Через війну сім'я Якова Сезика вже ніколи не буде щасливою

 

Дивишся на усмішки з фото наших героїв, які загинули за Україну, а в душі все більше люті і ненависті до ворога. Ні­коли не буде прощення загарбникам! Бо як мож­на пробачати тих, хто прийшов щоб знищити все і всіх в Україні? Ця чудова молода сім'я вже ніколи не буде щасливою. Усмішка Якова Сезика вже рік — тільки на фото.

Незадовго до річни­ці із дня загибелі Якова, зустрілися із його мамою Наталією Олексіївною та дружиною Людмилою. Говорити про Яшу в мину­лому неймовірно важко. Адже хоч і бачили його у труні, і прощалися, свідо­мість не може сприймати страшну дійсність. Зда­ється, він десь є, їхній синочок, коханий чоловік і тато, і ось-ось приїде, як і обіцяв.

6 серпня 1985-го у Наталії та Івана Сезиків народилося відразу два синочки. Назвали їх, як ді­дусів — Яків та Олексій. Як мить промайнули ті найщасливіші роки, коли діти малі, а батьки моло­ді. За часів їхнього дитинства не так часто робили фотографії, отож вони такі дорогоцінні — ось хлопці ще у колясці, ось — ідуть до 1 класу, це 1992 рік, а ось уже і 2002-й — випускний. Вчилися хлопці охоче, любили спорт. За приклад їм завжди був дядько — військовий, бать­ків брат. Отож, і професію вибрали не випадково.

«У червні 2002-го по­везли ми їх із батьком на вступні іспити до Харків­ського інституту повітряних сил ім. Кожедуба. Навчаль­ний заклад закритого типу. Як залишили, то більше їх дома майже і не бачили. Тільки на канікули приїзди­ли, а потім на кілька днів у рік — у відпустку. Свої сім'ї створили. Після інсти­туту обох хлопців, які отри­мали військову спеціальність інженер-радіотехнік, направили працювати у військову частину в Горлівку, — розповідає Наталія Олексіївна. — І все було б добре, якби не війна. Востаннє Яша приїздив додому 18 січня, а 23-го вже й поїхав. Старався завжди нам щось допомог­ти. Ми з ним про все ради­лися. Ми з батьком тим і жили, що ось-ось хлопці приїдуть.»

Спочатку в житті їхньої родини був тяжкий 2014-й. Яша на початок війни вже був одружений, мали з дружиною донечку Віку. Хоча були і приємні мо­менти того року — нарешті придбали власну кварти­ру в Рубіжному! Любили це місто і вже збиралися тут залишитися назавжди, обжитися. І хоч йому було дуже не просто, адже він учасник бойових дій в АТО/ ООС, все ж жили надією, що війна не переросте у повномасштабну. Та — не судилося збутися мріям. 24 лютого, як згадує Люд­мила, її чоловік — ко­мандир патрульної роти стрілецького батальйону 15-го окремого Слов’ян­ського полку, капітан Нацгвардії Яків Сезик, був на лікарняному, та рано по­дзвонили з частини і він пішов. більше додому не повертався. Того ж дня почалися жахливі обстріли Рубіжного. Вона із донеч­кою, як і більшість жителів, цілодобово ховалися у під­валах. Зникав зв’язок, не було що їсти. І тоді чоловік, ризикуючи життям своїм і колег, під обстрілами вихо­пив сім’ю, вже буквально з-під носа у рашистів.



Останнє фото капітана Нацгвардії Якова СЕЗИКА

8 квітня 2022 року; Яків СЕЗИК із дружиною Людмилою та донькою Вікою до початку повномасштабної війни

«Ми переночували у частині. Чоловік сказав, що треба їхати. Я дуже міцно обняла його і казала, що нікуди без нього не поїду, я не хочу залишати його. Він обіцяв скоро приїхати до нас. На жаль, це була наша остання зустріч. нам із донькою так не ви­стачає його. Я вдячна долі, що саме він був моїм чо­ловіком, батьком доньки. Він любив і цінував своїх батьків. Ми разом прожили чудові роки. Яша був такий веселий і водночас дуже відповідальний. Без нього всім нам тяжко. Віка була татовою донечкою. і їй складно особливо. Навча­ється вона онлайн у своїй школі. Більшість вчителів виїхало, набрався клас, — розповідає дружина Яко­ва. — Ми обидві дуже хо­чемо повернутися додому.

Загарбники навідувалися у нашу квартиру — знайомі нам повідомляли. Форму Яші знищили.»

16 березня Людмилу з донькою під обстріла­ми військові вивезли до Слов'янська, звідти їхали поїздом на Львів, потім на Мукачево. Коли ЗСУ звіль­нили Чернігівщину, виріши­ли їхати до Яшиних батьків у Талалаївку. У поїзді вран­ці 11 квітня говорили з ним, говорила і мама. востан­нє. Того ж 11-го, увечері, вона від колег чоловіка вже знала, що він на пере­довій. А 12 вранці дружині повідомили із частини, що Яша загинув о 3:20 ночі. У будівлю, в якій він перебу­вав, влучив снаряд. Офі­цер отруївся чадним газом під час пожежі. 15 квітня 2022 Талалаївщина про­щалася з Героєм.

Ось так і кровоточить ця рана у серцях найрід- ніших. кровоточить рана в серці України, бо втрачає вона у невимовно тяжкій боротьбі за свободу і не­залежність цвіт нації. Втра­чає тих, для кого Україна понад усе! І тільки повна Перемога над московією може бути логічним завер­шенням багатовікової вій­ни українського народу!

* * *

Указом Президента України № 276/2022 від 25 квітня 2022 року «Про відзначення державни­ми нагородами України» за особисту мужність і самовіддані дії, виявле­ні у захисті державного суверенітету та терито­ріальної цілісності Украї­ни, вірність військовій присязі у Національній гвардії України орденом «За мужність» III ступе­ня нагороджено капіта­на Національної Гвардії України СЕЗИКА Якова Івановича (посмертно).

Джерело: газета "Трибуна хлібороба", Олександра ГОСТРА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.