робили свічки, дегустували трав’яний чай з медом. Ознайомилися з життям цього дивовижного місця також учні міських шкіл №№ 1,3, 6, 7 та декілька дорослих груп - прихильників зеленого туризму.
Особливо задоволеними завжди залишаються саме діти, для яких пасіка «ДиВоМЕД» стає справжнім відкриттям чудес, що були до цього заховані для них. Вони з насолодою смакують водою з колодязя (а вона тут дивовижно смачна), створюють свої шедеври з глини, слухають розповіді про життя цих маленьких примхливих істот і навіть виявляють бажання жити тут, у бджолиному царстві, поряд із цими таємничими працелюбними істотами.
Наприкінці липня особливими гостями етнопасіки стали сторожили села Смош, знані майстрині-вишивальниці Галина Семенівна Нагорна і Олександра Архипівна Кашуба. Рушники, вишиті їх руками хрестиком, гладдю (та ще з мережками!), прикрашають експозицію декоративної виставки пасіки. А також - Ольга Костирко, Галина Шадрина, полтавчанки Тамара Хлистун та Наталя Лещенко.
Тут, на маціївській землі, жили їх прадіди, батьки, дехто з них народився на ній, провів свої дитинство і юність.
Екскурсія почалася з огляду виставки кращих зразків української кераміки. Пані Тетяна зібрала вироби майстрів з Олешні та Мени Чернігівської області, з Опішні та Косово. Гостям було цікаво дізнатися, що село Опішня (Полтавська область) та містечко Косово (Івано-Франківська) - самобутні осередки традиційного українського гончарства. Для виробів майстри беруть місцеві глини. В Опішні виготовляють із глини сірого кольору, яка вже після випалювання стає світло-жовтою. У передмістях Косова використовують червону глину - «червінку» та «побілу», що йде на оздоблення виробів...
Потім гості із захопленням переглянули виставку картин, старовинного українського одягу, розкішних рушників. А ще - взяли участь в майстер-класі по виготовленню воскових свічок, дізналися про лікувальні властивості всіх продуктів бджільництва, отримали в подарунок фотобуклети про історію та знаних людей Маціївки.
Пані Тетяна, яка не має родинних зв’язків з селом, а пов’язана з ним лише своєю пасікою, зізналася, що встигла полюбити «Маціївські Карпати», алею вікових ялин, цілюще життєдайне повітря цих місць.
Її бджолам припав цей куточок Землі до душі, й вона сама почувається тут спокійною, одухотвореною, із задоволенням займається справами, які обрало її серце.
До речі, етнографічний музей при пасіці створений частково за власний кошт Тетяни, частково - на благодійних засадах.
Господар Валківської етносадиби «Зайці» Сергій Заєць - старовинну автентичну праску. Декілька цікавих експонатів та килим подарувала родина з Прилук Ніни та Івана Дідусенків, які після знайомства з господинею перетворилися на її друзів та помічників.
Сухополов’янська ОТГ презентувала криницю, стилізовану під старовину. Представики ОТГ кожну весну беруть участь в суботниках, допомагають облаштувати, облагородити після зими таку велику територію етнопасіки.
В найближчий час планується приїзд всіх бібліотекарів ОТГ, і під час зустрічі з ними буде виготовлена та продегустована одна старовинна українська страва (поки що назва страви тримається в секреті). А пані Тетяна сподівається, що до зустрічі експозиція поповниться ще й скринею та прядкою - архетипами української народної культури.
Цікавих експонатів зібрано багато, але ж зберігати їх майже немає де. Приміщення тісні, потребують ремонту, а це потребує великих коштів. Це проблема, яка хвилює і тривожить пані Тетяну і яку вона вирішити самостійно не може.
Після оглядин, господиня, як завжди, запросила гостей до столу. Цього разу вона приготувала для них «холодний борщ по-маціївськи» (минулого разу, коли я гостювала на пасіці, гостей частували смачним зеленим борщем з ягодами). А ще був духмяний трав’яний чай, мед та варення з бузини.
А розмовам не було кінця! Ті, хто старіші, згадували воєнні і післявоєнні роки (під час Другої світової на війні загинуло 100 односельців), голодомор. Як вони, діти, у 1947 році бігали до колгоспних кагатів, щоб видовбати з них мерзлу, напівгнилу картоплю.
Як їх мами одним мініатюрним шматочком сала годували родину 3-4 дні - його вистачало і щоб картоплю посмажити, і щоб засмажку для борщу зробити.
Як на дерев’яній ложці кожного члена родини була видовбана чи квітка, чи звірятко, щоб кожен знав свою. Як ложки спочатку відпарювали в укропі від зварених качанів кукурудзи, а вже потім мили. Як по-особливому їх бабусі вміли засолити «гурки».
Про те, що в «кожному» живому дворі села завжди повно квітів, і кожне деревце тут тобі рідне й дороге.
На жаль, нині в Маціївці мешкає десь 42 чоловіки. Та ще пасічники та дачники з’їзджаються сюди на літо. Багато хто виїхав, пішов «у велике життя» одразу після школи, є й такі, що недавно переїхали в сусідні, більші села.
Але ж тут минули їх дитинство, юність. Вони пишаються тим, що їх виростила маціївська земля, вони й досі її люблять, хоч дехто давно змінив адреси.
Генетична пам’ять покликала їх сьогодні сюди. І наша загальна біда, ім’я якій - війна. В цей складний час головне - знайти своїх і тримати один одного за руки.
Саме напередодні цієї зустрічі ніч для прилучан і мешканців приміських сіл була особливо важкою (деталі не потрібні, бо кожен розуміє, про що мова).
Але ми - є, ми - будемо, ми тримаємо один одного за руки. І Земля крутиться не під страшні звуки ракет і дронів, що летять і несуть смерть, а під музику бджіл...
Лілія Черненко, “Трудова слава”
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.