Мати загиблого захисника Павла Радченка: «Павлика немає, але він тут, вдома»
Синьооким потічком розбіглися біля двору проліски, а побіля хати журно нахилили голівки біло-жовті нарциси. Весна забриніла над Дейманівкою, дихнула своєю свіжістю, збігла на гірку недалеко від будинку Радченків і розбудила білокорий гай берізок, заграла сонцем на глиці молоденьких ялиночок, котрі ніби за руки взялися і рівним рядочком розрослися на підгір'ї. Весна прийшла в тихий закуток Дейманівки, як завжди. І все, як завжди. Тільки без сина. Немає таких доріг на білому світі, з яких би Людмила Єгорівна не виглядала вже більше восьми місяців свого сина Павлуші. А його немає... Розумом будь- яку трагедію, хоч і не відразу, а згодом, осягнути можна, а от що робити з материнським серцем, де знайти розраду зболеній душі? Ніхто цього не знає, і ніхто не допоможе...
На фото Людмила Радченко
У просторому будинку затісно від квітів, і всюди, де можна, палахкотять яскраво вишивки матері. Такий собі рукотворний квітковий рай, виплеканий за довгі роки цією мудрою жінкою.
І безмовний куточок, зітканий із сліз, споминів і горя, який у домі Матері віднедавна. Куточок сина, старшого солдата Збройних сил України 50-річного Павла Радченка, який загинув 8 серпня минулого літа у бою з рашистами під селом Виїмки, що біля Бахмута. Куточок цей теж гаптований материним шитвом: Пашина сорочка, помережана синіми хрестиками, вишитий рушник. Портрет Шевченка і слова молитви під Гербом України “Боже, великий, єдиний, ти Україну храни”, кетяги червоної калини - це було в кабінеті сина, коли він працював у райвідділі внутрішніх справ. Він дуже любив, коли мама, втомлена турботами, бралась за шитво, задивлявся на рукотворні квіти, захоплювався її талантом. Та тут не тільки світ, помережаний хрестиками. Тут і військова форма Павла Радченка з відзнаками, подяки матері за такого гідного сина, грамоти - це ще з часів, коли воював Павло Миколайович на Сході України в АТО-ООС аж чотири роки... Тих болючих і жорстоких чотири роки, коли серце матері щодня обливалося кров'ю. І фотографії сина - веселого, усміхненого, доброго. Ще - прапор з бойової частини, це вже з пов- номасштабної війни з росією. Схилились у зажурі колоски із соняхами. А ще багато лампадок, які так часто запалюються у цьому домі.
- Павлика немає, але він тут, вдома, - каже мати. - Ото там із сином розмовляю, раджуся, плачу, розповідаю йому про все, поради прошу. Він для мене завжди живий. А довгими вечорами все згадую... Коли мої сини Паша і Коля були ще зовсім дітьми, помер їхній батько. Вони відразу ніби подорослішали і стали моїми першими помічниками. Господарство тримали тоді дуже велике: треба було худобі трави понакошувати, сіна заготовити, великі городи обробити і все доладувати. То мої хлопчики косили, примудрялись з городу все звезти до погреба, дрова рубали. Винахідливі були. А як школу закінчив мій середній Паша, вступив навчатися у Ніжинський технікум механізації, дуже вже техніку з дитинства любив. Потім служив ще в радянській армії, а демобілізувався звідти вже у вільну Україну. Довчився, став працювати за спеціальністю, а пізніше пішов на службу у райвідділ міліції. Звичайна біографія звичайної людини. Та щоб він не робив, а понад усе любив землю. Це йому було дане від природи.
Або згадується інше, як повернувся зі Сходу, з тієї війни, що почалася у 2014 році... І зараз мороз по шкірі від тих спогадів: як син упав на землю у дворі, як цілував її, брав у руки чорнозем і плакав від щастя. Він був вдома, і не міг повірити, що він не серед жахів отої клятої війни. Та вони переслідували його, потім кидався у сні від будь-якого стуку, схоплювався і кричав, що буде стріляти.
Ота війна залишила незагойні рани в душі сина. Та ми всі думали, що для нього війна позаду, навоювався, більше ніколи Паша не візьме в руки зброю. А час і улюблена справа працювати на землі доброму ділу послужать, робота ця вилікує його. Бо любив понад усе, коли весною земля прокидається і парує під ласкавим сонцем, як вруниться врожаєм. Любив садити дерева і спостерігати, як вони наливаються соком і розпускають свої віти. Навіть там, на Сході, думав про землю, випадково познайомився з місцевим фермером, і як повернувся додому, часто телефонували один одному, радилися.
На фото - Павло Радченко
Як прийшов з тієї неоголошеної війни, привіз найбільше для нього багатство, паростки горіхів, і планував посадити горіховий сад у Дейманівці. Вткнули у землю підростати ті маленькі деревця біля парника на осонні, щоб потім посадити вимріяний в окопах сад. Все розповідав нам, - ділиться сокровенним мати, - який то буде сад. Поміж дерев цвістиме біла конюшина, неодмінно біла, а на сонці серед дерев, де просторо, рано навесні цвістимуть тюльпани. Він вимріяв свій сад і залишив нам ніби заповіт, священний для нас заповіт.
Я побувала у тому саду. Він посаджений родиною Радченків та сусідами восени, вже без Паші. Під горою через дорогу від дому два довгих ряди молоденьких горіхів - квітень цьогоріч дощовий і непривітний, тож деревця лише пробуджуються від сплячки. А цієї весни досадили Пашин сад ще й фруктовими деревцями. Як земля дозріє, засіють конюшиною. Молодший його брат Коля у вільний час від роботи вирубує та випилює чорноклени, які буйно розрослися на горі. Це для того, щоб братів сад краще ріс на затишній терасі під сонцем... Ще планує родина, що побілять сарай, який біля саду, і художник намалює на ньому поле, поле мрій Павла Радченка із синім небом і соняхами...
Спогади обступають Людмилу Єгорівну і не відпускають ні на мить. Як проводжала сина вже на цю, будь вона людьми і Богом прокляту, війну. З сином Антоном приїхав із Срібного, де жив, до неї попрощатися. До того він був у місцевій теробороні, жартома говорив старшій сестрі Раїсі, що був махновцем.
Щойно ступивши на подвір'я, де вони і зустрілися, каже: “Мамо, до побачення, я вже виїжджаю на війну, говорять, що поки що буду у Дніпрі. І не хвилюйтеся. Я там уже чотири роки був, знаю коли з окопу висунуться, а коли заховатися. Прорвемося!”
- Та, сину, - залилася слізьми мама, - зайди хоч у хату, хіба ж так прощаються? Поблагословила його іконою, молитву прочитала, води свяченої дала випити і окропила його нею. Не допомогло...
- Як зідзвонювалися, - продовжує сповідь Людмила Єгорівна, - майже нічого не розповідав про війну. Казав, що стоїмо у Холодному яру, і там і справді дуже холодно. Думала, що це десь під Кривим Рогом, є там такий яр. А, виходить, що такий яр є під Виїмкою на Донеччині. Потім уже піднялися воїни на гору в сосновий ліс на позиції.
На тих рубежах і був для сина останній бій...
Або все приказував: “Ви ж, мамо, гарно їжте, не голодуйте”. Чого він так казав - і досі не придумаю, чи, може, надивився, як страждають люди від війни голодні й холодні. А один раз каже: “Будемо, мамо, разом куховарити. Кухарки в нас тимчасово немає і мені доручили кухню. Ну що, разом, так разом. Він готував - я підказувала. Отак і варили все: борщі, супи, розсольники і навіть холодець...
Колись поділився: зайшли на короткий перепочинок в одне велике село близько біля лінії зіткнення, то там залишились жити лише дідусь і бабуся, а неподалік від них покинута пасіка. Мало не пропали там бджоли. Брат Коля, що трохи тямить у бджільництві, підказав, що робити з мудрими комахами - льотки повідкривати, рамки попідстав- ляти, передивиться.
А одного разу зізнався, що йому пропонували піти десь служити не в самому пеклі, не на передовій, а у більш спокійному місці. Було Паші більше п'ятдесяти, та й діставали болячки, всі суглоби від холоду у вологих окопах та навантаження викручувало. Все йому донька Оля “Меновазин” передавала... Та він, звичайно, від спокійної служби відмовився: мовляв: в мене син, зять військові, племінник Сергій Чернігівський військовий ліцей закінчив - як я буду в очі їм дивиться... Хто ж буде родину мою захищати, мою землю, якщо не такі, як я.
- А того страшного ранку подзвонив дуже рано, - зі слізьми на очах мовить Людмила Єгорівна, - я саме вийшла собачку прив'язати, а тут від сина пропущений дзвінок. Зателефонувала йому і він мене попередив, що заступає на бойове чергування, днів три не дзвонитиме. Якби ж почула серцем, якби ж могла собою затулити дитину!
Та під вечір того дня прийшла чорна звістка до нас, і ніби в тому горі земля рушила з-під моїх ніг. Як те й серце витримало, як ховали наче всім миром мого сина? Щоб провести на колінах його в останню путь, зійшлися люди, здається, з усієї громади. Погано й пам'ятаю, ніби й не я то була. Та тримало мене те, що мій син герой, віддав своє життя за всіх нас. А ще підтримка людей, особливо місцевої влади, голови селищної ради Олени Василівни Панченко, працівників військкомату.
- Пройшло з того страшного дня більше 8 місяців, - продовжує сповідь Людмила Єгорівна, - а мене ні на мить не відпускає. Та стараюся відволіктися. Чимось заспокоїтись. В чомусь знайти розраду. Син був героєм, і я стараюсь щось робити заради його світлої пам'яті, щоб подбати про спокій його душі. Зробили з донькою Раїсою оцей Пашин куточок у кімнаті, і мені якось спокійніше стало. Він завжди зі мною. А то одного разу донька приходить ( Раїса Миколаївна Нагорна працює методистом селищного будинку культури) і розповідає, що біля стенду загиблих героїв у фойє селищної ради лежить рушник, звичайний, з набитим візерунком. І попросила мене: “Мамо, вишийте хлопцям рушник, вони цього заслужили. І Паша ж так любив, як ти вишиваєш”. Думала я, що ж вишити отим дітям, що пішли на небеса, щоб нас вберегти від горя. Дивилась на різні візерунки, але не подобався ні один. А тоді знову донька допомогла з вибором. Я знаю, мій подарунок сину сподобався, а в мене ніби на серці відлягло трішки, хоч горе й кроку не ступило з домівки.
Материнський рушник біля портретів загиблих героїв справді гарний і символічний: на темно вишневому фоні білі троянди, як символ світла і добра, як символ вічної пам'яті про тих, хто пролив свою кров за нас з вами.
... А життя продовжується. У великій кімнаті будинку полиці шафи прикрашені маленькими бабусиними серветками і портретами дітей та внуків. А внуків у Людмили Єгорівни шестеро. Пашині донька Оля і Антон, Ко- лині - двійнятка Сергійко і Маринка, Раїсині - Петя і Толя. Всі вже вони дорослі, і виряджала їх у життєву дорогу бабуся своїми вишиванками, рушниками. А тепер для своїх правнуків вишиває перші у їхньому житті “паспорти”, як вона жартома називає свої іменні серветки для малюків. 20 березня у внучки Олі народився найменший з них - Матвійчик. У його “паспорті” - всі відомості про перший день життя хлопчика: о котрій годині і хвилині приніс його лелека, скільки він важив і який був зріст, який це був день тижня... Із своїм дідусем Пашею вони розминулися назавжди.
Доля не завжди була ласка- вою до цієї мудрої виваженої жінки і втрата сина позбавила Людмилу Єгорівну прихильної милості спокійної золотої осені. Тепер треба жити душею за двох, свято виконувати синові заповіти і берегти його світлу пам'ять. Сниться рідко, та в снах мамі щось радить, підказує, як жити, підтримує і все повторює: “Я вдома”. Значить, він тут: у кожній справі, у світлій пам'яті, у втілених родиною Радченків його мріях...
Джерело: газета "Срібнянщина", В. ПЕТРЕНКО
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.